59.Українське радянське кіномистецтво

Незважаючи на евакуацію українських кіностудій до Середньої Азії, продовжували працювати над створенням художніх і хронікально-документальних фільмів кіно митці України. Зокрема, Київська кіностудія художніх фільмів, яка перебувала в Ашхабаді, з допомогою Ашгабатської і Ташкентської студій створила такі фільми, як "Олександр Пархоменко", "Як гартувалася сталь", "Партизани в степах України". У 1943 р. режисер М. Донський поставив фільм "Райдуга", який отримав премію американської Академії кіномистецтва "Оскар", а у 1946 р. — Державну премію СРСР.

Особливої ваги в роки війни набуває документальне кіно. фронтові кінооператори, часто ризикуючи життям, фіксували на плівці безцінні свідчення героїзму і трагедії Другої світової війни. Напри. клад, кінооператор В. Орлянкін пройшов з кінокамерою від Волги до гирла Дунаю. Вже у вересні 1941 р. Українська студія хронікального фільму випустила перший кінорепортаж "З фронтів Вітчизняної війни". Великою популярністю користувалися документальні фільми "Битва за нашу радянську Україну" (1943) та "Перемога на Правобережній Україні..." (1944), створені О. Довженком.

О. Довженко під безпосереднім враженням побаченого і пережитого в перші місяці війни написав сценарій фільму "Україна в огні". За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, про страшний для України 1941 р. Сценарій, який Сталін спочатку сприйняв схвально, невдовзі було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Виступаючи на політбюро в січні 1944 p., Сталін говорив, що у повісті " ревізується ленінізм, ревізується політика нашої партії з основних керівних питань. Кіноповість Довженка містить грубі помилки антиленінського характеру — це відвертий випад проти політики партії". Як наслідок, фільм був знятий лише у 1960 р., уже після смерті режисера, його дружиною Ю. Солнцевою ("Повість полум'яних літ").

Кінематограф відігравав важливу роль у розвитку масової культури й у післявоєнний період. В УРСР працювали 3 кіностудії — Київська, Одеська і Ялтинська. Популярними стали кінокартини "Сільська вчителька", "Педагогічна поема", "Весна на Зарічній вулиці", "Тарас Шевченко" та ін. Українська студія кінохроніки на початок 1946 р. випустила понад 100 кіножурналів "Радянська Україна". Діяло 7,2 тис. кінотеатрів. Зароджувалося телебачення.

60.Українська радянська поезія та проза

Пое́зія — художньо-образна словеснатворчість, в якіймовавикористовується з естетичноючиевокативною (знаково-символічною) метою окрімабозамістьсамої денотації. У поетичномутекстіголовна роль зазвичайвідводитьсяформівисловлювання. Поезія є мовниммистецтвом, якепередбачаємаксимальневикористаннямовнихзасобів, а такожтворенняновихпоетичнихобразів, тобтоновихсемантичнихзв'язківміжмовнимиодиницями шляхом метафоризації чи метонімізаціїтексту. Термінвживається у багатьохзначеннях. Поезіязазвичайпротиставляється прозі. Часто поезіяпоєднується з іншими видами мистецтва, тодівиникаютьпроміжніжанри на кшталтпоетичногоепосу, поетичноїдрами, поезіївпрозі.

Про́за (лат.прямамова, щовільнорозвивається й рухається) — мовлення не організоване ритмічно, не вритмоване; літературнийтвір абосукупністьтворів, написанихневіршованоюмовою. Проза — один іздвохосновнихтипівлітературноїтворчості. Поезія і проза — глибокосвоєріднісфери мистецтва, якірозрізняються і формою, і змістом, і своїммісцем в історіїлітератури.

Інодітермін про́за вживається як протиставленняхудожньоїлітературивзагалі (поезія) літературі наукової чи публіцистичній, тобто література, яка не належить до мистецтва.

Термін "поезія" на означення всієї худож. л-ри, мистецтва слова взагалі існує від часів античності. Вживався у цьому значенні і в епохи середньовіччя, Відродження, класицизму, частково в 19 та 20 ст. (у працях Платона, Арістотеля, Буало, в укр. поетиках 17—18 ст., у творах В. Бєлінського, М. Чернишевського, І. Франка). Тлумачення цього терміна в значенні "художня література" пов'язане з тим, що в давні часи віршовані форми переважали у всіх родах (епос, лірика, драма) і видах, або жанрах, л-ри (ода, трагедія, епіграма та ін.). У зв'язку з розвитком худож. прози (в зх.-європ. л-рах цей процес активізувався з 18 ст., в російській та українській — з 19 ст.) значення терміна "поезія" звузилось. поезія і проза стали двома формами худож. мислення. У сучас. літературознавстві термін "поезія" вживається переважно на означення віршованої худож. творчості. Характерною особливістю поезія є віршована будова; завдяки ритмові, а також римі поетичний твір набуває цілісності, рівноваги частин і цілого, краси звучання. В різні істор. періоди літ. розвитку поезія набувала більшого чи меншого значення у порівнянні з прозою. У 1-й пол. 19 ст. поетична творчість О. Пушкіна і Т. Шевченка піднесла рос. і укр. л-ри на рівень світових. Великою ідейно-худож. силою сповнена революц. поезія І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки. У новітній поезії вірш зазнає значних змін. Канонічні форми (рондо, газель, тріолет, хоку) стають менш поширеними, розвиваються способи вільнішої ритмічної організації вірша, з'являються форми, що стоять на межі між поезія і прозою (вірш прозою, верлібр). Сама віршова форма ще не робить твір явищем П. Термін "поезія" часто розглядається і як особлива якість дійсності і світобачення, означаючи все високе і прекрасне (напр., "поезія праці", "поезія природи"). Цей термін вживається і в значенні сукупності віршованих творів якоїсь епохи, народу, окремого автора (напр., "поезія Відродження", "поезія М. Рильського"), а також у значенні окремого, конкретного твору (напр., поезія П. Тичини "Я утверждаюсь").

В поезії визначною подією була збірка Тичини «Вітер з Украіни» [1924], свідчив про подальше ідейно-художнє зростання поета. У цьому збірнику теми боротьби трудящих на різних етапах історії за вільний радісну працю поєднуються з новими пошуками в області поетичної форми.

Значним внеском в українську радянську прозу є пореволюційно новели Степана Васильченко - кращого учня Коцюбинського. У повістях, присвячених зображенню життя школярів, С. Васильченко (докладніше див про нього в розділі «Українська література кінця XIX і початку XX ст. ») говорить про те, як в умовах вільної радянської школи розквітають дитячі здібності. На конкретному прикладі роботи авіаційного гуртка ( «Авіаційний гурток») Васильченко змальовує типову картину розвитку дитячої винахідливості, самодіяльності піонерів, їх любов до авіації.