7.3. Боротьба з Польщею в 1654-1657 рр.

З самого початку реалізації українсько-російського договору сторони не повністю виконували його умови. Росія вчасно не надала обіцяної допомоги, а Б. Хмельницький не надсилав зібрані податки в Москву. У відповідь на укладення угоди між Б. Хмельницьким і Московією, влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство, яке намагалось ослабити своїх давніх сусідів-супротивників, підписали “Вічний договір” про взаємодопомогу. Поділля було спустошене польськими військами. Українська державність зазнала значного удару. У кінці січня 1655 р. Б. Хмельницький разом з 10 тис. російських військ не зміг вийти переможцем з битви під Охматовом. До кінця березня Брацлавщина була спустошена татарами, і тільки після їх відходу Полки І. Богуна і М. Зеленського звільнили ці українські землі. Одночасно Б. Хмельницький вів переговори зі шведами про спільні дії проти Польщі і вирушив на звільнення Галичини. Але, захопивши Львів, реалізувати мету не зміг. Через наступ татар, відірваність від основних баз повстання Б. Хмельницький змушений був відступити. До того ж навесні 1655 р. Москва і Варшава почали переговори. Їх наслідком стало укладення Віленського перемир’я. Важливо відзначити, що делегатів Б. Хмельницького на ці переговори не допустили. Це поставило гетьмана у скрутне зовнішньополітичне становище.

Швеція не підтримала домагань Б. Хмельницького на західноукраїнські землі по Віслу, і козацька рада відхилила союз із королем. Невдало закінчилася спроба союзу з трансільванським князем Д’єрдем ІІ Ракоці. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення об’єднаного українсько-семигородського походу на Польщу призвело до того, що у Б. Хмельницького стався крововилив у мозок і 6 серпня 1657 р. він помер, так і не здійснивши значної частини своїх задумів.

Згадана вище тенденція до перетворення гетьманської влади на спадкову знайшла прояв: у квітні 1657 р. на козацькій раді в Корсуні було обрано гетьманом Юрія Хмельницького (фактично він ним ставав після смерті батька).

§ 8. Українські землі в другій половині XVII ст.

8.1. Військово-політичні події в другій половині хvіі ст. Закінчення Української національно-визвольної війни

Козацька держава, створена Б.Хмельницьким, мала власний полково-сотенний адміністративно-територіальний поділ, органи публічної влади, податкову систему. За часів Хмельниччини територія Української держави становила 200 тис. км² – Лівобережжя, частина Правобережжя та Степу (населення становило понад 3 млн.). Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. – вже 20. Адміністрація Гетьманщини нагадувала реєстрове військо. Але влада полковників і сотників поширилась і на цивільне населення. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона збиралась вкрай рідко, а Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі. Гетьман був главою держави. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандувачем, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати декларативні юридичні акти – універсали. Систему органів влади можна поділити на три рівні – генеральний, полковий і сотенний. У великих містах, що мали магдебурзьке право, управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих – отаманами. Загалом можна сказати, що козацька старшина активно втручалась у справи магістратів і нерідко підміняла їх функції.

Фінанси держави були під контролем гетьмана, а з 1654 р. була введена посада підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювалося за рахунок земельного фонду, торгового мита та доходів від промислів, торгівлі та податків.

У складних військово-політичних умовах війни гарантом існування і розбудови козацької держави була армія. У пікові моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100-150 тис. осіб. Вона сформувалася на організаційних принципах Запорозької Січі. Ядро армії становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об’єдналося повстале (“покозачене”) селянство та міське населення. Під час боротьби визначними воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін.

Без сумніву, козацька держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою у протиріччя – демократії та авторитаризму (охлократичні і самодержавні тенденції). На початковому етапі існування держави переважали демократичні засади: право голосу мала вся “чернь”, тобто все військо, виборність усіх посадових осіб, не було жорстих міжстанових розмежуваннь.

Саме через зусилля Б. Хмельницького та його оточення набрали силу авторитарні тенденції. Безпосередніми виявами цього процесу були: 1) поступове обмеження впливу “чорних” рад та заміщення їх старшинською радою; 2) зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана; 3) домінування командних методів управління; 4) встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну.

Майже відразу після смерті Б. Хмельницького почалася громадянська війна (вересень 1657 – червень 1663 р.), яка не тільки призвела до розпаду України на два гетьманати, а й обмеження її автономії. Роки 60-80-ті ХVІІ ст. увійшли в історію України як “доба Руїни”. На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його справу. Початком Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот, але легітимним шляхом. Іван Виговський походив зі старовинного українського шляхетського православного роду. Закінчив Києво-Могилянську колегію. У роки Визвольної війни став одним із найближчих соратників Б. Хмельницького, займав посаду генерального писаря. Відкрито виступив проти спадкового гетьманату.

Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість і нездатність Юрія до управління державою. Реальними ж причинами — погіршення геополітичного становища держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба верхівки за владу. У зовнішній політиці, проголосивши прагнення до незалежності, І. Виговський зробив крок до переорієнтації на Річ Посполиту. Значно змінилась і внутрішня політика. На відміну від Б. Хмельницького, йому не вдалося зберегти такий хиткий соціальний мир, оскільки він був виразником станових інтересів старшини і активно будував олігархічну республіку. На Корсунській раді під час свого обрання І. Виговський запевняв старшину: “Без вашої військової ради жодних справ не буду робити”. Виявлялась ця тенденція і в намаганні зробити старшину замкнутим станом і сконцентрувати велике землеволодіння, ігноруючи інтереси козацтва як провідної соціальної сили. Це сприяло посиленню кріпацтва й поверненню до моделі розвитку, яка існувала до початку визвольної війни.

Наприкінці 1657 р. проти такої політики активно виступили народні маси. Боротьба велася під гаслом повернення козацьких вольностей – права вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запорожжя, а також обирати кошового радою. Повстання охопило Полтавський полк і Запорожжя. Цим скористались полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький кошовий отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи гетьмана у пропольській орієнтації. Сам І. Виговський почав апелювати до російського уряду, який, у свою чергу, скористався цим для ослаблення України. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців і татар, І. Виговський зумів перемогти повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658 р.). Але у цій громадянській війні загинуло майже 50 тис. боєздатного війська і повсталих селян унаслідок терору, що значно послабило козацьку державу. У цій ситуації гетьман пішов на зближення з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький трактат.

Умови Гадяцького трактату:

• Україна одержувала назву “Велике князівство Руське” і входила до складу Речі Посполитої як окрема держава на таких умовах, як і Литва;

• до складу Великого князівства Руського входили Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства;

• спільного короля мали обирати на загальному сеймі;

• законодавча влада мала належати Національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства;

• виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем;

• вибір кандидатів на посаду гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства — козацтво, шляхта й духовенство;

• у Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія, запроваджувався вищий судовий трибунал;

• усе діловодство мало вестися українською мовою;

• Князівство Руське залишало за собою свою скарбницю, податкову систему, гроші. У Києві або в іншому місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети;

• українська армія мала складатися з 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців;

• гетьман очолював збройні сили України;

• польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які перебували на її території, переходили під командування гетьмана;

• гарантувалися права та привілеї козаків, які звільнялися від податків і мита по всій державі;

• за поданням гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали приймалися до шляхетського стану;

• православні зрівнювалися у правах з католиками;

• греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватися на нові території;

• у спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право засідати київському православному митрополитові та п’ятьом православним єпископам;

• Києво-Могилянська колегія отримувала такі ж права, як і Краківський університет. Другу академію або університет мали заснувати в іншому місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, “скільки буде потрібно”.

