177. Поняття та види підприємств за законодавством України. 178. Документи, що подаються для державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності. 179. Господарська компетенція органів державної влади. 180. Облік майна та звітність щодо його використання при здійсненні господарської діяльності. 181. Збори та комітет кредиторів у справах про банкрутство. 182. Правове регулювання господарських відносин в аграрній сфері. 183. Поняття та види установчих документів господарських товариств. 184. Поняття та види кредиту. 185. Роль держави в діяльності суб'єктів господарювання. 186. Порядок зміни та розірвання господарського договору. 187. Порядок користування надрами в господарській діяльності на умовах розподілу продукції. 188. Поняття та ознаки концесійної діяльності. Відмінність понять “комерційна концесія”, “концесія” та “концесійна діяльність”. 189. Загальні тенденції правового регулювання відносин власності у сфері економіки. 190. Функції та істотні умови господарського договору. 191. Поняття та види кредитно-фінансових операцій в господарській діяльності. 192. Правове регулювання лізингових операцій в Україні. 193. Поняття та види інноваційної діяльності. 194. Правове регулювання комерційної концесії в Україні, поняття та ознаки. 195. Господарські зобов'язання суб'єктів господарювання. 196. Майно у сфері господарювання як об’єкт господарських правовідносин. 197. Правомочності суб’єкта господарювання щодо комерційної таємниці та використання географічного значення. 198. Концесійна діяльність в Україні та юридична природа концесійного договору. 199. Порядок забезпечення галузей національної економіки нафтогазовою продукцією.

177. Відповідно до ст. 62 Господарського кодексу України підпри­ємство — самостійний суб'єкт господарювання, створений компетен­тним органом державної влади, органом місцевого самоврядування або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих по­треб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослід­ної, торговельної та іншої господарської діяльності.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприєм­ництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Підприємство, якщо законом не встановлене інше, діє на основі статуту. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Найменування юридичної особи повинно містити у собі інформа­цію про організаційно-правову форму та про характер її діяльності.

Статтею 63 Господарського кодексу України закріплено класи­фікацію підприємств за формами власності, способом утворення, кількістю працюючих та обсягом валового доходу від реаліза­ції продукції протягом року.

Види підприємств залежно від форм власності:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, що діє на основі колективної власності, напри­клад: виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій та ін.;

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної влас­ності територіальної громади;

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

Якщо в статутному фонді підприємства іноземні інвестиції стано­влять не менше як 10%, воно визнається підприємством з інозем-ними інвестиціями. Підприємство, у статутному фонді якого іноземні ін­вестиції становлять 100%, вважається іноземним підприємством.

2. Види підприємств залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду:

унітарні — створюються одним засновником (наприклад, дер­жавні, комунальні підприємства, засновані на власності об'єднан­ня громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника);

державні комерційні підприємства — діють на основі статуту на принципах підприємництва і несуть відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним їм на правах господарського відан­ня майном;

державні казенні підприємства — створюються за рішенням Кабі­нету Міністрів України у галузях народного господарства, в яких:

Ф законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

ф основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

переважає (понад 50%) виробництво суспільно необхідної про­дукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

приватизація майнових комплексів державних підприємств за­боронена законом;

комунальні комерційні підприємства - утворюються компетент­ним органом місцевого самоврядування, майно закріплюється на праві господарського відання;

комунальні некомерційні підприємства — майно закріплюється на праві оперативного управління;

корпоративні — утворюються двома або більше засновниками, наприклад, кооперативні підприємства, підприємства, що ство­рюються у формі господарського товариства, а також інші під­приємства, у тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

178. 1. Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи власник (власники), уповноважений ним (ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою (рекомендованим листом) подають до органу державної реєстрації а) установчі документи в повному обсязі для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства:

• рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у випадках, передбачених законом;

• статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності;

б) реєстраційну картку встановленого зразка, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію; в) документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію; г) документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом. Органи чи фізичні особи, уповноважені власником (власниками), засвідчують свої повноваження документально.

179. Участь держави, органів державної влади, органів місцевого самовря­дування в господарській діяльності 1. Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання. 2. Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансо­вих питань, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших відносин управління, крім організацій--о-господарських, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в межах його владних повноважень. 3. Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самовря­дування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпо­середня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повно­важень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. 1. У положенні, стисло викладеному у ч. 1 даної статті, йдеться про межі господарської правосуб'єктності держави та її органів. Законодавець визначив, що держава, а також органи державної влади не є суб'єктами господарювання, оскільки це суперечило б цілям держави, закріпленим у Конституції України. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. Зміст цього законодавчого припису кореспондує з положенням, закріпленим у ст. 2 ГК, — органи державної влади та органи місцевого самоврядування зазначені не як суб'єкти госпо­дарювання, а як учасники відносин у сфері господарювання. Що стосується господарської компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування, то вона реалізується від імені відповідної державної чи комунальної уста­нови. При цьому останні несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями належним їм майном, крім випадків, визначених законом. Законодавством визначені об'єкти, що належать виключно до державної власності. Кон­ституцією України (ст. 116) функцію управління об'єктами державної власності віднесено до повноважень Уряду, законом визначаються й інші органи, уповноважені на здійснення та­кого управління. Законодавством докладно регулюється участь органів виконавчої влади у розміщенні і ре­алізації державних контрактів (на постачання, підряд, закупівлю сільськогосподарської про­дукції тощо). Держава виступає як учасник угод при емісії та обігу різних цінних паперів, у тому числі й державних цінних паперів. Вона може бути як емітентом, так і власником останніх. Будучи найбільшим позичальником, держава визначає механізм запозичень і обов'язок державних органів щодо обслуговування внутрішнього і зовнішнього боргу. Держава може укладати угоди про розподіл продукції, а також брати участь у відносинах, регламентованих .інтелектуальним правом. Держава може брати участь в обороті як безпосередньо, так і через спеціально створені нею для цих цілей державні юридичні особи в організаційно-правових формах, передбаче­них законодавством. Опосередкована участь держави в обороті здійснюється шляхом вступу до нього створе­них державою юридичних осіб, котрі діють як такі, що приймають обов'язки і набувають нрава для себе, а не для держави. Через цих юридичних осіб побічно, опосередковано в обороті бере участь і держава. Ці особи, здійснюючи ті або інші дії від свого імені, обтяжують державне майно, а відтак, побічно — і саму державу. Дії державних юридичних осіб так чи інакше позначаються на державі, тому вважається, що остання через них бере участь в обороті. Стосовно державних юридичних осіб особливих проблем із представництвом не вини­кає, оскільки вони діють від свого імені, а не від імені держави.

180. Майновий стан суб’єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав та майнових зобов’язань, що відображається у бухгалтерському обліку його господарської діяльності відповідно до вимог закону. Суб’єкти господарювання відповідно до закону (ст. 145 ГК, Закон “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні”) зобов’язані на основі даних бухгалтерського обліку складати фінансову звітність за формами, передбаченими законодавством, проводити інвентаризацію належного їм майна для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності, надавати фінансову звітність відповідно до вимог закону та їх установчих документів. Питання, пов’язані із бухгалтерським обліком та фінансовою звітністю підприємств та інших господарських організацій відповідно до нових стандартів, визначається низкою нормативно-правових актів як загальної, так і спеціальної сфери дії. Так, Закон України від 16.07.1999 р. “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності, в т. ч.: - розкриває зміст цих понять (згідно зі ст. 1 зазначеного Закону, бухгалтерський облік – процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень; фінансова звітність – бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період; - передбачає, що метою ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства (ч. 1 ст. 2); - встановлює обов’язковість ведення підприємством бухгалтерського обліку, на даних якого ґрунтуються фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимір (ч. 2 ст. 2); - визначає основні засади державного регулювання бухгалтерського обліку та фінансової звітності (статті 6-7); - закріплює вимоги до первинних облікових документів та регістрів бухгалтерського обліку (ст. 9), а також вимогу щодо обов’язковості періодичної інвентаризації активів та зобов’язань підприємства з метою забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності; - та регулює інші питання. Подання фінансової звітності здійснюється згідно з Порядком, встановленим постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2000 р. № 419, а склад та принципи підготовки фінансової звітності визначаються стандартами бухгалтерського обліку та звітності, затвердженими Міністерством фінансів України (накази від 31.03.1999 р. № 87 та від 29.11.1999 р. № 290). Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 “Баланс” (загальні положення) у балансі відображаються активи, зобов’язання та власний капітал підприємства, при цьому активи визначаються як ресурси, контрольовані підприємством в результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до надходження економічних вигод у майбутньому; власний капітал – частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов’язань; зобов’язання – заборгованість підприємства, що виникла внаслідок минулих подій і погашення якої, як очікується, призведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють в собі економічні вигоди). Активи підприємства згідно з цим Положенням поділяються на оборотні та необоротні (оборотні активи — це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації та споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців від дати балансу, а необоротні активи — всі активи, що не є оборотними).

181. У попередньому засіданні арбітражний суд розглядає реєстр вимог кредиторів, вимоги кредиторів, щодо яких були заперечення боржника і які не були включені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів. За результатами розгляду арбітражний суд виносить ухвалу, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів, які включаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, та призначається дата проведення зборів кредиторів. Протягом десяти днів після винесення ухвали за результатами попереднього засідання арбітражного суду розпорядник майна повідомляє кредиторів згідно з реєстром вимог кредиторів про місце і час проведення зборів кредиторів та організує їх проведення. До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про: вибори членів комітету кредиторів; визначення кількісного складу комітету кредиторів, визначення його повноважень, дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів; інші питання, передбачені Законом. Обраний на час дії процедур банкрутства зборами кредиторів комітет кредиторів (у складі не більше семи осіб) приймає рішення про: вибори голови комітету; скликання зборів кредиторів; підготовку та укладення мирової угоди; внесення пропозицій до арбітражного суду щодо продовження або скорочення строку процедур розпорядження майном боржника чи санації боржника; звернення до арбітражного суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та про призначення нового арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), надання згоди на укладення арбітражним керуючим значних угод боржника чи угод боржника, щодо яких є заінтересованість; інші питання, передбачені Законом. Арбітражний суд за клопотанням комітету кредиторів має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією. Санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців, який може бути подовжений ще до шести місяців або скорочений. Здійснення санації боржника організовує керуючий санацією, правовий статус якого визначено положеннями ст. 17 Закону. Одним з основних обов'язків керуючого санацією є підготовка і подання комітету кредиторів для схвалення плану санації боржника. Якщо у майні підприємства-боржника частка державної власності перевищує п'ятдесят відсотків, керуючий санацією зобов'язаний попередньо погодити план санації боржника з органом, уповноваженим управляти державним майном. План санації розглядається комітетом кредиторів, який скликається керуючим санацією в чотирьохмісячний строк з дня винесення арбітражним судом ухвали про санацію, і вважається схваленим, якщо за нього таке рішення було підтримано більшістю голосів кредиторів - членів комітету кредиторів. Комітет кредиторів може відхилити план санації і звернутися до арбітражного суду з клопотанням: а) про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури або б) про звільнення керуючого санацією від виконання ним обов'язків і призначення нового керуючого санацією. Якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію в арбітражний суд не буде поданий план санації боржника, арбітражний суд має право прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. За п'ятнадцять днів до закінчення санації, а також за наявності підстав для дострокового припинення санації керуючий санацією зобов'язаний надати зборам кредиторів письмовий звіт і повідомити їх про час і місце проведення зборів. За результатами розгляду звіту керуючого санацією збори кредиторів приймають одне з таких рішень: - про виконання плану санації, закінчення процедури санації та відновлення платоспроможності боржника; - про звернення до арбітражного суду з клопотанням про дострокове припинення процедури санації у зв'язку з відновленням платоспроможності боржника та переходом до розрахунків з кредиторами; - про звернення до арбітражного суду з клопотанням про продовження встановленого строку процедури санації; - про звернення до арбітражного суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; - про укладення мирової угоди. 182. В аграрній сфері правове регулювання здійснюється з особливою увагою. Оскільки Україна має великий потенціал в аграрному плані.

