ВСТУП

Актуальність теми зумовлена економіко-правовими змінами, що відбуваються за останні часи в Україні. Процес реформування українського законодавства, пов’язаний із гармонізацією публічно-правових та приватноправових засад, насамперед стосується відносин власності. Уявлення про володіння як абсолютне і необмежене право нині неможливе. Про це свідчить не лише введення до нового ЦК України норм про речові права на чуже майно, а й наголошення на властиві йому межі та запровадження різноманітних засобів його обмежень. Розгалужені підходи до встановлення меж та обмежень володіння покликані поєднати здійснення власником своїх повноважень із правами та інтересами інших осіб. Зміни у правовому регулюванні відносин власності за таких умов є неминучим наслідком впливу на нього комплексу правових механізмів, передбачуваних суміжними інститутами договірного, корпоративного, конкурентного, природоресурсового права та багатьох інших. Це викликало необхідність переосмислення як поняття володіння у цілому, так і розуміння таких правових феноменів, як межі та обмеження, що впливають на нього. Виникла нагальна потреба у з’ясуванні їх сутності та різновидів, застосуванні комплексного підходу до їх аналізу із наданням відповідних рекомендацій щодо вдосконалення цивільного законодавства.

Зазначеним питанням в цивілістичній науці практично не приділялося уваги. Відома праця В.П. Грибанова лише загальним чином стосувалася цих питань та ще й за радянських часів. У монографії сучасного російського дослідника В.П. Камишанського питання меж та обмежень досліджуються, але далеко не повною мірою, а в дисертаційному дослідженні українського вченого О.А. Михайленко (2003 р.) проаналізовано речово-правові обмеження права приватної власності в контексті порівняння давньоримського та сучасного їх правового регулювання. Внаслідок цього цілий спектр вагомих чинників та механізмів, засад та підстав, способів та засобів, покликаних стримувати власника в його абсолютизованих правомочностях, залишився поза межами досліджень в українській цивілістиці, чим і зумовлюється актуальність цієї роботи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний мною напрямок дослідження є складовою частиною комплексної цільової програми «Удосконалення правового механізму державного впливу на ринкові відносини (публічно-правові та приватноправові аспекти)»

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є з’ясування сутності меж та обмежень володіння як правових явищ, виявлення необхідності в їх запровадженні, розроблення науково-теоретичних пропозицій, спрямованих на вдосконалення підходів до правового регулювання відносин володіння.

Для досягнення вказаної мети були поставлені такі основні задачі:

• проаналізувати наукові підходи до понять меж та обмежень володіння;

• виявити їх вплив на поняття володіння;

• запропонувати систему меж та обмежень володіння;

Об’єктом дослідження є правове регулювання меж та обмежень володіння й їх прояв у цивільно-правових відносинах, що складаються при здійсненні власником своїх повноважень.

Предметом дослідження є межі та обмеження володіння як правові категорії, їх юридична природа, виявлення характеру та наслідків їх впливу на обсяг повноважень і забезпечення відносин володіння правовим регулюванням із втіленими в ньому обмежувальними механізмами. Методи дослідження, що використовувалися в процесі написання курсової роботи: порівняльно-правовий, за допомогою якого простежена послідовність розвитку відносин володіння у сучасному українському середовищі на підставі тих теоретичних надбань і практичних механізмів, які випрацьовувалися в інші часи та в інших країнах; діалектичний, який вплинув на погляд на володіння як поступове звуження обсягу можливостей суб’єктів через необхідність врахування природних меж цього права та узгодження дій його носія з правами та інтересами інших власників, суспільства в цілому, нормами моралі; системно-структурний, який надав можливість визначити види меж та обмежень з їх взаємним впливом на відносини власності; логічний метод зумовив послідовність висловлених суджень та умовиводів. Шляхом проведення аналізу та синтезу виявлялися загальні засади правовідносин власності. У процесі дослідження використовувалися також інші загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання.

Науково-теоретичною основою дослідження та зроблених у дисертації висновків стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених дореволюційного, радянського та сучасного періодів, які зверталися до питань, що аналізувалися в роботі, зокрема М.М. Агаркова, Б.Б. Черепахіна, Ч.Н. Азімова, С.С. Алексєєва, С.М. Братуся, В.П. Грибанова, О.В. Дзери, О.С. Йоффе, І.В. Жилінкової, В.П. Камишанського, О.Р. Кібенко, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця, Р.А. Майданика, О.О. Михайленко, О.А. Підопригори, І.А. Покровського, К.І. Скловського, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Є.О. Суханова, Є.О. Харитонова, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершеневича, Л. B. Щенникової та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненні нового комплексного дослідження меж та обмежень права власності, в процесі якого вперше сформульовано, обґрунтовано, доведено або додатково аргументовано низку положень та висновків, які виносяться на захист.

1. Наведено нові додаткові аргументи щодо меж та обмежень володіння, які є різними правовими категоріями. Межі є властивістю права власності в об’єктивному розумінні, юридичною характеристикою його статичного стану, яким окреслюється широке коло можливостей власника, але з додержанням певних приписів діяти відповідним чином, що мають загальний характер і діють відносно всіх власників. Обмеженнями є зовнішній вплив на суб’єктивне володіння конкретної особи, що втілюється у відповідні правовідносини з її участю, тягне за собою стиснення, зменшення можливостей здійснення власником своїх повноважень і полягає у конкретних приписах володільцю здійснити певні дії або утриматися від певних дій

2. Зроблено новий висновок про те, що обмеження володіння існують у подвійному рівні правовідносин: вони втілюються в окремі правовідносини (наприклад, при сервітуті) і цим самим впливають на зміст правовідносин власності, звужуючи його обсяг.

3. Зроблено нові висновки щодо напрямків обмежень володіння стосовно володіння, користування та розпоряджання як у кожній з цих правомочностей, так і в їх комбінаціях, а також у всіх правомочностях разом. У зв’язку з цим примусове припинення володіння одночасно є його обмеженням, оскільки позбавляє власника можливості на свій розсуд вільно розпоряджатися своїм майном.

4. По-новому охарактеризовано способи встановлення меж та обмежень права власності, якими є заборони, приписи та зобов'язування, щовстановлюють обов’язки володільця. Вони можуть бути загальними та конкретними, існуючими в правовідносинах між певними особами (при сервітутах та інших речових правах).

5. Вперше запропоновано вирізняти три ступеня стиснення власника: найбільш вагомий, середній та мінімальний.

6. Наведено додаткову аргументацію щодо неприпустимості розгляду найму (оренди) як речового права, оскільки при цьому завжди має місце договір з власником, яким і визначаються права наймача (орендаря). Характер і зміст речових прав визначається безпосередньо законом, і їхнє виникнення нерідко відбувається поза волею власника.

7. Знайшло подальшого розвитку положення про вплив корпоративних прав на право власності певного суб’єкта. Доводиться, що корпоративні правовідносини між акціонером та АТ обмежують обох цих суб’єктів, хоча й стосовно різних об'єктів. При цьому АТ як власник майна обмежується в правах в інтересах акціонерів, а акціонери як власники акцій обмежуються в своїх правах в інтересах інших акціонерів та АТ.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання внесених мною у результаті дослідження пропозицій та висновків: у законотворчій діяльності - в процесі удосконалення цивільного законодавства, зокрема шляхом внесення змін та доповнень до Житлового кодексу.

Розділ 1.

1.1. Характеристика терміну "володіння" як окремого цивільно-правового інститу речового права.

Радянське цивільне законодавство і цивільне законодав­ство України до прийняття Цивільного кодексу України не знали таких правових інститутів:володіння як окремий цивільно-правовий інститут;сервітути, або право обмеже­ного користування чужою річчю чи майном;емфітевзис і суперфіцій як правові форми користування чужою землею.

Проте Закон України "Про власність", прийнятий ще .7 лютого 1991 р., уже допускав певну можливість користу­вання чужим майном. Так п. 6 ст. 4 проголошує, що "...влас­ника може бути зобов'язано допустити обмежене користу­вання його майном іншими особами". Таке право є ніщо інше, як речове право користування чужим майном (річчю), яке у римському цивільному праві дістало назву "сервітути".

Нові правові інститути, які є складовими Цивільного кодексу України, значно розширюють можливість цивіль­но-правового регулювання відносин у нашій державі. Нижче зміст названих цивільно-правових інститутів розкрито відповідно до Цивільного кодексу України. У римському праві (як і в Цивільному кодексі України) поняття володіння має двояке значення:

1) самостійний правовий інститут, незалежний від пра­ва власності;

2) одна з правомочностей власника.

У першому значенні мається на увазі саме володіння, а в другому — право володіння. Однак ці поняття іноді ототожнюють: володільця не відрізняють від власника, а влас­ника від володільця. Разом з тим такі різні правові кате­горії змішувати не можна. Слід завжди пам'ятати: володі­лець — це фактичний володар речі незалежно від наявності права на неї, власник — фактичний володар речі й має право власності на неї. Ми будемо розглядати "володіння" як цивільно-правовий інститут, де про право не згадується, тобто йдеться про фактичну наявність речі у майні воло­дільця, яку він вважає своєю.

Володіння слід чітко відрізняти від права власності. Володіння власника, як уже зазначалося, є лише одним із елементів права власності, одна з головних його правомоч­ностей. Якщо в однієї речі поєднується володілець і влас­ник, то володіння є лише істотною частиною цього права. Якщо володілець і власник не збігаються в одній особі, то відповідно є окремий цивільно-правовий інститут, значен­ня якого полягає в юридичних наслідках володіння, або держання. Отже, володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Суб'єктами володіння можуть бути ті ж фізичні і юри­дичні особи, які можуть бути суб'єктами права власності. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

Об'єктом володіння може бути майно, здатне бути об'єк­том права власності.

Для виникнення володіння необхідне поєднання двох елементів — фактичної наявності речі у майні конкретної особи і щоб ця особа вважала цю річ своєю. Для припинен­ня володіння достатньо втратити один із цих двох елементів.

Право володіння виникає на підставі договору з власни­ком або особою, якій майно було передане власником (на­приклад, майно отримане у володіння за договором орен­ди), а також на інших підставах, встановлених законом. Наприклад, особа добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти майном протя­гом певного строку (набувальна давність).

Право володіння припиняється у разі:

• відмови володільця від володіння майном;

• витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

• знищення майна.

Захист володіння майном має специфічні характерні риси, властиві тільки йому. Як зазначалося вище, фактич­не володіння вважається правомірним доти, доки інше не буде встановлено судом. Таким чином, володільницький захист не потребує доведення права, оскільки самого права може не бути. Це передусім спрощений і полегшений спосіб захисту порівняно з так званим петиторним захистом, який потребує доведення права. Володільницький захист потребує тільки доведення самого факту володіння і факту його порушення. При доведенні цих двох фактів володіль­цю і надається захист.

Володілець має право захищати своє майно від будь-якої особи, що самоправне ним заволоділа, у тому числі від влас­ника чи від особи, яка має інші права на майно, якщо су­дом не визнано право останніх на це майно. Володілець має право вимагати будь-яких порушень свого володіння, навіть якщо ці порушення і не були пов'язані з втратою реального володіння майном.

Незаконне недобросовісне володіння не захищається. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно поверну­ти майно особі, яка має на це майно право власності чи інше право, передбачене договором чи законом, або яка є добросо­вісним володільцем цього майна. У разі невиконання недо­бросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована осо­ба має право подати позов про витребування цього майна.