Оцінюючи Гадяцький договір, варто зауважити, що він передбачав широку автономію України, можливість піти по шляху розвитку представницької монархії (хоча можна передбачити, що польський уряд не планував повністю виконувати договір). Але І. Виговський і його оточення не враховували ворожого ставлення населення до Польщі. До того ж мир досягався високою соціальною ціною – поверненням польського гноблення. У свою чергу, цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, в якій назвав І. Виговського зрадником та закликав до непокори гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо на чолі з Т. Ромодановським перейшло кордон. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом. Вона тривала три дні й закінчилася цілковитою перемогою І. Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля. Та гетьман не скористався перемогою. Гадяцький договір викликав незадоволення більшості населення, посилення промосковських настроїв (більшість лівобережних полковників присягнули царю). Старшина на чолі з І. Богуном, П. Дорошенком та І. Сірком групувались навколо Ю. Хмельницького. У кінці вересня 1659 р. чорна рада під Фастовом знову проголошує гетьманом Ю. Хмельницького. Це ім’я могло за певних обставин забезпечити консолідацію суспільства та стабільність держави. Найближчими радниками гетьмана стали генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький полковник П. Дорошенко та запорозький кошовий І. Сірко. На початку і свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів із російською стороною до Переяслава, де стояв з великим військом О. Трубецькой. Пізніше гетьман згадував: “Я два тижні був в’язнем: що хотіли, те й робили зі мною”.

27 жовтня 1659 р. Ю.Хмельницький підписав новий Переяславський договір (мав місце обман з боку московських представників, які заявили, що цей документ підписував і Б. Хмельницький).

Умови Переяславського договору:

• російські загони мали розташовуватися в усіх великих містах України;

• російські воєводи мали право перебувати в Києві, Переяславі, Ніжині, Умані, Брацлаві;

• козакам заборонялося здійснювати походи й вести зовнішню політику без дозволу царя;

• обрання гетьмана, призначення старшин і полковників відтепер могло відбуватися тільки з царського дозволу;

• новообраний гетьман мав присягати на вірність московському царю;

• козаки були зобов’язані вирушати в похід за наказом царя;

• українська церква підпорядковувалася московському патріархатові.

Договір розколов українську верхівку, оскільки правобережні полковники не підтримали його і не брали участі в раді. Після цього акту почалася нова війна з Польщею. На Волинь рушило 20-тисячне російське військо на чолі з В. Шереметьєвим. Разом з ними рухались українські війська (30 тис.). До Ю. Хмельницького російський воєвода ставився з неприхованою зневагою. Незабаром під Чудновом російські війська потрапили в оточення і зазнали поразки. За цих обставин Юрій під тиском пропольськи настроєної старшини схилився до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 р. було укладено Слободищенський трактат.

Умови Слободищенського трактату:

• Гетьманщина розривала союз з московським царем і відновлювала державний зв’язок з Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору 1658 року;

• польська сторона не погодилася на створення Великого князівства Руського, яке входило б на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федеративного державного утворення – Речі Посполитої;

• українські землі одержували тільки автономію з гетьманом на чолі;

• українські війська зобов’язувалися брати участь у воєнних діях польської армії проти Московського царства й не нападати на Кримське ханство.

Наслідком Слободищенського трактату став початок територіального розколу України – більшість лівобережних полків не визнала його і відмовилась визнавати владу Ю. Хмельницького. Гетьман намагався скласти з себе повноваження ще у листопаді 1660 р., але старшина не дозволила це зробити. У цей час очевидними стають небезпечні політичні тенденції – регіональні старшинські угруповання відмовляються від державної єдності на користь власних амбіцій; орієнтація у внутрішній боротьбі на зовнішні сили. Лівобережна старшина висунула з свого середовища претендента на гетьманство наказного гетьмана Я. Сомка, ніжинського полковника В. Золотаренка і запорозького кошового І. Брюховецького, П. Тетерю, М. Ханенка та інших.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький зрікся гетьманської булави та постригся у ченці. На Правобережжі гетьманом було обрано П. Тетерю, а на Лівобережжі – І. Брюховецького. Це відбулось у 1663 р. на „чорній раді” під Ніжином. Територіальний розкол України став реалією. З цього часу починається доба Руїни, що відзначилася громадянською війною, жахливим спустошенням, загостренням соціальних протиріч, боротьбою за гетьманську булаву, поновленням старої моделі соціально-економічних відносин, поверненням національної еліти до ідеї автономізму, втручанням в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства і розколом України на Правобережну та Лівобережну.