Держава сприяє введенню агропромислових робіт, вона сприяє стосовно того що надає певні заохочення для тих, хто вирішив працювати в аграрній сфері.

Також особливим засобом, на мою думку, є сільськогосподарська контрактація.

За договором контрактації сільськогосподарської продукції виробник сільськогосподарської продукції зобов'язується виробити визначену договором сільськогосподарську продукцію і передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов'язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору.

2. До договору контрактації застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено договором або законом.

3. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договорів контрактації сільськогосподарської продукції.

Нажаль, в українському законодавстві не знаходять свого відображення деякі істотні особливості правового статусу сторін договору контрактації. Річ у тім, що виробник сільськогосподарської продукції у цих договірних відносинах є слабкою стороною, оскільки він у своїй діяльності і у виконанні договору значною мірою залежить від непідконтрольних йому обставин і чинників, як наприклад, непогода, епізоотії, епіфітотії тощо. Контрагентом виробника виступає заготівельник, підприємництво якого від вищезгаданих чинників не залежить. Тобто, між сторонами договору контрактації існує економічна нерівність. У зв'язку з цим, правове положення виробника сільськогосподарської продукції потребує збалансування та посилення особливими юридичними механізмами, яких цивільне законодавство України поки що не передбачає.

183. Стаття 82 ГКУ. Установчі документи господарського товариства 1. Установчим документом повного товариства і командитного товариства є засновницький договір. Установчим документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю є статут. 2. Установчі документи господарського товариства повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, інші відомості, передбачені статтею 57 цього Кодексу. 3. Статут акціонерного товариства, крім зазначених у частині другій цієї статті відомостей, повинен містити також відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій. 4. Статут товариства з обмеженою відповідальністю, крім відомостей, зазначених у частині другій цієї статті, повинен містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів. Статутом може бути встановлено порядок визначення розміру часток учасників залежно від зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткових внесків учасників. 5. Засновницький договір повного товариства і командитного товариства, крім відомостей, зазначених у частині другій цієї статті, повинні визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. Стосовно вкладників командитного товариства в засновницькому договорі вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства та розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. 6. Найменування господарського товариства повинно містити зазначення виду товариства, для повних товариств і командитних товариств - прізвища (найменування) учасників товариства, які несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, а також інші необхідні відомості. Найменування господарського товариства не може вказувати на належність товариства до органів державної влади чи органів місцевого самоврядування. 7. До установчих документів можуть бути включені також відомості щодо інших умов діяльності господарського товариства, які не суперечать закону. Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений строк. 8. Установчі документи господарського товариства у передбачених законом випадках погоджуються з Антимонопольним комітетом України. 9. Порушення встановлених цією статтею вимог щодо змісту установчих документів господарського товариства є підставою для відмови у його державній реєстрації.

Власне поняття "установчі документи" опосередковано вказує на те, що результатом їх складання і реєстрації в установленому законом порядку є створення відповідної "установи", тобто, в широкому розумінні, юридичної особи. Незважаючи на наявність у філій, представництв та інших відокремлених підрозділів юридичної особи пакету документів, на підставі яких вони провадять свою діяльність, статусу установчих вони не мають.

184. В юридичній літературі під кредитними правовідносинами розуміють усі кредитні відносини, що виникають при наданні (передачі, використанні і поверненні) грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах повернення.

Кредити, які надаються банками, поділяються:

за строками користування на:

а) короткострокові — до 1 року; можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'язку з витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженням коштів у відповідному періоді;

б) сврвдньострокові - до 3 років; можуть надаватися на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень;

в) довгострокові - понад 3 роки; можуть надаватися для формування основних фондів. Об'єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та ін.;

за забезпеченням на:

а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);

б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);

г) незабезпечені (бланкові);

за ступенем ризику на:

а) стандартні кредити;

б) кредити з підвищеним ризиком; за методами надання на:

а) кредити, що налаються у разовому порядку;

б) кредити, що надаються відповідно до кредитної лінії. Під кредитною лінією розуміється згода банку-кредитора надати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовлені розміри за певний відрізок часу без проведення додаткових спеціальних переговорів;

в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, зі стягненням комісії за зобов'язання);

за строками погашення на:

а) кредити, що погашаються водночас;

б) кредити, що погашаються у розстрочку;

в) кредити, що погашаються достроково (на вимогу кредитора або за заявою позичальника);

г) кредити, що погашаються з регресією платежів;

д) кредити, що погашаються після обумовленого періоду (місяця, кварталу).

