9.2. Політика Росії щодо України у хvііі ст.

Зі смертю І. Мазепи відбулося обрання козаками у еміграції гетьманом Пилипа Орлика (у 34 роки став генеральним писарем і найближчим радником І. Мазепи). У цих специфічних умовах, коли гетьман був повністю залежним від підтримки козацтва, було підписано договір, який отримав назву “Пакти і конституція прав і вольностей Війська Запорозького”.

У преамбулі Конституції була схематично викладена історія українського народу та Війська Запорозького. Автори документа стверджували, що козаки (“народ козацький”) були засновниками Київської держави. В основному тексті документа проголошено принципи побудови Української держави. У 16 статтях Конституції визначено державний статус Гетьманщини, її внутрішній лад та відносини з іншими державами.

У першому параграфі нормативного акта розглядалося питання про віру. Православ’я було проголошено державною релігією. Документ передбачав незалежність української церкви при формальному її підпорядкуванні константинопольському патріархові.

Другий пункт визначав кордони Української держави, які встановлювалися відповідно до умов Зборівського мирного договору, підписаного в 1649 року між Б. Хмельницьким та урядом Речі Посполитої. Таким чином, Гетьманщина складалася з трьох воєводств (Київського, Брацлавського та Чернігівського), а її кордон з Польщею мав проходити по р. Случ.

У разі війни гетьман повинен був не тільки забезпечити непорушність і охорону кордонів, а й сприяти поверненню в Україну полонених, домагатися відшкодування всіх збитків, заподіяних Україні війною.

У наступних пунктах стверджувалося повернення у володіння Війська Запорозького фортець Трахтемирів, Кодак, Калаберда та Переволочна разом із прилеглими до них землями та необхідність зруйнування московських фортець, збудованих на Запорожжі.

Важливими питаннями, висвітленими в Конституції, стали взаємини між владою та народом. Якщо говорити сучасною мовою, в Україні встановлювалася парламентська республіка. Гетьманська влада обмежувалася постійною участю Генеральної ради в державному управлінні.

У шостому параграфі були визначені основні принципи державного правління в Україні. Усі найважливіші державні справи розв’язував гетьман разом з генеральною старшиною, полковниками й генеральними радниками від кожного полку. Питання загальнодержавного значення повинен був формулювати й виносити на обговорення в парламент гетьман. Передбачалося тричі на рік (на Різдво, Великдень і на Покрову) збирати в гетьманській резиденції Генеральну військову раду. До останньої мала входити не тільки генеральна, полкова та сотенна старшина, а й по одному депутату від кожного полку з числа “знатних ветеранів досвідчених і вельми заслужених мужів” (генеральні радники) і посли від Низового Війська Запорозького. Усі парламентарі мусили присягати на вірність державі. Без дозволу парламенту гетьман не мав права розв’язувати найважливіші державні справи.

У період між засіданнями Генеральної військової ради найвища виконавча влада належала гетьманові й генеральній старшині. Уряди полковників і сотників, які були не тільки військовими керівниками, а й мали всю повноту влади на територіях підлеглих полків і сотень, теж були виборними. Уряд обирали “вільними голосами”, а гетьман тільки затверджував його. Гетьман не мав права підтримувати відносини з іншими державами. Усе таємне листування він обов’язково мусив зачитувати старшині.

Наступні пункти Конституції обмежували судову й фінансову владу гетьмана. За сьомою статтею всі важливі судові справи, серед них і про образу гідності гетьмана, передавалися на розгляд до Генерального військового суду. Таким чином, за Конституцією в Україні утворювалися три гілки влади: законодавча (Генеральна рада), виконавча (гетьман і генеральна старшина) та судова (Генеральний суд).

Гетьман не мав права одноособово розпоряджатися державними коштами. Скарбницю очолював генеральний скарбник, який розпоряджався прибутками, узгоджуючи свої дії з гетьманом. Згідно з дев’ятим пунктом Конституції на утримання гетьмана виділялися маєтки й частина земель Війська Запорозького.

За десятою та одинадцятою статтями гетьман повинен був здійснювати загальний нагляд за діяльністю адміністративних органів, затверджувати вибір найвищих урядовців і полковників, не допускати зловживань козацької старшини, боронити від кривд козаків і посполитих, звільняти від податків і повинностей козацьких удів, сиріт і деякі інші категорії населення.