Промосковське спрямування політики І. Брюховецького забезпечило йому підтримку царського уряду, але одночасно означало занепад державницької ідеї. У вересні 1665 р. він першим з українських гетьманів здійснив візит до Москви. Підписав Московські статті, які фактично звели автономію України нанівець:

• українські міста й землі переходили під безпосередню владу московського царя;

• гетьманському урядові заборонялося вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами;

• вибори гетьмана мали відбуватися лише з дозволу царя й у присутності московських послів;

• збільшувалась кількість московських військ в Україні, яким український уряд мав безкоштовно постачати продовольство;

• військові гарнізони розміщувалися тепер, крім головних полкових міст, ще й у Полтаві, Кременчуці, Новгород-Сіверському, Каневі й навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак);

• збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти до царської скарбниці;

• українська церква підпорядковувалася московському патріархові;

• фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права;

• поверталося магдебурзьке право українським містам (забране за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та ін.

Це викликало в Україні хвилю незадоволення. Прагнучи втримати важелі влади, гетьман оголосив про розрив з Москвою. 7(18) червня 1668 р. біля Диканьки відбулось об’єднання військ Правобережної та Лівобережної України, підчас якого лівобережні козаки буквально роздерли І. Брюховецького. За наказом гетьмана П. Дорошенка його тіло було перевезено до Гадяча і поховано з гетьманськими почестями.

На початку 1663 р. на раді в Чигирині за підтримки татар переміг Павло Тетеря (Моржковський) (бл. 1620-1671 рр.) – прихильник проведення пропольської політики, який був одним із авторів Березневих статей (1654), Гадяцької угоди (1658), Слободищенського трактату. Він намагався об’єднати Україну під єдиною булавою та зверхністю польського короля. Своєю простаршинською політикою спровокував козацьке повстання на Правобережжі. За цих обставин цілком природно, що П. Тетеря взяв участь у поході Яна II Казимира в Лівобережну Україну. Гетьман був причетним до страти у 1664 р. І. Богуна і І. Виговського. Після кровопролитної боротьби з І. Брюховецьким і придушення повстання (загинуло близько 120 тис. українців, десятки тисяч були захоплені татарами) втратив підтримку і в 1665 р. зрікся гетьманства та виїхав до Польщі, де був отруєний польськими агентами. Розкол України на Правобережну та Лівобережну поглибився.

У патріотично настроєної старшини виникає бажання знову об’єднати українські землі в межах однієї незалежної держави. Лідером цих сил став новий правобережний гетьман П. Дорошенко (1665-1676 рр.). Від початку гетьманування він виступив проти умов Андрусівського перемир’я. Намагався провести об’єднану раду обох сторін Дніпра, але частина лівобережної старшини відмовилась. Восени 1667 р. за підтримки татар зробив спробу приєднати до Гетьманщини Західну Україну. Але невчасний похід І. Сірка на Крим привів до перемир’я татар з гетьманом Яном Собеським. П. Дорошенко змушений підписати мир з поляками і шукати союзу з Московією.

Використавши протимосковське повстання на Лівобережжі і вбивство І. Брюховецького, у червні 1668 р. П.Дорошенко домігся возз’єднання України, гетьманом якої був обраний. Для зміцнення позицій козацтва перейшов під протекторат Туреччини. Але повернувшись на Правобережжя, втратив контроль над Лівобережжям. Наказний гетьман Д. Многогрішний і старшина перейшли на бік Москви.

