26.Києво-Могилянський колегіум

Безпосереднімпопередником Києво-Могилянського колегіуму булаКиївськабратська школа. Деякі історики вважають,що школа при братстві Богоявлення в Києві вже існувала наприкінці XVI ст., а в 1588 — 1589 рр. була перетворена патріархом Єремією зі скромної братської школи на колегіум. Однак ряд документів засвідчує, що як братство, так і школа в Києві були організовані в 1615 — 1616 рр. Першими ректорами братської школи були Іван Борецький і Мелетій Смотрицький.Матеріальною підставою для функціонування школи був подарунок Галшки (Єлизавети) ГулевичівниЛозчини,земельної ділянки Богоявленському монастиреві.Школу до "наук елліно-славенського і латино-польського письма" було затверджено грамотою єрусалимського патріарха Феофана 1620 р., в якій йшлося про надання Київському Богоявленському братству прав ставропігії.Від самого початку у Київській братській школі були класи інфіми, граматики і синтаксими.1627 р. Петро Могила задумав влаштувати школу при лаврі, причому більшою мірою, ніж братство, наслідував західноєвропейські зразки. Можливість конкуренції з братською школою нової школи, яка була б цілком під контролем києво-печерських ченців, викликала незадоволення серед населення Києва.Під тиском братства, від імені якого виступили українські шляхтичі Київщини, духівництва на чолі з митрополитом ІсайєюКопинським та запорозьких козаків, Петро Могила змушений був погодитися на злиття лаврської школи з братською, причому об’єднана школа 1632 р. стала функціонувати на Подолі, на місці колишньої школи братства. Братство визнало Петра Могилу фундатором школи і погодилося підпорядковуватися йому як старшому братові і покровителеві.Цю школу і пізніше часто називали Києво-братською школою (колегіумом), згодом — Києво-Могилянським колегіумом, ще пізніше, з 1701 р. — Київською академією (за традицією її називали ще Києво-Могилянською академією).За своєю ідеологічною спрямованістю Києво-Могилянський колегіум сприйняв засади тримовності, успадковані від Острозької греко-слов’яно-латинської школи. Проте на відміну від своїх попередників Києво-Могилянський колегіум був стабільним, юридично забезпеченим і матеріально незалежним навчальним закладом, і це стало запорукою його тривалості.Структура Києво-Могилянського колегіуму була подібною до структури братської і лаврської шкіл. Після закінчення класів ("шкіл") інфіми, граматики, синтаксими, поетики, риторики, учні вивчали філософію. Наприкінці 30-х рр. курс її був трирічним, але пізніше викладання філософії обмежувалося двома роками.

27.Значення творчості Григорія Сковороди

Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва. Навчався в Києво-Могилянській академії, поглиблював знання за кордоном.Повернувшись на батьківщину, викладав в Переяславській семінарії, згодом — у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Г. Сковорода до кінця життя залишався мандрівним філософом і вчителем.Свої педагогічні погляди він виклав у діалогах, віршах, байках, притчах, листах.Вихідними і визначальними в системі поглядів Сковороди є ідеї демократизму, гуманізму, народності та патріотизму.Будучи прихильником принципу народності у вихованні, він обстоював думку, що воно має відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу, висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед усім іноземним. Григорій Савич написав підручник з етики. Це був перший філософський твір, основною думкою якого є : ледарство – це найбільша людська вада.

Він змінив основи багатьох наук в Україні. Його просвітительська діяльність сприяла відкриттю першого( в Харкові) університету в Україні. Сковорода розвинув ідеї демократизму й гуманізму, підготував грунт для політичної сатири Т. Шевченка.

Провідною темою у творчості Сковороди є тема «вольності».

Творчість Г.Сковороди стала видатним явищем у літературному житті 18 ст.

Погляди цього гуманіста-просвітнтеля, який у своїх творах розкривав філософські, суспільно-політичні й етичні проблеми, відбилися на становленні нової української літератури. Г. Сковорода основну освіту здобув у Київській академії. Не закінчивши двох останніх богословських класів, шість років працював домашнім учителем у поміщика на Переяславщині. В 1759-1768 pp. викладав поетику й етику в Харківському колегіумі. Переслідуваний церковниками і кріпосниками, залишив педагогічну роботу й останні 25 років вів мандрівне життя. Основне місце у його творчості займають філософські трактати і діалоги, з літературних творів відомі збірка поезій «Сад божественныхпесней» та збірка байок «Баснихарковскія». Жоден його твір не друкувався за життя автора, більшість їх розповсюджувалась на Україні в рукописних списках. Як філософ і письменник Г. Сковорода був енциклопедично освіченою людяною, добре знав не тільки античні філософські твори Сократа, Платона, Арістотеля, Сенеки, але й новітні, зокрема Декарта, Спінози, Канта. Найвидатнішими творами з філософської спадщини Г. Сковороди є «Начальнаядверькохристіанскомудобронравию», «Симвонія, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе», «Разговор, называемыйалфавит, илибукварь мира» та інші. В них обґрунтовується теорія про два світи або дві натури, з яких складається світ. На думку автора, видимий світ – це світ матеріальний, невидимий – духовний. Одна з центральних проблем філософії Сковороди – питання про щастя людини. Мислитель вважав, що щастя полягає у «сродній» праці, тобто такій, до якої людина має природні дані і схильність.

Як бачимо, творчість Г.Сковороди різнопланова. Велика її частина – це багата спадщина для нашого підростаючого покоління, яке, як ніколи, потребує повчальних та розумних книг.А загалом,творчість Сковороди відображала народні ідеали і прагнення.