Філософські ідеї г. Сковороди.
Творчість Г.С. Сковороди (1722-1794 рр.) – філософа, поета і мандрівника, посідає особливе місце в історії української філософії. Ще за його життя про нього складалися легенди, як про українського Сократа. У 16 років він став студентом Київської академії, певний час пробув у двірській капелі у Петербурзі, мандрував по країнах Західної Європи, знав мови, вивчав філософію, був знавцем античної і патристичної літератури. Часом свого становлення і особистісного утвердження Сковорода вважав свої ЗО років, літературну діяльність він почав з другої половини 60-х років. За його життя нічого не було надруковано, вже після смерті стають відомими цикли його філософських діалогів («Наркіс», «Симфонія наречена книга Асхань», «Жена Лотова», «Потоп змиїн» та ін.).
Шляхом життя Сковороди було вчителювання, він став народним учителем у найглибшому значенні цього слова. Не будучи ченцем, він стає носієм кращих якостей чернецтва. Абсолютна злиденність і безпритульність, лісництво, моральна чистота, любов до людей, простота у всьому, життя в Богові - це був життєвий шлях Сковороди. На його могилі написано: «Світ ловив мене, та не піймав». Любов до Бога стала основою його існування і творчості.
У центрі уваги філософії Сковороди – релігійні і моральні проблеми, які він викладає мовою образів, символів, метафор. Методом розгляду цих проблем є пошук і протиставлення протилежностей, протиріч, антитез (тому цей метод називають антитетичним). Для Сковороди весь світ є наскрізь просякненим протилежностями (життя – смерть, світло – тінь, безглуздя -мудрість, плач - сміх, безчестя – слава, лютість – милість, початок – кінець тощо). Злиття протилежних ознак в світі є символом його колового руху. Усе в світі рухається між протилежностями у колі, початком якого є відпадання від Бога, а кінцем - повернення до нього.
Сковорода не створює теоретично оформленого і систематизованого вчення. Саму філософію він розумів як «практичну» філософію, як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. «Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія», – стверджував Сковорода.
Провідними ідеями Сковороди стали:
вчення про людину, про самопізнання як єдиний шлях до Бога і до щастя:
вчення про три світи, які складають все існуюче;
ідея подвійної природи трьох світів;
«філософія серця» як осередку духовного життя людини та головного інструменту самопізнання;
етичний ідеал «нерівної рівності» та ідея «сродної» праиі.
На думку Сковороди, по своїй любові до людини Бог дав їй все необхідне, причому все, що потрібне, зробив легким, а важке – непотрібним. Найбільш потрібним для людини є щастя, «мир душевний». Щастя – доступне всім, воно полягає в пізнанні самого себе як образу Божого. «Пізнай себе», «поглянь у себе» М стає центральним мотивом філософії Сковороди.
Усе створене Богом, можна визначити, як три світи, гадав Сковорода. Першим є загальний світ, «де живе усе породжене», «він складається із незчисленних світів і є великий світ» – макросвіт. Другий світ – мікрокосмос, людина. Третій світ – символічний світ Біблії. Символи Біблії «ведуть думку нашу до розуміння вічної натури».
Кожен із трьох світів, за Сковородою, складається з двох «натур», тобто має подвійну природу: одна – видима (матеріальна), друга – невидима (божественна). Невидима натура і є Богом, який пронизує собою все суще. Сковорода приєднується тут до ідеї ренесансного пантеїзму – ототожнення Бога і природи, «розчинення» Бога у світі. Макросвіт за зовнішньою матеріальною «оболонкою» приховує внутрішній, божественний сенс. Мікросвіт містить у собі гріховну, тілесну, земну природу людини, але й, разом з тим, правдиву, дійсну природу – людину як образ і подобу Божу. За мертвою буквою Біблії, за «видимою натурою» тексту потрібно впізнати і розгадати живий дух, невидимий сенс божественного одкровення.
На противагу Просвітництву і раціоналізму XVIII ст. Сковорода створює своє вчення про «серце», як позасвідомі і надрозумові глибини людської душі. Серце – «безодня» людської душі, через яку відкривається божественна «безодня». «Безодня кличе безодню», через пізнання себе людина пізнає Бога, любов до Бога є одночасно любов до себе. Тому символом людини, що пізнала себе і Бога, є Нарцис, він любить себе самого – отже, він любить Бога. Серце, а не розум виступає джерелом бажань, почуттів і думок. Серце - символ того, що називається душею, осереддям людського в людині, її таємничою, непізнаваною сутністю.
Разом з тим людське серце виступає інструментом пізнання, саме у серці повинні з'єднатися розум і віра, розум і воля людини. Мета самопізнання – розумом осягнути, а волею наблизитися до Бога, до істини. «Сердечне» пізнання, як пізнання правдиве, здійснюється через символи і образи.
Етичне вчення Сковороди спрямоване на пошук шляху, що веде до дійсної Людини, до щастя, до «обоження», до уподобления Богу. Людська доля залежить від її природних нахилів, а тому у кожній людини є нахил до «сродної» собі справи. Для досягнення внутрішнього спокою і миру потрібно дотримуватися правила про «сродність», жити у злагоді з індивідуальним характером, із власною природою, не насилувати своїх схильностей і обдарувань. Тому етичним ідеалом Сковороди є ідеал нерівної рівності. Усі люди - лише «тінь» справжньої Людини, усі рівні перед Богом. Разом із тим, всі - різні, тому що мають свою власну «натуру». Сковорода ілюструє цю ідею символом: Бог уподібнюється фонтану, що заповнює водою різні посудини за їх обсягом; «менший посуд менше має, але в тому є рівний більшому, що однаково є повний». Мета всіх людей єдина – наближення до Бога, але кожна людина має свій шлях до цього, своє призначення.