У березні 1669 р. у Глухові гетьманом було обрано Д. Многогрішного. Там же схвалено “Глухівські статті”.

Умови Глухівської угоди:

• московські воєводи залишилися лише в п’ятьох містах — Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині й Острі, де вони не мали права втручатися у справи місцевої адміністрації;

• козацький реєстр установлювався в розмірі 30 тис. осіб;

• гетьман мав право утримувати 1 тис. найманого війська;

• податки збиралися виключно козацькою старшиною;

• гетьману заборонялося вступати у зносини з іноземними державами;

• обмежувався перехід селян у козацтво.

Одночасно П. Дорошенко вів боротьбу з П. Суховієм, якого підтримували Ю. Хмельницький, М. Ханенко та частина старшини, що завершилось їх втечею і полоном у татар Ю. Хмельницького). М. Ханенко укладає угоду з Польщею, яка повинна була повернути ситуацію, що існувала до революції. Влітку П. Дорошенко 1672 р. взяв участь у поході турецької армії (120 тис.) проти Польщі, взяв Кам’янець-Подільський, але невдоволений укладеним між Портою і Польщею Бучацьким договором, який перекреслив його політичні плани, переорієнтовується на Росію і Польщу.

Авторитет гетьмана слабшав, він втрачав підтримку мас, оскільки мусив виступати союзником турків і татар, які нещадно грабували Україну. Усередині 1671 р. ситуація стає критичною: спроби дійти згоди з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчуються безрезультатно, гетьмана покидають один за одним соратники, родичі і навіть його надійна опора – сердюцькі збройні формування. До того ж помер радник та найближчий друг – митрополит Й. Тукальський. У розпалі народного обурення спустошенням України турецько-татарською та польською арміями він склав гетьманські повноваження на користь лівобережного гетьмана І. Самойловича. У березні. 1677 р. вивезений до Москви, а у 1679-1692 рр. був в’ятським воєводою. Останні роки провів у своєму маєтку в с. Ярополче під Москвою, де й похований.

На цьому українська національно-визвольна війна завершилась. Основними причинами її поразки були:

1. Внутрішня боротьба у верхівці суспільства, недосвідченість її у державному будівництві та переважання у більшості старшини вузькостанових, особистих інтересів над національними.

2. Нерозвиненість національної ідеї.

3. Зрада шляхти і магнатів українського походження і перехід їх на бік Речі Посполитої.

4. Утвердження олігархічної республіки, що відкривало можливості для постійної боротьби за владу.

5. Вузькостанова соціальна політика гетьманів після Б. Хмельницького, що підірвала хиткий соціальний мир, необхідний для побудови незалежної держави.

6. Намагання сусідніх держав захопити українські землі.

7. Розрахунок гетьманів на сприяння в утворенні держави з боку Речі Посполитої і Московського царства.

Значення національно-визвольної війни:

1. Ідея соборності України, яка зародилась у часи революції, у подальшому мала значний вплив на український визвольний рух.

2. Утворення української держави.

3. Становлення національної ідентичності і самосвідомості.

4. У часи війни, розпочатої Богданом Хмельницьким, за новопосталою державою закріпилась назва Україна.

5. Державне відродження дало могутній поштовх для розвитку культури та усної народної творчості.

6. Була сформована нова українська еліта – козацька старшина.

7. Збагатились форми боротьби українського народу за національне, релігійне і соціальне визволення.

8. Революція показала, що тільки за умови соціального (станового) примирення можна досягти державної незалежності.

9. Українська національно-визвольна війна була частиною загальноєвропейського процесу кризи середньовічної (феодальної) цивілізації і привела до руйнування старих порядків та створення фермерського типу господарювання (незважаючи на подальше його обмеження і руйнування).