Цей документ сучасні дослідники оцінюють як першу не тільки в Україні, а й у Європі конституцію. Але деякі історики називають його “поразкою” гетьмана (О. Оглоблин). Але, без сумніву, це був документ великої історичної ваги, що значно випередив західноєвропейську суспільно-політичну думку і був результатом попереднього розвитку і природного демократизму козацького устрою, хоча обмеження влади гетьмана було викликане політичною ситуацією. До того ж реалізувати “Конституцію” на теренах України не вдалося.

У 1711 р. П. Орлик на чолі козаків разом з турками і татарами здійснив похід на Правобережжя. І, хоча був підтриманий козацтвом і місцевими жителями, зазнав поразки під Білою Церквою та змушений був залишити Україну. Перебував у Стамбулі, а потім у європейських столицях, де агітував за підтримку української державності. Помер П. Орлик у 1742 р.

Після переходу у жовтні 1708 р. І. Мазепи на бік шведського короля гетьманом на раді у Глухові було обрано Івана Скоропадського. Український гетьман був повністю контрольований боярином Андрієм Ізмайловим, який мав надзвичайні повноваження. Було введено обмеження в економіці: заборонено пряму зовнішню торгівлю, встановлена державна монополія на виробництво багатьох товарів, визначені строки ярмарків, постійне утримання українським населенням російських військ, збільшення податків (1722 р. – 45,5 тис. крб., 1723 р. – 85,9 тис. крб., 1724 р. – 241,3 тис. крб.), заборонено торгівлю із Запорожжям (наприклад, за це було “бито кнутом” і заслано до Сибіру двох полтавських купців).

Користуючись зручним у політичному відношенні моментом (успіхи у війні і боротьба із “мазепинством”), Петро І вирішив звести нанівець українську автономію. У 1722 р. було створено Малоросійську колегію. Вона контролювала діяльність гетьмана, старшини, видавала дозволи на управління. Невдовзі після повернення з Санкт-Петербурга зі святкування перемоги у Північній війні помирає вже літній гетьман І. Скоропадський. Обирати нового гетьмана було заборонено, а його функції фактично здійснювала Малоросійська колегія.

Наказним гетьманом у 1722-1723 рр. був Павло Полуботок (1660-1724 рр.). У своїй політиці наказний гетьман активно обстоював українську автономію, розпочав судову реформу та ряд інших перетворень. У цих намаганнях він вступив у конфлікт з керівником Малоросійської колегії С. Вельяміновим. Варто зауважити, що П. Полуботок був у 1708 р. одним з претендентів на гетьманську булаву, але погляди не дозволили йому стати керівником української автономії. Навесні 1723 р. разом з іншими старшинами П. Полуботок був викликаний в імперську столицю, а в листопаді ув’язнений. 18 грудня 1724 р. він помирає у Петропавлівській фортеці. Його майно конфісковано, а Україна до 1727 р. управлялась Малоросійською колегією (перша відміна гетьманства).

Імператриця Катерина І продовжила політику свого чоловіка Петра І по відношенню до України. І лише з приходом до влади Петра ІІ у 1727 р. Малоросійську колегію було розпущено і дозволено було обрати гетьманом (за згодою уряду) миргородського полковника Д. Апостола. Прибічник автономізму, літній гетьман направив російському уряду документ “Нужды малороссийские”, який би відновлював становище України як автономної частини імперії. У відповідь гетьманові надіслано “Рішительні резолюції (статті)”, які вже мали форму інструкції, а не договору: гетьман не мав права на зовнішню політику; Гетьманщина переводилась знову від Сенату під управління міністерства закордонних справ, скасовувалась частина податків Малоросійської колегії. Все ж Україна зберігала автономний устрій, хоча і в усіченому вигляді до кінця ХVІІІ ст. Незважаючи на обмежені можливості українських органів влади, які підмінялись російськими, Д. Апостол продовжив судову реформу, намагався впорядкувати землеволодіння і землекористування (“Генеральне слідство про маєтності” 1729-1730 рр.). Після його смерті в 1734 р. російський царизм знову пішов на ліквідацію гетьманства.

Управління Гетьманщиною було передано Правлінню гетьманського уряду. Складався він з 3 російських сановників і 3 українських генеральних старшин. Очолив уряд князь О. Шаховськой. Соціально-економічна ситуація була доволі складною не тільки через терор, русифікацію, свавілля російських чиновників, а й унаслідок російсько-турецької війни, коли українське населення повинно було нести тягар постачання армії у 1735-1739 рр. Дошкульними були мобілізації худоби – тисячі волів, коней (один віл коштував тоді 8 крб.). Збитки від війни становили 1,5 млн. крб.