4.2. Соціально-економічний розвиток України в другій половині хіv – середині хvіі століття

Період панування Литви в українських землях відзначений значними зрушеннями в соціально-економічній сфері. Суттєві зміни відбулися в сільськогосподарській техніці. Україна залишалась важливим елементом європейської системи торгівлі.

Змінилася соціальна структура суспільства. Формується велике феодальне землеволодіння панів (магнатів), яке значно поширилось на Волині. Магнати володіли не тільки землями, а і містами. Одночасно кристалізувалися ще два стани – шляхта і козацтво. Шляхта, як військово-служилий стан формувалася протягом ХІV-ХVІ ст. Вона за цей час перетворилася в юридично привілейований стан. У 1522 р. Сейм ухвалив “вивід шляхетства”, згідно з яким шляхтичем міг бути лише нащадок феодала. Вільні селяни як стан зникають на середину ХVІ ст. Поступово нівелюється різниця між похожими (особисто вільними) і непохожими (прикріпленими до землі феодала) селянами. Міщанство малих і середніх міст до середини ХVІ ст. за своїми заняттями майже не відрізнялось від селян. Як і в Європі, формується міський патриціат. Поширюється магдебурзьке право. Це значно прискорило економічний розвиток міст.

Окрему впливову верству становило духовенство. Його привілеї полягали у наявності станового суду і в переході парохій (приходів) від бать-ка до сина. Поступово накопичивши значні земельні володіння, монастирі почали застосовувати панщинну працю селян.

У зв’язку зі зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію в Європі, в ХVІ ст. в українських землях поширилися фільварки – власні господарства феодалів. Це привело до зростання продуктивності праці і до посилення феодального гніту. В українських землях Польщі ще у 1505 і 1520 рр. було прикріплено селян до землі та узаконено дводенну панщину. Литовські статути 1529 і 1566 рр. обмежували права селян на землю, а “Устава на волоки” 1557 р. в українських землях Литви створила схожі умови. Остаточно кріпосне право встановлено в 1573 р. “артикулами” короля Генріха Валуа і третім Литовським статутом (1588 р.).

4.3. Виникнення українського козацтва

Козацтво як історичний феномен було визначальним для української історії упродовж трьох століть, а в значенні збереження державотворчої традиції, напевне, і більш тривалий період. (#)

Чинники, що сприяли виникненню козацтва:

1. існування в попередній період прошарку населення, яке мало досвід життя в степу і освоєння нових земель (уходництво);

2. неконтрольовані феодалами землі на Півдні, які були несприятливі для проживання через напади татар, але вигідні з економічного погляду;

3. прагнення частини тогочасного населення до пошуку слави і пригод;

4. становище українського степу як порубіжжя між східною кочовою та мусульманською і західною християнською цивілізаціями.

Причини формування козацтва:

1. феодальна експлуатація, що підштовхувала селян і міщан до пошуку вільних земель, втеч від закріпачення, яке набирало швидких темпів у ХV ст.;

2. релігійний і національний гніт православного населення, яке становило переважну більшість в українських і білоруських землях, особливо після окатоличення литовської феодальної верхівки і після Люблінської та Берестейської уній;

3. потреба в захисті від кочівників-татар і від турків;

4. необхідність колонізації багатого Степу, який був утрачений зі знищенням Хозарії Святославом і заповнений кочівниками.

Козацтво мало маргінальний характер, а багатовікові контакти з кочівниками зумовили значний вплив на мову і військову культуру козаків. Слово “козак” татарського походження, перші згадки про козаків знаходимо в татарських джерелах. Важливо відзначити, що це поняття пройшло певну еволюцію. Спочатку воно означало спосіб життя тих, хто втікав від феодальної експлуатації, уходників, які шукали слави і здобичі. Вже пізніше, в кінці ХVІ ст., він означав соціальну групу, яка мала певний соціальний статус. Перші згадки, пов’язані безпосередньо з українськими козаками, датуються 1489 та 1493 рр.

Від початків формування козацтва литовська влада намагалась залучити його до охорони південних рубежів держави. Ініціювали ці процеси “державці” прикордоння, найбільш зацікавлені в захисті. Але залучити на службу козаків удалося вже Речі Посполитій. У 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ Август прийняв рішення про набір 300 козаків та створення реєстру і надання прав реєстровому козацтву. Це не тільки призвело до певного розколу в козацькому стані, але мало і позитивний результат – визнання владою Речі Посполитої особливого становища українських козаків. Та лише в 1578 р. король Стефан Баторій знову набрав 500 козаків, які за військову службу звільнялись від оподаткування, феодальних повинностей, суду феодалів і підпорядкування місцевій адміністрації, мали право займатись і промислами. Відрізняло їх від шляхти те, що вони не мали права мати у власності селян.

Поступово кількість реєстровців змінювалась, переважно збільшувалась – 1590 р. – 1 тис., 1625 р. – 6 тис., 1631 р. – 8 тис. У зв’язку з участю реєстровців у селянсько-козацьких повстаннях кінця ХVІ – поч. ХVІІ ст. “Ординація війська Запорозького реєстрового” зменшила їх кількість і обмежила привілеї козацтва. Протягом ХV-XVIІ ст. козацтву в умовах переходу феодальної верхівки українців на бік Литви та Польщі випала історична місія національної еліти та захисника, носія етнічної самобутності народу.