3.3. Класифікація заповідного фонду України

В основу класифікації заповідників покладено такі ознаки: ландшафтні, лісні,

гідрологічні, палеонтологічні, геологічні тощо.

Серед пам’ятників природи розрізняють такі: комплексні, ботанічні, екологічні,

гідрологічні, геологічні.

В основу організації заповідників покладено:

1. Території, найменше змінені господарською діяльністю людини.

2. Природні ландшафти, що включають цінні і рідкісні види рослин і тварин.

3. Еталони природи (поняття "еталон природи" ввів у науку В.В.Докучаєв).

4. Території, що забезпечують охорону і збереження природи, її самовідновлення,

саморегуляцію, самозахист, самовдосконалення тощо.

5. Заповідується те, чому загрожує зникнення.

6. Заповідні території бажано мати в кожному природно-кліматичному регіоні

України.

Станом на вересень 1994 року в основу класифікації заповідних територій

покладено флористичні, ценотичні, фауністичні, геологічні, ґрунтознавчі, ландшафтні та інші екологічні ознаки і виділяються наступні категорії заповідних

територій та об’єктів:

1. Біосферні заповідники.

2. Національні природні парки.

3. Державні заповідники.

4. Державні заказники.

5. Пам’ятники природи.

6. Пам’ятники садово-паркового мистецтва.

7. Заповідні урочища.

8. Заказники місцевого значення.

9. Державний регіональний ландшафтний парк (табл. 3.1).

У програмі міжнародного співробітництва "Людина і біосфера" важливе місце посідає утворення глобальної сітки біосферних заповідників як системи еталонів основних біомів Землі – сховищ (наче банків) усього різноманіття генетичного матеріалу планети, фонових станцій спостереження за глобальним станом оточуючого середовища і біологічними компонентами відповідних ділянок біосфери.

3.4. Типи користування заповідними територіями

Користування заповідними територіями повинне відповідати заповідному

режиму.

Заповідний режим – повне невтручання людини в природні процеси (заповідний еталон) або обмежене втручання (заповідники), що допускає проведення біотехнічних заходів зміни кількості або якості якогось середовищоутворюючого компоненту (наприклад, вилов тварин, створення гребель-загат для покращення гідрологічного режиму і т.д.), і все це здійснюється з єдиною метою – забезпечити природну рівновагу і максимальне збереження систем.

Типи користування заповідними територіями можна звести до таких груп:

1. Території заповідного режиму, на яких забороняється всяка рекреаційна

діяльність.

2. Території з регулюючим рекреаційним використанням (огляд пам’яток і

цінностей природи).

3. Території для обслуговування відвідувачів (розміщення відвідувачів, їх

побутове і культурне обслуговування).

4. Території господарського використання.

Всередині зон може бути додатковий поділ, різні варіанти внутрішнього облаштування.

МСОП (Міжнародна спілка охорони природи) рекомендує, щоб національний

парк включав:

 зону суворої охорони;

 зону "керуючої охорони ";

 зону "недоторканих територій" (тут ставиться мета зберегти природу в

первозданному вигляді);

 можливе виділення спеціальних історичних або археологічних зон.

Можуть бути різноманітні комбінації зон.Туристсько-адміністративна зона не повинна перевищувати 5% їх загальної площі.

Наприклад, у Канаді застосовують наступну схему зонування національного

парку:

I – спеціальної охорони;

II – недоторканих (примітивних) територій;

III – природного середовища;

IV – рекреаційна;

V – службова.

Рекреаційним навантаженням називають кількість відпочиваючих, які перебуваютьна одиниці площі за одиницю часу, і виражають його у вимірах

людино-година/га. Розрізняють допустиме навантаження і критичне, за умов останнього відбуваються незворотні зміни у природних комплексах.