41. Інноваційно-інтелектуальна стратегія розвитку України в умовах глобалізації

Наука може й повинна внести свій внесок у вирішення голов завдання, яке стоїть перед людством сьогодні: через співроб сприяти тому, щоб глобалізація стала позитивним фактором для всіх народів світу.

Дана Стратегія є органічною складовою Стратегії розвитку України у період до 2020 року. Вона розвиває основні положення Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України. Визнання високої актуальності тиску зовнішніх і внутрішніх викликів, що посилюються, врахування їх можливих наслідків з метою недопущення кризових явищ в економіці і суспільстві є головною передумовою формування дієздатної інноваційної політики соціально-економічного розвитку держави. Стратегія складається з аналітичної та безпосередньо стратегічної частин. У першій частині сформульовано системну соціально-економічну проблему, що вирішується Стратегією.

Головна системна проблема полягає в тому, що результативність, якість функціонування і структура креативної частини національної інноваційної системи – сектору досліджень і розробок, освіти, винахідництва – не повною мірою відповідають потенційним потребам інтенсивного розвитку економіки. Стратегічна частина окреслює ключові стратегічні цілі, основні стратегічні пріоритети, визначає напрямки, механізми і можливі варіанти вирішення проблеми, містить формулювання ключових заходів щодо практичного впровадження Стратегії. До ключових викликів, які потребують стратегічних змін в державній науковій та інноваційній політиці, належать: глобалізація і неолібералізація світової і більшості національних економік, в тому числі української; безальтернативність сталого економічного розвитку; нарощування в світі темпів технологічного прогресу; погіршення демографії, зниження якості трудових ресурсів та посилення процесів міграції населення.

Результатом реалізації Стратегії має стати утвердження в Укр інновац моделі її ек і соц розвитку, підвищення еф-ті використ. інтелектуального потенціалу країни, всіх її людських і природних ресурсів, забезпечення підвищення к-сті нац ек-ки, досягнення стабільного сталого розвитку і підвищення добробуту громадян.

42. Принципові підходи до визначення глобалізації также 62

Глобалізація є процесом злиття національних економік до єдиної, загальносвітової системи.

Кінець 90-х років ХХ ст.-поч ХХІ ст. – це час інтенсивних концептуальних пошуків підходів стосовно поняття глобалізації. Виділяють такі:

Функціональний підхід.Основний наголос робиться на ролі національних держав у справі охорони національних економік від нищівного впливу гібридної та космополітичної глобалізації.

Апологетичний підхід. Підкреслюється роль глобальних ринків у векторі розвитку інноваційних процесів, які згідно з ліберальною доктриною, прагнуть максимально обмежити втручання держави в процеси космополітичної глобалізації.

Технологічний підхід. Основна увага приділяється новітнім кібернетичним технологіям як умовам вибіркової гібридної глобалізації, що дає змогу перифирійним державам інтегруватися до глобальної економіки, зберігаючи свою регіональну специфіку.

У такій концептуалізації фіксується не тільки бачення супереч­ливих тенденцій глобалізації, але й відношення до неї, а як ре­зультат — певний спосіб дій і спосіб життя в сучасному світі. Тому за наведеними підходами приховуються певні парадигми розуміння цього історичного явища (Пітерс):

• «зіткнення цивілізацій» — фрагментація світу є неминучою внаслідок існування цивілізаційних розбіжностей, укорінених у культурній (передусім у расових і національних властивостях) диференціації;

• «макдональдизація» — гомогенізація культур, що здійсню­ється транснаціональними корпораціями і відбувається під гасла­ми модернізації (вестернізації, європеїзації, американізації тощо);

• «гібридизація» — широкий спектр міжкультурних взаємо­дій, що спричинюють як взаємозбагачення, так і виникнення культурних традицій.

Саме з позицій цивіліз підходу, за думкою Я. Пітерса, доцільно ставити питання про наслідки процесу глоб-ї.