9.Культура Нового часу

Соціально-економічні та наукові передумови культури Нового часу.

У Новий час – з XVII до початку XX століття – культура західноєвропейських країн набула тієї розвиненої форми, яка виділила Європу з усього іншого світу і яку мають на увазі, коли говорять про європейську культуру в цілому. В соціальному, політичному, економічному аспектах Новий час продовжує тенденції культурного розвитку, закладені Ренесансом, але також виявляє нові культурні явища. Загалом це була епоха розвитку та утвердження у виробництві капіталістичних відносин, значно прискорених першими буржуазними революціями, та боротьби із залишками феодально-аристократичних привілеїв в соціальній та духовній сферах.

У цілому можна сказати, що гаслом Нового часу стали людський Розум, раціоналізм і наука, які і визначили культурне обличчя цієї епохи. “Знання – сила” – відоме гасло англійського філософа XVIІ століття Ф. Бекона. Душа європейської культури, не задоволена перебуванням у межах досягнутого, націлена на нескінченний рух до незвіданого, була охарактеризована Шпенглером як “фаустівська”. Саме герою знаменитої трагедії Гете притаманний невтомний пошук сенсу людського існування, пов’язаний з набуттям усе нових і нових знань. Шлях до істини пролягає через сумніви, скепсис, втрати, страждання.

Виключне значення для культурного розвитку Європи ХVІІ ст. Мала наукова революція ХVІ–ХVІІ ст., яка стала підґрунтям для формування нового світогляду. Основи новоєвропейської науки заклали видатні натурфілософи ХVІ ст. (Бруно, Телезіо, Парацельс, Кардано, Копернік), а потім важливий крок у цьому напрямку зробив Галілей, який почав використовувати експеримент та математику для опису отриманих результатів. У результаті виникло експериментально-математичне природознавство як новий спосіб пізнання природи та джерело культурних інновацій, що динамізували культуру. Ціннісно-світоглядні орієнтири

Людини нового часу Зародження новоєвропейської науки зміцнювало позиції розуму і послаблювало роль релігії. Суспільна думка все більше набуває незалежності від релігії. Хоча християнська релігія залишається важливим фактором духовного життя суспільства, але її безроздільному пануванню над усією культурою приходить кінець. Європейська культура стає світською; релігія в ній відтепер існує як одна з царин культури, що не панує над усіма сферами культури, а співіснує поряд з ними.

У сфері міжособистісних відносин в епоху Нового часу продовжується за­початкований Відродженням процес розпаду віджилих станово-корпо­ративних форм. Потреби розвитку капіталістичного виробництва вимагають від індивіда як безпосереднього вироб­ника підвищення його соціальної мобільності та поведінкової автоно­мії. Але, включаючись у процес машинного виробництва, людина не набувала в ньому самостійного значення. Навпаки, підкорена дії машини і рит­му машинного виробництва, вона стає лише придатком машини. За цих умов індивід, як і раніше, не набуває індивідуальних рис, залишається «усередненою особистістю». На зміну ренесансній універсальності приходить позбавлена особистісно-людського, дійсно гуманістичного змісту, продиктована виробничою необхідністю одноманітність Нового часу. Тому свобода, яку набуває особистість в епоху Нового часу, ви­являє себе головним чином у відчуженні однієї людини від іншої. Позбавляючись свого найближчого оточення, «значущих для себе інших”, індивід, тим самим, втрачав опору власного існування, залишався наодинці з собою.

У Новий час людина набуває свободи, але втра­чає соціальну безпеку. У своїй самотності вона виявляється нездат­ною розпорядитися своєю свободою, взяти особисту відповідальність за свої вчинки. Це призводить до виникнення механізмів “втечі від свободи”.

Якщо середньовічній культурі був властивий теоцентризм, а рене­сансній – антропоцентризм, то для культури Нового часу з її чітко вираженим натуралістично-механістичним баченням світу і людини в ньому центральним, структуруючим принципом стає не Бог і не людина, а держава. Сама вона в цю епоху стає головним гарантом нор­мального функціонування соціального організму.

Такий тотальний контроль, з одного боку, обмежував негативну свободу особистості - наслідок розпаду станово-корпоративних форм людського співіснування, а з другого - жорстко спрямовує її пове­дінку в рамках “сурогатного” колективу лише в тому напрямку, який доз­волив людині бути лише одухотвореною машиною, автоматом, здатним лише продукувати і множити матеріальні цінності та блага, користуватись якими призначено було не їй, а наступним поколінням. Людина ставала несвідомим знаряддям у побудові підвалин майбутньої чуттє­вої культури XX століття.