§ 9. Українські землі наприкінці XVII – у першій половині XVIII ст.
9.1. Україна в добу і. Мазепи
Поразка Української національно-визвольної війни спричинила значні геополітичні зміни у Східній Європі, та не призвела до об’єднання України. За Андрусівським перемир’ям 1667 р., Лівобережжя та Київ з околицями залишилися під юрисдикцією Московії, а Правобережжя – Польщі. Запорожжя було під спільним управлінням.
Умови Андрусівського перемир’я:
припинялася польсько-московська війна 1654–1667 рр. і до червня 1680 року встановлювалося перемир’я;
Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ залишалися під владою Московської держави;
Правобережна Україна й Білорусь залишалися в складі Речі Посполитої;
Київ на два роки передавався Московській державі;
Запорозька Січ передавалася під спільне управління Польщі й Московії;
Московська держава й Річ Посполита зобов’язувались разом виступити проти кримського хана в разі татарських набігів на Україну.
Цей поділ був підтверджений і “Вічним миром” 26 квітня 1686 р. та закріпив Запорожжя за Російською державою, Поділля залишалось під владою Туреччини.
Умови “Вічного миру”:
підтверджувався попередній поділ України між Росією та Польщею, який остаточно закріпив за Москвою право на володіння Лівобережною Україною;
Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом;
Польща відмовлялася від претензій на Київ, за що отримувала 146 тис. крб. компенсації;
Брацлавщина та південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією;
Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Речі Посполитої;
Поділля залишалося під владою Туреччини (у 1699 р. воно було приєднане до Польщі);
Польща відмовилась від протекторату над Запорозькою Січчю.
Незважаючи на величезні матеріальні і демографічні втрати, війна не припинилась. Сучасник подій П. Алепський згадував: “З них убиті за ці роки під час походів сотні тисяч і татари забрали у полон тисячі; пошесті вони не знали, але в ці роки вона з’явилась у них, забравши з них сотні тисяч у сади блаженства”. У 1676 р. Туреччина проголосила “князем Сарматії і України” Ю. Хмельницького. Було здійснено два чигиринські походи в 1677 і 1678 рр. Другий чигиринський похід закінчився зруйнуванням Чигирина. Після цього війна між лівобережним гетьманом І. Самойловичем з російськими військами і Ю. Хмельницьким набрала затяжного характеру. У 1681 р. було підписано Бахчисарайський мир.
Умови Бахчисарайського мирного договору:
кордон між Туреччиною та Московською державою встановлювався по р. Дніпро;
Туреччина приєднувала північну Київщину, Брацлавщину й Поділля (до 1685 року тут гетьманував Ю. Хмельницький, але за небачену жорстокість він був позбавлений влади й страчений турками);
До Московської держави відходила Лівобережна Україна й Київ, а також містечка Васильків, Стайки, Трипілля, Радомишль;
протягом наступних 20 років територія між Дністром і Бугом вважалася нейтральною й повинна була залишатись незаселеною; і на ній обидві сторони не мали права будувати й відновлювати укріплення;
козаки отримали право на вилов риби, добування солі й вільне плавання по Дніпру та його притоках до Чорного моря;
татарам дозволялося кочувати й полювати в степу по обидва боки Дніпра.
У той же час І. Самойлович проводив аристократичну соціальну політику, що викликало невдоволення низів. Самовладдя і призначення на старшинські посади родичів гетьмана привели до невдоволення старшинської верхівки. У церковній політиці він орієнтувався на Москву і саме його наполяганнями київська митрополія у 1686 р. була підпорядкована московському патріархові. Все це привело до змови старшини на чолі з генеральним осавулом І. Мазепою і обвинуваченням у змові з татарами під час першого азовського походу. І. Самойлович був засланий до Тобольська.
Іван Степанович Мазепа (1687-1708 рр.) був обраний гетьманом 25 липня 1687 р. на козацькій раді на р. Коломак. Тоді ж підписано нові Коломацькі статті.
Умови Коломацьких статей:
універсали, які видавав І. Мазепа, повинні були підтверджуватися грамотами царя;
без царського дозволу гетьман не мав права призначати та звільняти старшин;
козацька старшина зобов’язувалася наглядати за гетьманом і доносити на нього царському урядові;
значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися землями;
зберігалися права старшини та гетьмана на землю;
гетьман зобов’язувався надсилати козацьке військо на війну з Кримським ханством і Туреччиною;
у гетьманській столиці Батурині розміщувався полк московських стрільців;
рекомендувалося заохочувати українців і росіян до змішаних шлюбів;
чітко вирізнявся козацький стан серед усіх інших;
монастирі й старшина звільнялися від сплати податків на військові потреби;
гетьманському урядові заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами;
внутрішню та зовнішню політику гетьман міг проводити лише за погодженням з царем.
І. Мазепа з початку гетьманування був активним промосковським політиком. Заручившись підтримкою молодого царя Петра І (щедрими дарами і показом покори), гетьман активно будував станову державу європейського типу (ідеалом якої вважав Річ Посполиту, де служив у свій час при дворі короля). Це виражалось у зміцненні позицій старшини через роздачі земель, посиленні феодальних повинностей селян і козацтва. У 1701 р. було встановлено 2-дену панщину, збільшилась кількість кріпаків. Це привело до соціального невдоволення і повстань. Поступово збагачується і сам І. Мазепа.
Після початку Північної війни у 1700 р. Українська держава була змушена стати заручницею політики Петра І. Війна призвела до великих демографічних втрат – загинуло від 50 до 70 % козаків Обтяжливими для населення були фортифікаційні повинності, збільшення податків, будівельні роботи у Санкт-Петербурзі, канальні роботи. І. Мазепа розумів, що будь-який результат війни був би програшем для України, якщо вона не буде виступати самостійною силою. Іван Мазепа почав переговори з союзником Карла ХІІ С. Лещинським, який боровся за польську корону. Перехід восени 1708 р. І. Мазепи на бік Карла ХІІ дав привід Петру І максимально обмежити автономію України. Підтримала гетьмана частина запорожців на чолі з Костем Гордієнком, що стало приводом до ліквідації Січі. Після остаточної поразки армії Карла ХІІ та козацьких сил під Полтавою 27 червня 1709 р. спроба І. Мазепи здобути незалежність зазнала краху. Терор проти “мазепинців” став постійним і боротьба за автономію Гетьманщини вважалася зрадою царя. У жовтні 1709 р. під Бендерами у Молдавії І. Мазепа помер.
Значення діяльності гетьмана Івана Мазепи:
зміцнення особистої влади гетьмана, що припинило боротьбу за владу старшинських угруповань;
удосконалення управління державою, хоча і за рахунок станових привілеїв і замкнутості старшини (утворення інститутів бунчукових і військових товаришів);
значна меценатська діяльність – будівництво храмів (мазепинське бароко), розвиток української культури;
намагання звільнити Україну з-під влади російського царя.