185. Відповідно до ст. 12 Господарського кодексу України, держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності. Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є: державне замовлення; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Безперечно, зміст та інтенсивність застосування державою зазначених вище засобів та механізмів регулювання господарської діяльності залежить від конкретно-історичного положення країни: під час фінансово-економічної кризи держава концентрує увагу на мобілізації всіх економічних, людських та інших ресурсів для подолання негативних явищ та стабілізації економіки; під час економічного зростання держава, регулюючи господарську діяльність, вирішує проблеми соціально-економічного характеру. Проте, за будь-яких умов ці правові регулятори господарської діяльності повинні використовуватись таким чином, щоб, з одного боку, не допустити зниження господарської активності, надмірних податків, а з іншого – досягти додержання норм, що регламентують якість вироблюваної продукції, порядок природокористування тощо.

Засади, умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Господарським кодексом України, Законами України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 року [9], «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [10], «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» [11] іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. 

У законодавстві України і в науковій літературі при характеристиці ролі держави в економіці та сфері господарювання використовуються терміни «державне регулювання економіки», «державне управління економікою» та «державний вплив на економіку».

186. Договір може бути змінений чи розірваний за вимогою однієї із сторін господарського договору у випадках суттєвого порушення його яругою стороною і в інших випадках, встановлених договором чи зако­ном. Суттєвим чинне законодавство визнає таке порушення договору, коли внаслідок заподіяної ним шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Відповідно до ст. 188 ГК України, ст. 11 Господарського процесуаль­ного кодексу України, сторона, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні. Зазначене положення пояснюється неприпустимістю односторонньої відмови від виконання господарського договору.

Сторона, яка одержала пропозицію (заяву) про зміну чи розірван­ня договору, повинна відповісти на неї не пізніше двадцяти днів (без урахування часу поштового обігу) після одержання¹. До закінчення цьо­го строку вона зобов'язана визначитися відносно даного договору і прийняти або відхилити отриману пропозицію.

Якщо сторони не досягнуть згоди щодо зміни умов договору чи його розірвання, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк, зацікавлена сторона має право передати такий спір на вирішення гос­подарського суду.

У разі розірвання господарського договору за вимогою будь-якої із сторін господарський суд визначає наслідки розірвання договору, вихо­дячи із необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з частковим виконанням даного договору.

Зміна господарського договору у зв'язку із суттєвими змінами об­ставин допускається за рішенням господарського суду у виняткових випадках, якщо розірвання договору суперечить суспільним інтересам чи спричинить для сторін шкоду, яка значно перевищує витрати, не­обхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.

У разі зміни чи розірвання господарського договору господарські зо­бов'язання змінюються чи припиняються з моменту досягнення згоди про зміну чи розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або не обумовлене характером його зміни. Якщо договір змінюється чи здійс­нюється його розірвання в судовому порядку, зобов'язання змінюються чи припиняються з моменту набрання відповідним рішенням законної сили.

Сторони не мають права вимагати повернення того, що було вико­нано ними за зобов'язаннями на час зміни чи розірвання договору, якщо Інше не встановлено договором чи законом. Якщо договір змінений чи розірваний у зв'язку з суттєвим порушенням договору однією зі сторін, Друга сторона може вимагати відшкодування збитків, спричинених зміною чи розірванням договору.

Зміна чи розірвання договору здійснюється в такій же формі, в якій "Ув укладений договір, котрий змінюється або ж здійснюється його Розірвання, якщо інше не встановлене договором чи законом.

