12.2. Національний рух

У кінці ХІХ ст. національний рух був представлений діяльністю громад – культурно-освітніх організацій, які мали на меті сприяти розвиткові народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Перша громада виникла у 1859 р. в Петербурзі. Вона мала свій журнал – “Основа”, який видавався протягом 1861-1862 рр. українською і російською мовами. Видавцями були – В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш (у минулому – діячі Кирило-Мефодіївського братства). У ньому друкувалися українські художні твори, праці з української історії, українознавства. Виходив журнал з дозволу міністра освіти – Є. Ковалевського.

У 1860 р. виникла громада в Києві. Очолив її В. Антонович. Чисельність громади становила 200 чоловік. Вона займалася видавництвом української літератури, відкриттям щоденних та недільних шкіл, організацією публічних лекцій та бібліотек. Поступово громади виникають в інших містах України (у Чернігові, Полтаві, Катеринославі, Вінниці, Одесі, Харкові).

По відношенню до української течії суспільно-політичного руху російська влада продовжила політику утисків: було створено ідеологічне обґрунтування існування “єдиного російського народу” і відсутності відмінностей росіян та українців (малоросів). Розробка відповідної теорії була здійснена російським істориком М. Погодіним. На підставі звинувачення у революційній діяльності, розпочалися переслідування та утиски громад, арешти їх членів, закриття недільних шкіл. У 1863 р. було видано особливий циркуляр (т. зв. Валуєвський), яким було заборонено друкування українською мовою наукових, шкільних і релігійних видань. У 1861 р. в умовах адміністративно-поліцейського тиску “хлопомани” мусили припинити свою діяльність. Було придушено польське повстання – остаточно на травень 1864 р. з допомогою Австрії та Пруссії.

70-80-ті рр. ХІХ ст. стали періодом відновлення діяльності громад. Вони діяли у Києві, Полтаві, Чернігові. Найчисельнішою і найвпливовішою в цей час була Київська громада. На початку 70-х рр. ХІХ ст. до Києва повернулися П. Житецький і В. Беренштам, М. Лисенко, Т. Рильський, П. Чубинський. До Громади вступала талановита молодь – О. Русов, В. Науменко. Помірковане крило Київської громади очолив В. Антонович. Одночасно формується група радикального спрямування, до якої входили П. Житецький, С. Подолинський, М. Лисенко, М. Старицький. В 1873-1875 рр. активну участь в житті Громади брав М. Драгоманов. Саме ця громада у 1873 р. заснувала Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який займався збиранням етнографічних, фольклорних, історичних, економічних матеріалів по Україні, проведенням археологічних з’їздів. В січні 1873 р. силами громадівців було утворено Історичне товариство Нестора-літописця. В 1874-1875 рр. вона видавала газету “Київський телеграф”, у якій друкувалися статті на гострі соціально-економічні і політичні теми, при цьому не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи виключно російську мову.

Активна діяльність громад викликала занепокоєння російського уряду. У 1876 р. було видано т.зв. Емський указ, згідно з яким було заборонено ввіз книжок українською мовою, друкування в Росії оригінальних українських творів, п’єс для театральних вистав, текстів до нот українською мовою, українські художні твори мали друкуватися російським правописом. Окремий пункт стосувався персонально М. Драгоманова і П. Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.

З 1878 р. М. Драгоманов, живучи за кордоном (в Женеві, Відні, Софії), організовує видання українською мовою пропагандистської та науково-популярної літератури, призначеної для України. В ній було узагальнено погляди громадівців і створено програму дій українського руху на майбутнє на основі принципів федералізму, культурництва, еволюційності, соціалізму. Саме під впливом ідей Драгоманова у 80-х рр. ХІХ ст. в Україні виникли т.зв. молоді громади, які об’єднували радикально налаштовану молодь. У цей період в Україні активізується російський громадсько-політичний рух народників. З 1874 р. вони розпочали активне “ходіння в народ” пропагуючи ідею соціальної революції.

Тоді ж зароджується націоналістична течія в українському суспільно-політичному русі як реакція на кризу культурницької діяльності громад. У 1891 р. було засновано таємне товариство “Братство тарасівців”. Спочатку воно складалося з невеликої групи однодумців-студентів Харківського університету М. Базькевича, М. Байздренка, І. Липи та дрібного чиновника В. Боровика. Концептуальним натхненником і одним із організаторів братства став М. Міхновський. Головою Братства був І. Липа. Основні ідейні засади організації було викладено в “Декларації віри молодих українців”, опублікованій в квітні 1893 р. у львівській газеті “Правда”. Це товариство було першим, яке чітко висловило політичні вимоги: повна державна незалежність України (“одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна – від Карпат до Кавказу”), федеративний устрій українських земель при широких політичних правах, необхідність існування українських шкіл, вживання української мови, радикалізм і екстремізм щодо “відступників” української культури, визнання Росії окупантом і заклик боротися до останнього – “доки хоч один ворог-чужинець залишається на нашій території”.

