6.2. Селянсько-козацькі повстання кінця хvі – початку хvіі ст.

У кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. Україною прокотилося дві хвилі повстань. Перша була у 1591-1596 рр., а друга у 1625-1638 рр. Вони мали спільні причини: 1) намагання уряду Речі Посполитої взяти під контроль козацтво; 2) посилення національного гніту після Люблінської унії; 3) розширення експансії польських феодалів в українських землях, в тому числі і в землях Запорожжя; 4) протиріччя в інтересах козацької верхівки, насамперед реєстровців і польських феодалів у земельних питаннях; 5) посилення феодального гніту після Люблінської унії, прийняття “артикулів” короля Генріха Валуа (1573 р.) та ІІІ Литовського статуту, які узаконили кріпосне право і сприяли активному його поширенню.

Перше повстання відбулося у 1591-1593 рр. під проводом керівника реєстрових козаків Криштофа Косинського. Приводом стало те, що подаровані королем реєстровцям землі по р. Рось не були передані київським і білоцерківським старостою К. Острозьким козакам. К. Косинський у відповідь на це у грудні 1591 р. захопив Білу Церкву – володіння К. Острозького. Протягом наступного 1592 р. повстання поширилось на Київське і Брацлавське воєводства і було підтримане селянами. Повсталі захопили Переяслав, Трипілля, околиці Києва, відбувся штурм Києва. Зібравши сили, шляхта і магнати під керівництвом К. Острозького в кінці січня 1593 р. розгромили військо повсталих під селищем П’яткою. Ватажок повсталих змушений був повернутись на Запорожжя. Навесні 1593 р. він підійшов до Черкас. Черкаський і канівський староста Олександр Вишневецький заманив Криштофа Косинського у пастку і стратив його. Влада і польські феодали змушені були підписати з повсталими угоду, яка підтвердила право реєстровців на вільний вихід із Запорожжя на волость (заселена територія Черкаського і Канівського староства), повертала у власність землі реєстровців. Основним результатом першого великого повстання стало те, що козацтво стало провідною силою українського суспільства.

Друге велике повстання, яке можна назвати безпосереднім продовженням попереднього, відбулось у 1594-1596 рр. під проводом Северина Наливайка, Григорія Лободи та Матвія Шаули. І тут зіграли значну роль особисті образи та убивство з наказу шляхтича батька ватажка повстання С. Наливайка. Колишній запорожець брав участь у придушенні повстання К. Косинського як сотник надвірних козаків князя Острозького, а потім перейшов на бік повсталих. Це було однією із причин пізніших протиріч у керівництві повсталих. Кількість повсталих у 1595 р. становила близько 12 тисяч. Повстання охопило Київщину, Волинь, Брацлавщину, Поділля та частину Білорусії. Нерідко повсталі вимагали від жителів міст (зокрема Луцька), переважно заможних, майна і грошей для утримання власного війська. Та протистояти регулярному війську коронного гетьмана Станіслава Жолкевського об’єднані сили повсталих не могли. У битві в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля жодна зі сторін не перемогла і на раді в Переяславі гетьманом було обрано Г. Лободу. Було вирішено відступити на Лівобережжя і далі – на територію Росії разом із сім’ями. В урочищі Солониця під Лубнами повсталі були оточені і ледве встигли влаштувати табір для захисту від польського війська. Становище повсталих було критичним. Додались і незгоди між реєстровцями, які були згодні на переговори з С. Жолкевським і радикально настроєними “наливайківцями”, що привело до загибелі Г. Лободи, а потім до видачі полякам С. Наливайка. С. Жолкевський, який обіцяв після капітуляції зберегти життя повсталих, віддав наказ почати різанину. Вдалося пробитись лише козакам на чолі з Кремпським. За свідченнями польського хроніста, після битви кілька верст було вкрито загиблими. Ця подія увійшла в українську історію під назвою “Солоницька трагедія”. Сам Северин Наливайко у квітні 1597 р. після тривалих тортур був четвертований у Варшаві. Незважаючи на поразку повстання, стало очевидним, що козацтво готове боротися не тільки за власні привілеї, а й за соціальне звільнення українців.

Після цього Річ Посполита, змушена вести активну зовнішню політику, потребувала додаткових військових сил в особі козаків і тому намагалась активніше співробітничати з реєстровцями, залучаючи їх різними методами на свій бік. У свою чергу, серед реєстровців у цей період панувала поміркована течія (С. Кішка і П. Сагайдачний). Все ж після допомоги козаків королевичу Владиславу у боротьбі за московський престол, і особливо у Хотинській війні 1621 р., козацтво зазнало утисків з боку поляків (їм було заборонено виходити у Чорне море і нападати на татарські володіння, вони не отримали платні і за Хотинську війну, було скорочено реєстр. Тому козацтво активізувало боротьбу за національне і соціальне визволення, визнання своїх станових прав. Але історична ситуація дещо змінилась – козацтво виступало як достатньо організована сила за підтримки селянства і міщан та православної церкви. Статус козацтва в Речі Посполитій не відповідав його реальній силі і значенню. Тому це привело до нової серії повстань.

