1.1.7.4. Філософствування як знаходження сенсу. Ігри дітей і дорослих

Філософствуючи, людина знаходить сенс свого буття у безнадійній ситуації, де, на перший погляд, ніякого сенсу немає. Вона творить (окреслює) свій сенс. Пошук у даному випадку є творенням. Коли інші не бачать у її житті сенсу і насміхаються, жаліють чи знущаються з неї, – людина може його бачити.

Людвіг Фейєрбах сказав, що метою всякого буття є воно само. І людина починає бачити цю мету, яка міняється зі зміною її буття. Філософствуючи, людина починає розуміти своє буття і саму себе, домовлятися з собою, узгоджувати різні сторони своєї особистості. Людина приймає своє буття, досягає узгодженості з ним.

Коли діти взимку видираються на крижану гору, щоб потім з’їхати з неї, і роблять це не один раз, мерзнучи, тягнучи санки і витрачаючи значні сили, – у цьому старша людина теж може не бачити особливого сенсу. Але коли дорослі дядьки бігають за м’ячем по футбольному полю, – то який у цьому сенс?

Сізіф може одержувати задоволення, наприклад, спостерігаючи, як здоровенна каменюка скочується з гори. Так дорослі дядьки одержують задоволення, спостерігаючи за феєрверком. Стільки грошей витрачено, часу, зусиль, а в результаті – різнокольоровий пшик! Пшик – а приємно й радісно!

Усе наповнення нашого життя з певної позиції можна розглядати як різнокольоровий пшик. За який ми дорого платимо. А чи дійсно дорого?

Життєвий випадок. Студент у темному коридорі штрикнув старого вередливого професора шпилькою в сідницю. Професор зойкнув, але не зрозумів, хто це зробив; зайшов в аудиторію і побурчав, що в коридорі колються. Студент розповів про свій вчинок товаришеві. У результаті студентові довелося разів із сорок перездавати залік. Яким міг бути сенс того, що студент розповів товаришеві про свою помсту і радість?

1.1.7.5. Хворий і йог

Чоловік захворів на рак і почув про іншого чоловіка, який саме такої хвороби позбувся за допомогою йоги. Хворий знайшов йога і прийшов до нього якраз у той час, коли йог робив свої вправи. А коли йог робив свої вправи, то ні на кого не звертав уваги, аж поки їх не закінчував. Хворий стояв і дивився.

Коли йог завершив вправи, він запитав чоловіка, що тому потрібно. Чоловік відповів, що має таку ж хворобу, від якої вилікувався йог, і що хотів просити про допомогу. Але тепер, коли побачив, які то вправи, вирішив, що не робитиме їх, а краще помре.

Один збирав матеріал про йогу і потрібні вправи, що було досить складно на ті часи (розповідали про це не пізніше середини 70-х років ХХ століття у Києві), не мав кого толком розпитати, досліджував на собі. А інший міг отримати вже готові знання, підтверджені досвідом. Хто з них правий? Адже все одно колись треба помирати, то чи варто так тужитися?

Що ви обрали б для себе: 1) такі стимули до життя, що ніякі зусилля не здавалися б завеликими, аби лише подовжити його (наприклад велике кохання, почуття ще не виконаного обов’язку і вини та ін.), 2) спокійне розлучення з життям без особливих мук і жалю (і тому можливе вкорочення його)?