7. Міжнародний договір - основне джерело міжнародного права

Міжнародний договір - це угода між двома й більше державами або іншими суб'єктами міжнародного права, що встановлює, змінює або припиняє їхні взаємні права й обов'язки.

Міжнародний договір - основне й головне джерело міжнародного права ( це відбито в Уставі ООН і в Статуті Міжнародного Суду ООН).

Ратифіковані міжнародні договори України - складова частина національного законодавства України (ст. 9 Конституції України).

Міжнародний договір - родове поняття ,що охоплює всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування: договір, угода, конвенція, пакт, декларація, протокол і т.п., але мають однакову юридичну чинність.

Основні види міжнародних договорів:

1.За формою:- письмові (як правило); - усні (т.зв. джентльменські угоди);

2.По кількості учасників:- двосторонні; - багатобічні (регіональні й універсальні);

3.По характері можливості брати участь у договорі:

- відкриті ( потенційно можуть брати участь всі держави); - закриті (за певними критеріями обмежується можливість участі );

4.По юридичній чинності ( її наявності, відсутності):

- правомірні; - неправомірні (недійсні).

Питання висновку, виконання, денонсації міжнародних договорів України регулюються Законом України від 22.12.1993р.,№3767 - XII «Про міжнародні договори України». До цих договорів ставляться всі договори України - міждержавні, міжурядові, міжвідомчі (незалежно від їхньої форми й найменування). Міжнародні договори України укладаються з іноземними державами, міжнародними організаціями від імені України, Уряду, міністерств і інших центральних органів виконавчої влади. Наприклад, від імені України укладаються договори : а) політичні (про дружбу, нейтралітет, взаємодопомогу й співробітництві), територіальні, мирні; б)про громадянство; в) про участь України в міждержавних союзах і ін.

8. Міжнародний звичай як джерело міжнародного права.

Протягом тривалого часу звичай відігравав дуже важливу роль у розвитку міжнародного права і був його головним джерелом. В умовах відсутності договірних норм з найважливіших питань взаємовідносин держав на міжнародній арені ці питання регулювалися міжнародними звичаєвими нормами. Після початку активних кодифікаційних процесів у сучасному міжнародному праві роль міжнародного порядку значно знизилася, проте й у сучасний період багато міжнародних порядків збереглося в дипломатичному і консульському праві, міжнародному морському праві. Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права як і раніше регулюють найважливіші питання міжнародних відносин.

Сучасному міжнародному праву відомий ряд звичаєвих норм, базою яких постали положення створених, вироблених державами договорів (конвенцій, угод), що не вступили в законну силу, а також резолюцій або декларацій міжнародних організацій, наприклад Генеральної Асамблеї ООН. Так, розвиток і конкретизація закріпленого вперше в Статуті ООН принципу самовизначення народів і націй йшли шляхом створення звичаєвої норми, основою якої став текст Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1969 році.

Як правило, процес становлення звичаю просліджується з трудом, час його формування може бути зазначений лише приблизно. Ця обставина дуже утруднює застосування звичаю при вирішенні спорів і розбіжностей, що виникають між суб'єктами міжнародного права.