Основним доказом додержання строків надсилання і одержання заяви про Розірвання чи зміну договору є поштовий конверт, в якому надсилалася заява, ьідтисками поштових печаток з відповідними датами.

187. Угода про розподіл продукції має бути укладена у письмовій формі і відповідати вимогам конкурсу на укладення такої угоди та вимогам цього Закону. 2. В угоді про розподіл продукції визначаються: перелік видів діяльності інвестора та програма обов'язкових робіт із визначенням строків виконання, обсягів і видів фінансування, технологічного обладнання та інших показників, що не можуть бути нижчими від запропонованих інвестором у конкурсній заяві, а також інші істотні умови. Істотними умовами угоди про розподіл продукції є: 1) найменування сторін угоди та їх реквізити; 2) характеристика ділянки надр , щодо якої укладається угода, включаючи географічні координати району робіт, а також обмеження щодо глибини промислової розробки надр; 3) умови надання земельної ділянки для потреб, пов'язаних з користуванням надрами, та ділянки надр; 4) проект рекультивації земель, порушених під час проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин; 5) вид користування надрами; 6) перелік, обсяги і строки виконання передбачених угодою робіт; 7) вимоги до якості виконуваних згідно з угодою робіт; та ін.

Вид користування при таих угодах як правило спеціальний, тобто необхідно отримати дозвіл від уповноваженого органу.

Зверніть на це питання увагу, проблемне було у ході підготовки. Знайшов обмаль матеріалу.

188. Концесія — надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань по створенню (будівництву) та (або) управлінню (експлуатації) об'єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику. Правове регулювання концесійної діяльності здійснюється: Господарським кодексом України (глава 40, що визначає поняття та основні засади концесійної діяльності - статті 406-407, договірні засади здійснення концесійної діяльності - ст. 408, положення щодо припинення діяльності підприємства, майно якого передається в концесію, - ст. 409, законодавство про концесії - ст. 410, гарантії прав учасників господарських відносин в умовах спеціального режиму господарювання - ст. 418);

Концесійна діяльність в Україні базується на таких засадах:

поєднання державного регулювання концесійної діяльності та договірних засад її здійснення (на підставі концесійного договору);

вибір концесіонерів переважно на конкурсній основі;

комплексне та сплатне використання об'єкта концесії, участь держави, органів місцевого самоврядування у частковому фінансуванні об'єктів концесії соціального призначення;

взаємна вигода сторін у концесійному договорі, розподіл ризиків між сторонами концесійного договору;

державне гарантування інвестицій концесіонерів;

стабільність умов концесійних договорів;

забезпечення прав і законних інтересів споживачів продукції (послуг), що надаються концесіонерами

Концесійна діяльність - це діяльність вітчизняного або іноземного суб'єкта господарювання (концесіонера), спрямована па створення (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об'єктом концесії відповідно до вимог закону та умов конце­сійного договору, укладеного на тривалий строк уповноваженим органом державної .влади чи органом місцевого самоврядування з метою задоволення суспільних потреб.

Комерційна концесія— це підприємницька діяльність, яка оформлюється договором з довгострокового ділового співробітництва, у процесі якого компанія ( правоволоді-лець) надає юридичній або фізичній особі (приватному підприємцю або групі підприємців) — (користувачам) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

На мою, думку поняття концесія є більш ширшим, потім з нього випливає поняття концесійна діяльність, а вже потім комерційна концесія яка становить виключно вид концесійної діяльності

Вопрос 188 вызвал у меня затруднения, просмотрите его внимательно и если нужно обратитесь еще раз к актам.

189. Відносини власності в Україні протягом останнього півтора-десятиріччя зазнали кардинальної трансформації, що зумовлено переходом від планово-розподільчої економіки до переважно ринкової.

