20. Принципи непорушності та недоторканості кордонів.

Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів є логічним продовженням принципу територіальної цілісності держав і складає одну з найважливіших основ безпеки, насамперед, європейських держав. Фактично цей принцип закріплює непорушність державних кордонів країн Європи за підсумками Другої світової війни.

Цей принцип уперше був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року, що, зокрема, говорить, що «держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав у Європі, і тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони».

Тому визнання цього принципу означає також і відмову від яких-небудь територіальних домагань.

Відповідно до статті 2 Конституції України «територія України в межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканною». У силу свого суверенітету і, зокрема, територіального верховенства, кожна держава вправі самостійно встановлювати порядок перетинання її кордону громадянами, транспортом і вантажами (видання національного закону про державний кордон), або такий порядок установлюється за згодою заінтересованих держав з урахуванням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (міжнародний договір про правовий режим державного кордону між суміжними державами). Для забезпечення недоторканності кордонів суміжні держави укладають угоди про режим взаємного кордону. Україна має майже з усіма такими країнами угоду про режим взаємного кордону і про розвиток мирного співробітництва на кордонах.

Таким чином, основний зміст принципу непорушності кордонів можна звести до трьох елементів:

— визнання існуючих кордонів у якості юридично встановлених відповідно до міжнародного права;

— відмова від будь-яких територіальних домагань на даний момент або в майбутньому;

— відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кордони.

22. Міжнародний конвенційний механізм реалізації норм міжнародного права.

Міжнародний механізм як комплекс засобів та інститутів, що використовуються державами для забезпечення реалізації міжнародно-правових норм, складається з двох взаємопов'язаних компонентів - міжнародного договірно-правового (конвенційного) механізму і міжнародного організаційно-правового (інституційного) механізму.

Міжнародно-правовий (конвенційний) механізм включає:

1) нормотворчість — передбачає наявність двох аспектів:

а) попередня нормотворчість, що передбачає створення «пробних» норм права, які передують створенню основних норм, реалізацію яких вона покликана забезпечити, що дозволяє визначити рівень ефективності майбутніх норм, виявити їх недоліки з метою запобігання їх негативної дії в майбутньому;

б) конкретизація, що здійснюється або одночасно зі створенням первинних, основних норм, або в процесі їх реалізації. Конкретизація винятково необхідна, оскільки високий ступінь узагальнення в первинних нормах часто ускладнює їх подальшу реалізацію.

2) тлумачення — може здійснюватися як в процесі нормотворчості, так і в процесі правозастосування. Без тлумачення немислима конкретизація, більше того тлумачення саме часто перетікає в конкретизацію.

3) міжнародний контроль — здійснюється шляхом співставлення інформації про діяльність держави (чи інших суб’єктів) або шляхом порівняння діяльності з вимогами норм права на предмет їх відповідності. В основні контролю лежать збір та оцінка інформації. Збір інформації ведеться, як правило, шляхом інспектування, моніторингу чи обміну інформацією, що міститься в спеціальних доповідях. Контроль здійснюється, як правило, шляхом використання міжнародного інституційного механізму, міжнародних органів, організацій, комісій, комітетів тощо.

4) правозастосування. У міжнародно-правовому механізмі реалізації правозастосування представляє засновану на нормах міжнародного права індивідуальну або колективну діяльність держав чи інших суб'єктів щодо забезпечення реалізації норм у конкретних ситуаціях.