2. Культура Давнього Китаю
Ціннісно-світоглядні домінанти китайської культури
Культура Давнього Китаю сформувалась у III тис. До н.е. І розвивається майже безперервно на протязі 5 тис. Років. Китайський етнос створив особливий тип культури, що відрізняється від культури інших народів. Важливою рисою стародавньої китайської культури було, на відміну від європейської, не досягнення практичних цілей, а особисте самовдосконалення людини.
Характерними особливостями китайської культури виступають: традиціоналізм – орієнтація на підтримку способу життя предків, на підпорядкування індивіда соціальному порядку; релігійно-поетичне ставлення до природи, що була предметом поклоніння; китайська церемонія – наявність фіксованих норм поведінки і мислення, що склалися на основі культу древності, і які були покладені в основу нового типу міської раціональної культури; «розчиненням» релігійного начала в соціальному, що знайшло яскраве відображення в конфуціанстві.
Основними видами мистецтв в Китаї виступають архітектура, література, музика, живопис, прикладне мистецтво. Уже у XV столітті до н.е. В Китаї існувала розвинена система ієрогліфічного письма, що нараховувала біла двох тисяч ієрогліфів. Створення ієрогліфічної писемності дало можливість легко спілкуватися носіям численних мовних діалектів, що не розуміли усного мовлення, в письмовій формі. При імператорських дворах створюються великі бібліотеки.
Широко відомі стародавні китайські монументальні споруди – Великий канал, що будувався протягом багатьох віків, та Велика китайська стіна.
В культурному житті Китаю важливу роль відігравали буддійські монастирі.
У VII-XVIII століттях основне місце серед інших видів мистецтва зайняв живопис.
Давнім китайцям належать багато технічних винаходів: магнітний прилад – прародич компасу, водяний млин, перший у світі сейсмограф, спідометр, папір, книгодрукування, порох, фарфор тощо.
З наук бурхливо розвивалась астрономія, математика і медицина.
Культуру Стародавнього Китаю, що зберегла власну самобутність на протязі тисяч років, можна по праву віднести до “вічних цивілізацій”. Основні положення конфуціанства
Конфуціанство займає виключно важливе місце в духовно-релігійному житті Китаю. Воно зародилося у VI ст. До н.е. І з того часу відіграє значну роль в суспільній свідомості цієї країни. Конфуціанство отримало свою назву за ім’ям засновника – Кун-цзи, тобто вчителя Куна, а в латинській версії – Конфуція (551-479 до н.е.). Це вчення, спрямоване на подолання соціального зла, виявлення його причин, пошуки засобів досягнення гармонії і щастя в суспільному житті, пронизано раціоналізмом. В той же час вчення Конфуція є релігійним за своєю формою. Воно стверджує, що всі суспільні установлення освячені Небом, котре вказує людині шлях правильної поведінки. Конфуцій твердив, що він не вчить нічому новому, а лише вчить дотримуватися давніх традицій, бо це єдине, що могло, на його думку, забезпечити порядок у сім’ї та державі.
Вчення конфуціанства багатогранне. Воно охоплює уявлення про людину, суспільство і державу в їх взаєминах. Головна мета людини, згідно конфуціанству, полягає в прагненні досягти моральної досконалості. У цьому зв’язку Конфуцій основну увагу приділяв вихованню ідеальної людини – благородного мужа (цзюнь-цзи). Це виховання мусить здійснюватися в дусі поваги до старших (ді), відданості правителю (чжун), синівської шани (сяо), вірності обов’язку (і). Кожний повинен виконувати свої соціальні функції. Добропорядність, моральність людини полягає саме у її прагненні дотримуватись соціальних правил і настанов (лі). Важливий етичний принцип, проголошений Конфуцієм: “не роби іншим того, чого не бажаєш собі”, “допомагай іншим у тому, чого сам хотів би досягти”. Усе це і складає зміст центрального поняття конфуціанського вчення – гуманності, людяності (жень).
Отже, благородному мужу повинні бути притаманні такі риси як скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей, почуття обов’язку, обумовлене знаннями і вищими принципами, а також благопристойність і дотримання етикету.
Конфуціанство підтримує ідею непорушного соціального порядку, ієрархічної впорядкованості суспільства. Згідно Конфуцію, суспільний статус людини (поділ на “вищих” і “нижчих”) і її доля визначені Небом і не можуть бути змінені. Діяльність правителя повинна починатись з “виправлення імен” (“чжен мін”), тобто приведення усіх речей у відповідність до їх назви (син повинен бути сином, батько – батьком тощо), дотримання єдності слова і діла. Це означало, що кожний має знати своє місце в суспільстві і робити те, що йому належить. Такий соціальний порядок повинен лишатися незмінним. Але критерієм статусу людини в суспільстві повинні бути не багатство і знатність походження, а лише знання і доброчинність, тобто те, наскільки людина наближається до ідеалу “цзюнь-цзи”.
Соціальний порядок, що склався, освячувався культом предків – як мертвих, так і живих. Шанування предків, згідно Конфуцію, найперший обов’язок кожного. Повага до старших, синівська шана – найбільш важливий прояв “жень”, найефективніший метод правління країною, що розглядалась як велика сім’я.
В основі здійснення усіх суспільних норм, за Конфуцієм, має бути ритуал, який носить сакральний характер, є проявом волі Неба. Шанобливе ставлення до Неба, що виражається у виконанні ритуалу – основа єднання людей між собою і людини з космосом.
У конкретних умовах китайської імперії конфуціанство відігравало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Не будучи релігією у повному розумінні слова, конфуціанство стало більшим, ніж просто релігія – це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів – основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації.