87. Правова допомога, засоби та методи боротьби з міжнародною злочинністю.

Міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинами передбачає вирішення державами кількох взаємопов'язаних завдань:

а) погодження кваліфікації злочинів, які становлять небезпеку для кількох або всіх держав;

б) координація заходів щодо запобігання та припинення таких злочинів;

в) встановлення юрисдикції над злочинами і злочинцями;

г) забезпечення невідворотності покарання;

д) надання правової допомоги у кримінальних справах, включаючи видачу злочинців.

Співробітництво держав у сфері боротьби зі злочинністю ведеться в декількох напрямках:

1. Визнання небезпеки для співтовариства держав визначених кримінально-карних діянь і необхідності застосування спільних заходів для їх припинення.

2. Надання допомоги у справі розшуку ховаються на чужій території правопорушників. Існує два можливі каналу здійснення - через дипломатичні установи і шляхом безпосередніх зв'язків між органами, які ведуть у своїй країні розшук і дізнання (правоохоронні органи). Якщо раніше держави зверталися до конкретної країни з проханням про розшук або видачу злочинця, то в даний час цей розшук ведеться у всесвітньому масштабі. З метою полегшення розшуку здійснюється обмін інформацією.

3. Допомога в справі отримання необхідних матеріалів у кримінальній справі. У разі вчинення злочину або вчинення його в декількох країнах або вчинення його частини в іншій державі, свідки і речові докази можуть знаходитися в іншій державі. Для отримання матеріалів у справі в окремих випадках необхідно зробити слідчі дії за кордоном, що здійснюється шляхом направлення відповідного окремого доручення. Орган, який повинен виконати це доручення керується своїми національними процесуальними нормами.

4. Надання практичної допомоги окремим державам у вирішенні проблем злочинності, вивченні цих проблем. Цей вид допомоги виражається в напрямку в окремі країни експертів покликаних надати конкретну допомогу (визначити основні напрямки боротьби зі злочинністю, дати рекомендації з організації пенітенціарної системи тощо).

5. Вивчення проблем злочинності і боротьби з нею. З цією метою скликаються міжнародні конгреси, конференції, створюються міжнародні організації, науково-дослідні інститути.

6. Обмін інформацією. Держави часто домовляються надавати один одному інформацію необхідну для успішного проведення слідства і піймання злочинця, а також іншу інформацію кримінального характеру. Зокрема обмін інформацією про вироки, винесених у відношенні громадян іншої країни.

88. Видача злочинців та сучасні тенденції в боротьбі з міжнародною злочинністю.

Екстрадиція (видача злочинців) - форма міжнародної співпраці держав в боротьбі зі злочинністю. Полягає в арешті і передачі однією державою іншій (по запиту) особи, що підозрюється або обвинувачується в скоєнні злочину, або ж засудженого злочинця.

Як правило, видача здійснюється на підставі договору між відповідними державами. Це може бути або двосторонній договір, або багатостороння конвенція, учасниками якої повинні бути як запрошуюча, так і запрошувана держава. Прикладом такої конвенції є Європейська конвенція про видачу 1957.

В принципі видача може здійснюватися і без договору, якщо це передбачається законодавством запрошуваної сторони.

Видача злочинців — право держави, але не її обов'язок. Обов'язком вона стає лише за наявності двостороннього договору про взаємну правову допомогу по кримінальних справах.

Видача може здійснюватися лише відносно певних злочинів — як правило, їх список або критерії їх визначення (тяжкість покарання тощо)встановлюється в договорі. Традиційно повинне дотримуватися правило «подвійної підсудності», тобто злочин, за здійснення якого запрошується видача, повинен признаватися таким в законодавстві як запрошуючої, так і запрошуваної сторони.

При цьому договорами встановлюються умови, які дозволяють відмовити у видачі. До них відносяться, головним чином, обгрунтовані підозри запрошуваної держави про те, що особа переслідується по політичних мотивах або що у разі видачі воно може бути піддане тортурам або страті.

Згідно зі світовою практикою, у більшості країн світу своїх громадян не видають. Цей принцип закріплений в конституціях багатьох держав, в тому числі у Конституції України.

Усі країни ЄС мають між собою правові угоди, що дозволяють видачу своїх громадян. Великобританія, згідно з Актом про екстрадицію 2003, зобов'язана видавати у тому числі і своїх громадян в ряд держав, з якими вона має відповідні міжурядові угоди.[1] Аналогічна ситуація в США.

Процедура видачі починається з напряму однією державою іншому відповідного запиту. Зазвичай передбачається складання запиту або на мові запрошуваної сторони, або на одному з мов міжнародного спілкування (англійська, французька — залежно від вимоги запрошуваної сторони). Запити передаються або через міністерства закордонних справ, або безпосередньо через правоохоронні органи (міністерства внутрішніх справ, юстиції, прокуратури тощо).

У разі затримання передбачуваного злочинця в запрошуваній державі починається судова процедура. Роль суддей — підтвердити юридичну обґрунтованість запиту і дотримання всіх відповідних вимог. Якщо суд відхиляє запит, процедура припиняється. Якщо ж суд підтверджує можливість видачі, рішення ухвалюється адміністративними органами. Вважається, що остаточне рішення про видачу особи носить політичний характер.

У сучасному міжнародному праві спостерігається тенденція спрощення процедури видачі. Зокрема, йде мова про пом'якшення вимог «подвійної підсудності», скорочення числа підстав відмови у видачі, скороченні ролі адміністративних органів. Гальмом в цьому процесі є неготовність держав беззастережно визнавати видані в інших країнах ордери на арешт зважаючи на відмінність судових систем, а деколи і недовіри один до одного.

Найбільшого прогресу в спрощенні видачі добилися країни-члени Європейського союзу, які ввели у відносинах між собою так званий «Європейський ордер на арешт». Фактично він припускає автоматичного виконання запиту про передачу передбачуваного злочинця, без перевірки цього запиту з погляду змісту.