Економічні перетворення відносин власності в процесі сучасної економічної реформи, яка передбачає запровадження ринкових форм господарювання, здійснюються шляхом:

* подолання гіпертрофії державної власності шляхом: а) приватизації майна державних підприємств

і організацій; б) виділення комунальної власності в самостійну форму власності;

• реформування державного сектора економіки шляхом: а) кор-поратизації державних підприємств; б) застосування форми акціонерного товариства для започаткування державних господарських організацій двох основних категорій: для безпосереднього здійснення господарської діяльності (наприклад, Національна акціонерна страхова компанія «Оранта») і для організації господарської діяльності інших державних підприємств (державні холдингові компанії: «Укрресурси», «Укрпапірпром» та ін.); в) передачі

в оренду цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів;

• кардинального розширення сфери застосування колективної власності, що має місце як у процесі приватизації, так і в результаті введення нових організаційно-правових форм господарювання -господарських товариств, а також розширення сфер застосування діяльності

виробничих кооперативів;

• легалізації та підтримки приватної власності на засоби виробництва;

• залучення іноземного капіталу у вітчизняну економіку з метою її структурної перебудови, підвищення науково-технічного рівня, організації управління та ефективності вітчизняного виробництва.

Надалі Україна планує рухатись в бік подальшого реформування і наближенню до світових стандартів

190. Господарський договір - це зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди зобов'язання учасників господарських відносин (сторін), спрямовані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності (господарських потреб), що грунтуються на оптимальному врахуванні інтересів сторін і загальногосподарського інтересу.

Роль господарських договорів найбільш повно розкривається через їх функції - основні напрями дії господарських договорів та/або ті економічні результати, досягнення яких забезпечується у разі застосуванням правової форми господарського договору.

Господарський договір виконує низку важливих функцій. Одні з них (функцій) притаманні будь-яким договорам (регулятивна, координаційна, контрольно-інформаційна, охорона), інші - переважно господарським договорам (планування, опосередкування відносин між суб'єктами господарювання, узгодження економічних інтересів сторін договірного зв'язку з урахуванням загальногосподарського інтересу).

Регулятивна функція проявляється в тому, що за допомогою господарського договору здійснюється регулювання відносини між сторонами. Хоча договір укладається на підставі закону, але разом з тим забезпечує врахування специфіки конкретного господарського зв'язку і, відповідно, містить положення, що конкретизують положення закону (щодо порядку та строків виконання договірних зобов'язань, кількісних та якісних характеристик предмета договору тощо) чи заповнюють його прогалини (наприклад, встановленням конкретного розміру санкцій за порушення умов договору, якщо такі санкції не передбачені законом). Регулятивна дія господарського договору обумовлена двома основними чинниками: а) господарський договір є індивідуальним правовим актом, що забезпечує юридичне оформлення складних і різноманітних господарських зв'язків; б) складність і різноманітність цих зв'язків з необхідністю вимагає належного пристосування загальних вказівок закону до змісту і середовища функціонування певного господарського зв'язку: характеру конкретної господарської операції, економічних інтересів і технічних можливостей сторін, їх фінансового становища, перспектив розвитку1.

Координаційна функція проявляється в тому, що сторони господарського договору розробляють умови цього договору шляхом узгодження своїх позицій щодо змісту договору (з урахуванням приписів закону). Оскільки інтереси сторін господарського зв'язку, як правило, не збігаються, а задовольнити свої потреби кожна з них може лише співпрацюючи з контрагентом, сторони на стадії укладання договору змушені так скоординувати свої потреби і можливості, інтереси і передбачення, щоб шляхом компромісу виробити обопільно прийнятну правову модель відповідного господарського зв'язку; на стадії виконання договору сторони координують свою діяльність відповідно до його умов; у разі виникнення необхідності корегування певних умов договору сторони також мають співпрацювати, оскільки зміна умов договору відбувається, як правило, за їхньої обопільної згоди і лише за відсутності останньої сторона - ініціатор внесення змін до договору має звернутися до суду.

