62. Міжнародне співробітництво в галузі прав і свобод людини: форми і напрямки.

У міжнародному праві норми про права людини спочатку виникали як реакція на жорстокі та нелюдські способи й методи ведення воєн. Перші міжнародні акти були спрямовані на боротьбу з рабством і работоргівлею.

Однак систематичне співробітництво держав у цій галузі розпочалося після другої світової війни. Після її закінчення питання захисту прав людини постало перед ООН, яка згідно зі ст. 1 Статуту зобов'язана «здійснювати міжнародне співробітництво в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру і в заохочуванні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, незалежно раси, статі, мови та релігії». Ці норми є найбільш загальним правовим зобов'язанням, на основі якого здійснюється все наступне міжнародне співробітництво в цій області. Вищезазначене положення Статуту дозволило Генеральній Асамблеї ООН проголосити 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини.

Особливе місце в розвитку міждержавного співробітництва у сфері захисту прав людини посідає співробітництво в регіональних міжнародних міжурядових організаціях, де встановлено більш високі стандарти прав людини, ніж передбачені універсальними міжнародними договорами.

Найважливішим досягненням міжнародного співробітництва щодо захисту прав людини стало створення міжнародного механізму захисту прав людини. Деякі з таких органів можуть розглядати індивідуальні скарги про захист прав людини в окремих державах і ухвалювати щодо них рішення, юридично обов'язкові для цих держав. Серед найбільш авторитетних у міжнародному механізмі захисту прав людини можна назвати Комісію ООН з прав людини, Комітет з прав людини, Європейський суд з прав людини. Для звернення до кожного із цих органів існує спеціальна процедура.

Міжнародне співробітництво держав у галузі прав людини відбувається у формі прийняття певних стандартів стосовно змісту правового статусу індивіда та прийняття державами зобов’язань дотримуватись цих стандартів у своєму внутрішньому законодавстві і у повсякденній діяльності.

60. Право притулку і порядок надання притулку.

Надання притулку є традиційним інститутом міжнародного права.

Право притулку дається будь-якій особі, що має цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом стосовно будь-якої держави. На практиці право притулку реалізується шляхом надання права в'їзду на територію даної держави і законного там перебування. Особа, яка одержала притулок, за своїм статусом порівнюється до іноземця, але її відмінність від іноземця полягає в тому, що: — час перебування такої особи в державі, що надала йому притулок, не обмежений; — особа, яка одержала притулок, не може бути вислана з держави, що надала їй притулок; — особа, яка одержала притулок, не може бути видана як своїй патримоніальній державі, так і будь-якій третій іноземній державі. Притулок дається лише тим особам, які не вчинили загальнокримінальних або міжнародних злочинів. Але в ряді випадків державами обмежується перелік причин і умов, при яких може бути наданий притулок.

У міжнародному праві розрізняють територіальний і дипломатичний притулки. Перший означає надання будь-якій особі (особам) можливості укритися від переслідувань, політичного характеру на території конкретної держави; другий — надання державою такої ж можливості, але в межах дипломатичного представництва, консульської установи або на іноземному військовому кораблі, що знаходяться на території іншої держави.