Вступ

Примус і переконання в теорії адміністративного права розглядаються як методи державного управління, які взаємно доповнюють одне одного, оскільки за змістом є системою заходів, в яких конкретизується управлінський вплив з метою забезпечення можливої або належної поведінки суб’єктів публічно-правових відносин. І переконання і примус є методами впливу держави на свідомість, а через неї – на права і поведінку людини. Проте, якщо переконання здійснюється як психічний вплив, у процесі якого особа добровільно схиляється до думки суб’єкта правового впливу, свідомо привласнюючи цю думку як особисту цінність, із розумінням ставлячись до цієї думки, а також до такої поведінки, кот­ра цій думці відповідає [1, с. 116], то примус допускає заперечення волі підвладної особи і зовнішній вплив на її поведінку. Невиконання розпорядження владного (керуючого) суб’єкта зумовлює тиск остан­нього на моральну, майнову, організаційну, фізичну сферу підвладної особи з метою перетворення її волі таким чином, щоб забезпечити підпорядкування розпорядженням керівника [2, с. 440].

Ознака публічності є підставою відмежування публічно-правового (здійснюється на підставі припису актів законодавства) та приватного (здійснюється на підставі угоди учасників правовідносин) примусу. Юридичний критерій дозволяє розрізняти правовий та не правовий примус (насильство).

Неправовий зрештою поділяється на легальний (легітимний) та нелегальний (нелегітимний). Натомість неправовий і нелегітимний при­мус може мати місце внаслідок зловживань посадових осіб, їхньої некомпетентності, халатності тощо. На відміну від неправового легітимного примусу його характеризує невідповідність поведінки суб’єкта і праву, як такому, і положенням актів законодавства [3, с. 197]. Що стосується проблем забезпечення належного функціонування публічно-правових управлінських відносин, то центральною категорію їх є публічно-правовий примус, в якому найчіткіше проявляється влад­но-організаційний характер публічних впливів.

До питання державного примусу як одного з основних методів в адміністративному праві доволі часто звертають­ся правники, вважаючи його одним з головних в адміністративно-правових відносинах. Теоретичне обґрунтування понять державного та публічно-правового примусу зроблено у низці наукових праць. Їх ав­торами є відомі вчені-адміністративісти, Д.Н. Бахрах, В.Б. Авер’янов, Ю.П. Битяк, А.Т. Комзюк, М.І. Єропкін, Є.В. Додин, В.К. Колпаков, В.Д. Лук’янець та ін.

1. Виклад основних положень

Публічно-правовий примус застосовується компетентними державними органами чи посадо­вими особами на підставі норм адміністративного права. Тому його пов’язують з владою, що є неодмінним атрибутом держави, котра одна лише має всю повноту влади, застосовує всі її форми [4, с 241], і зокрема, легітимний правовий примус до всього суспільства [5, с 133].

Публічно-правовий примус можна класифікувати за різними критеріями. Так, відповідно до підстав застосування його поділяють на такий, що застосовується внаслідок протиправної винної поведінки, і такий, що застосовується внаслідок протиправної, але безвинної поведінки (об’єктивно протиправної), а також внаслідок припущення можливості виникнення правопорушення. Наприклад, залежно від видів правовідносин розрізняють примус у цивільно-правових та у адміністративно-правових відносинах. З врахуванням мети застосування примусу його поділяють на такий, що захищає публічний інтерес, і такий, що захищає інтереси приватної особи.

Крім того, засоби примусу поділяють на юридичні санкції, тоб­то державно-примусові заходи, що є реакцією держави на протиправну поведінку конкретної особи, та державно-необхідні, профілактичні та превентивні засоби примусу [6, с 30].

Примус, виражений у санкціях, здійснюється у межах право­охоронних відносин, і є реакцією держави на неправомірну поведінку учасників суспільних відносин, виступаючи завжди як державний примус до виконання вимог норми права [7, с 54].

У випадку неналежного функціонування управлінських право­відносин (наприклад, невиконання обов’язку, порушення суб’єктив­ного права тощо) через протиправну поведінку якогось з їх учасників виникають підстави до застосування санкцій як негативної реакції держави на факт такої поведінки. При цьому санкція виступає не лише як загроза примусу стосовно можливого порушника, а й також є пра­вилом поведінки відповідних державних органів, які реалізують цю санкцію у випадку правопорушення [8, с 19].

Залежно від їхньої спрямованості юридичні санкції поділяються на правопоновлюючі (полягають у поновленні порушених прав, забезпеченні виконання обов’язку тощо), котрі мають абсолютно ви­значений характер, та штрафні (полягають у встановленні додаткових обтяжень для правопорушника), які мають відносно визначений харак­тер, встановлюючи міру покарання або стягнення відповідно до обста­вин правопорушення [9, с 603]. Цей поділ санкцій відповідає класи­фікації санкцій на засоби захисту та засоби відповідальності.

У деяких випадках засоби примусу можуть бути застосовані з ме­тою вирішення державних завдань, що виникають під час дії екстремальних чинників (стихійні лиха, воєнний стан тощо). В інтересах забезпечен­ня публічного правопорядку, охорони прав громадян можуть бути застосовані попереджувальні засоби примусу, спрямовані на відвернення можливої шкоди і пов’язані з правоохоронною діяльністю відповідних державних органів. Ця група засобів примусу, на відміну від санкцій, реалізується у межах регулятивних адміністративних відносин.

З врахуванням міркувань та аргументів, про які йшлося вище, науковцями засоби примусу в узагальненому вигляді, трактуються як вплив на особу або на майно суб’єкта правових відносин з метою до­сягнення бажаної поведінки або певного результату [10, с. 146]. На цьому підґрунті державний примус визначається як можливість держа­ви зобов’язати суб’єкта проти його волі та бажання здійснювати певні дії. За наявності факту правопорушення держава зобов’язує особу за­знати певних негативних наслідків [11, с. 332].

Таким чином, державний примус, з одного боку, розглядається як невід’ємна складова частина здійснення державної влади, як її ви­значальний засіб (метод), як головна ознака держави загалом, а з іншого – державний примус – не самоціль, а є наслідком певної поведінки різних соціальних суб’єктів, зокрема, такої поведінки, яка відхиляється від вимог правових норм, становить загрозу відносинам, що цими нормами регулюються та охороняються, й застосовується з метою усунення такої поведінки.