Поступово “тарасівці” утворюють свої гуртки в різних містах: Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі та ін. Вони розгорнули широку пропаганду своїх ідей серед студентів, школярів, селян та робітників і діяли до 1898 р.

Це був період спроби об’єднання громад у єдину організацію з метою активізації своєї діяльності. У 1898 р. об’єдналися 22 громади в ЗУБО (Загальноукраїнську безпартійну організацію). Ця організація мала певні матеріальні можливості – отримували фінансову допомогу від підприємця-мецената В. Симиренка і річний членський внесок становив 25 крб. Керівництво здійснювала рада, яку в різні роки очолювали М. Лисенко, В. Антонович та ін. ЗУБО використовувала нову форму діяльності – займалася працевлаштуванням у земства національно-свідомих інтелігентів для поширення національних ідей серед сільського населення, а також транспортувала із-за кордону та розповсюджувала в Україні заборонену літературу. До політичних гасел ЗУБО так і не перейшла.

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. зароджується робітничий і соціал-демократичний рух в Україні. Соціал-демократичні ідеї проникли в Росію (в т.ч. і в Україну) з Європи і були пов’язані передусім з ім’ям Г. Плеханова. Перша марксистська група (яка поєднала ідеї робітничого і соціал-демократичного рухів) в Україні виникла в 1893 р. в м. Києві, організатором був Ю. Мельников. Пізніше такі групи виникли у Харкові, Одесі, Катеринославі. Коли у Петербурзі в кінці 90-х рр. ХІХ ст. з’явилася перша робітнича соціал-демократична організація “Союз боротьби за визволення робітничого класу” (очолив В. Ленін), то аналогічні організації виникли і в Україні. Згодом, у 1898 р., вони об’єдналися в РСДРП (Російську соціал-демократичну робітничу партію) – першу загальноросійську партію, яка діяла і в українських землях. Український національний рух переходить до більш радикальних методів діяльності та політизації організацій. У 70-90-ті рр. ХІХ століття завершується консолідація всіх національних сил України в боротьбі за втілення української національної ідеї.

Революційна українська партія (РУП) утворена в 1900 р. у Харкові студентською молоддю. Її засновниками були Д. Антонович, М. Русов, Б. Камінський, Б. Мартос. Це була партія соціалістичного спрямування. Програму (“Самостійна Україна”) написав М. Міхновський, але його ідеї поділяли не всі члени РУП, через те вона не стала офіційною програмою. РУПівці діяли активно на селі, пропагуючи свої ідеї: ліквідацію поміщицького землеволодіння, безкоштовну передачу землі селянам, зміну податкової системи в Росії і т. ін. Їх діяльність стурбувала царську охранку. У 1903-1904 рр. прокотилася хвиля арештів керівників і членів партії. Неузгодженість програми привела до того, що певна частина членів вийшла з партії. У 1904 р. виникла Українська соціал-демократична спілка – УСДС (“Спілка”). У 1905 р. РУП була реорганізована і перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП) на соціал-демократичних і автономістських позиціях. Лідерами УСДРП були М. Порш, Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра.

Українська народна партія (УНП) утворилася у 1902 р. внаслідок виходу частини членів РУП, які не поділяли ідеї соціал-демократії і надавали пріоритет самостійницько-націоналістичним ідеям. Очолив УНП М. Міхновський. Програмні положення УНП пропагувала через видання брошур і часописів (головний часопис – “Самостійна Україна”). Основні ідеї: самостійність України, широкі права громадян, створення парламенту, створення системи земського і громадського самоуправління, націоналізація землі, вирішення соціальних проблем. У 1903 р. була створена її бойова організація партії – “Оборона України”, яка мала у вирішальний час оголосити загальноукраїнське повстання. Вона вчинила вибух біля пам’ятника О. Пушкіну в Харкові, що супроводжувався розкиданням листівок. УНП не стала масовою загальноукраїнською організацією.

Українська демократична партія (УДП) утворилася в 1904 р. внаслідок поступової реорганізації ЗУБО (Загальної української безпартійної організації). Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, В. Чехівський, Є. Чикаленко. Програма партії включала такі елементи: запровадження парламентаризму, демократичні свободи, національна автономія, соціальні програми, зміни – шляхом реформ. Але молодші члени Київської громади (С. Єфремов, Б. Грінченко) вийшли із УДП, вважаючи її недостатньо радикальною і утворили на початку 1905 р. власну партію – УРП (Українську радикальну партію). Не маючи впливу серед населення, восени 1905 р. УРП об’єднується з УДП. Нова партія (після об’єднання) – УДРП (Українська демократично-радикальна партія) стояла на принципах автономізму і федералізму. Після поразки першої російської революції (1905-1907 рр.) УДРП припинила своє існування.

В Україні також активно діяли і загальноросійські партії – РСДРП(б), РСДРП(м), ПРСР (есери), Бунд (єврейська соціал-демократична партія). Найвпливовішими в цей період були соціалістичні партії.