Третє велике повстання відбулось у 1625 р. під проводом Марка Жмайла. Внаслідок значного “покозачення” селян воно набуло великого розмаху. Вирішальна битва між каральним військом С. Конец-польського (30 тис.) і повсталими (близько 20 тис.) відбулась в урочищі Ведвежі Лози біля Курукового озера (поблизу нинішнього Кременчука). Результатом стало обрання гетьманом М. Дорошенка, схильного до переговорів з поляками і укладення договору. Куруківська угода, як компроміс між польським урядом і козаками, збільшила реєстр з 3 до 6 тис. козаків, амністувала повстанців, але повинні були повернутися до феодалів селяни, що покозачились. Козакам було заборонено вести самостійну політику щодо татар і Туреччини. Угода сприяла закріпленню поділу козацтва на помірковану (реєстровці) і радикальну (запорожці, “випищики”) течії, між якими наростали протиріччя. Це стало однією з причин продовження боротьби. Польський уряд розширював присутність в Україні своїх військ. Посилились соціальні і релігійні утиски.

Четверте повстання відбулося 1630 р. під проводом Т. Федоровича (Трясила), обраного гетьманом замість Г. Чорного на початку 1630 р. Уряд знову вирішив придушити повстання, замість усунення його причин. Карателів, як і раніше, очолив коронний гетьман С. Конец-польський. Під Переяславом протягом трьох тижнів відбувалися вирішальні бої. Обидві сторони зазнали значних втрат. Найбільш яскравим епізодом стала “Тарасова ніч”, коли повстанці знищили “золоту роту” – охорону гетьмана. Уряд змушений був піти на поступки – було підписано Переяславську угоду. Варто зазначити, що це було найбільше досягнення козацько-селянських мас. Реєстр становив 8 тис., зберігались основні умови Куруківської угоди, але до 2 тис. збільшувалась залога реєстровців на Запорозькій Січі.

Через п’ять років уряд, недовіряючи реєстровцям, закінчив будівництво фортеці Кодак (околиці нинішнього Дніпропетровська) для контролю Запорозької Січі. Козацький гетьман Іван Сулима у 1635 р. за допомогою нічного штурму захопив фортецю і зруйнував укріплення. Та ці події не стали початком великого повстання, оскільки воно не охопило “волость”, а реєстровці відразу, побоюючись репресій, видали І. Сулиму для страти польським властям.

Та вже у 1637-1638 рр. відбулося наступне повстання під проводом П. Бута (Павлюка), Д. Гуні, Я. Остряниці. Спочатку його очолив нереєстровий гетьман Павло Бут під гаслами захисту православ’я, знищення верхівки реєстру, яка перейшла на бік “ляхів” і воно охопило Подніпров’я. Під Кумейками (Черкащина) відбулась битва, під час якої повсталі зазнали значних втрат. Згодом під Боровицею (поблизу Чигирина) відбулась ще одна битва, Павлюка було видано полякам. Наступний етап почався навесні 1638 р., коли повсталих очолив Я. Остряниця, а потім Д. Гуня. Коронне військо С. Конецпольського разом з надвірними козаками Я. Вишневецького завдало поразки повсталим під Жовнином. Польський гетьман говорив: “Краще нехай кропива на тому місці росте, як зрада мала б множитися”. На радах у Києві у вересні та Масловому Ставі (нинішній Канівський район) у грудні козаки були змушені визнати прийняту сеймом “Ординацію Війська Запорозького реєстрового”. За цим документом, який визначив становище козацтва на 10 років, реєстр скорочувався до 6 тис., козаки мали поселитися лише в трьох староствах – Корсунському, Черкаському та Чигиринському. Вони втратили право самоврядування – ними керували призначені польські комісари. Знову ставилось питання про повернення “випищиків” до своїх панів. Настало “десятиліття золотого спокою” для польської шляхти. Але спокій цей був оманливий.

Включення українських земель до складу новоствореної Речі Посполитої визначило на кілька століть напрямок розвитку політичних і економічних процесів в Україні. Посилення соціальних, національних і релігійних утисків спричинило не занепад національного і культурного життя, а підйом визвольної боротьби. Вони не змогли привести до утворення самостійної держави в силу своєї малої організованості, відсутності єдності між різними верствами українського суспільства, жорсткої позиції польського уряду та інших причин. Але стали підґрунтям для подальшої боротьби.