Контрольно-інформаційна функція проявляється в тому, що за допомогою господарського договору здійснюється контроль за ефективністю діяльності суб'єктів господарювання. Так, позитивні результати договірної кампанії (найчастіше проводиться напередодні наступного фінансово-господарського року і полягає в укладенні суб'єктом господарювання договорів на збут продукції, робіт, послуг) свідчать про суспільний попит на результати його діяльності. Якщо укладеними договорами покривається незначна частина виробничого потенціалу суб'єкта господарювання, то це свідчить, що результати йога діяльності не мають достатнього попиту, а сама його діяльність є неефективною і в перспективі може призвести до неплатоспроможності та банкрутства такого суб'єкта. Попередити настання подібних негативних наслідків можна шляхом вжиття активних заходів щодо вдосконалення діяльності (оновити асортимент, поліпшити якість, зменшити ціну продукції, робіт, послуг; у разі доцільності та можливості - змінити виробничий профіль), якщо суб'єкт господарювання має намір продовжити своє функціонування на ринку та забезпечити конкурентоспроможність своїх товарів. Ступінь ефективності охоронної функції господарського договору (проявляється в можливості забезпечити захист прав і законних інтересів сторін договору) залежить від форми та змісту договору. Сама наявність договору в передбаченій законом формі, зафіксовані в ньому права і обов'язки сторін, а також санкції за невиконання (неналежне виконання) останніх дозволяють здійснити в судовому порядку захист прав і законних інтересів сторін у разі порушення договірних зобов'язань з боку однієї з них чи обопільного порушення. Відтак, найбільш повно ця функція проявляється за умови укладення договору в повній письмовій формі з максимальною деталізацією зобов'язань сторін, способів забезпечення належного виконання договору, позитивного (у формі заохочень за належне або покращене виконання договірних зобов'язань) та негативного (у формі санкцій за їх невиконання чи неналежне виконання) стимулювання.

Господарський договір виконує також функцію планування ~ як господарських зв'язків, так і поточної діяльності суб'єктів господарювання. Як інструмент планування договір використовується на різних рівнях: загальнодержавному, регіональному (щодо територіальних громад) і локальному (внутрішньофірмове планування). Плануючи свою діяльність, суб'єкт господарювання насамперед орієнтується на попит щодо результатів своєї діяльності (продукції, робіт, послуг).

191. Кредитно-фінансові операції- це опраціїї, які здійснюють суб’єкти господарювання, у сфері фінансових відносин осіб, такі операції вимагають наявність певного дозволу(ліцензії).

Креди́т — коштийматеріальні цінності, що надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під відсоток.

Принципи кредиту:

1. Цільове призначення позики — базова передумова забезпечення інтересів сторін. Позичальник чітко визнає ціль, на яку будуть позичені кошти. Вона погоджується обома сторонами які вступають у кредитні відносини.

2. Строковість позики — чітко визначений термін користування позикою.

3. Поверненість позиченої вартості — повернення позичальником кредитору всього обсягу позиченої вартості.

4. Забезпеченість — заходи, що гарантують повернення позички у визначені строки. В ролі забезпечення може виступати майно,капітал,авторські праватощо.

5. Платність — позичальник платить кредитору за користування взятою в борг вартістю. Формою плати є відсоток за кредитом.

Грошовий переказ — поширена форма переказу грошейу банківській системі. У структурі грошового переказу завжди присутній відправник, одержувач та посередник, який стягує за свої послуги певну плату.

Обмін валют-це зміна однієї суми валюти на іншу валюту(конвертація), у відповідності до валютного курсу встановленого НБУ.

Валю́тний курс – вираз ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях іншої. Фіксація валютного курсу здійснюється або відповідно до золотого паритету (гарантованим золотим змістом національної грошової одиниці), або за міжнародною угодою. При класичномузолотому стандарті, тобто при вільному розміні валют на золото вцентральному банку, валютний курс встановлювався в пропорціях до їхзолотоговмісту.

Депози́т (вклад) — кошти, що надаються фізичнимичиюридичними особамив управліннярезиденту, визначеному фінансовою організацією згідно з законодавством України, або нерезиденту на строк та під відсоток. Залучення депозитів може здійснюватися у формі випуску (емісії) ощадних (депозитних) сертифікатів. Правила здійснення депозитних операцій встановлюються: для банківських депозитів —Національним банком Українивідповідно до законодавства; для депозитів (внесків) до інших фінансових установ —Кабінетом Міністрів України. До Д. (в.) не належать суми завдатку, внесеного як забезпечення договірних зобов'язань однієї сторони договору перед іншою.