Педагогіка вищої школи

Тема 1. Загальні основи педагогіки вищої школи

1. Предмет і завдання педагогіки вищої школи.

Педагогіка вищої школи виникла на базі загальної педагогіки. Наука педагогіка, підґрунтя якої заклали древні філософи – «як науки про виховання дітей», пройшла тривалий шлях історичного розвитку. Педагогіка – наука про педагогічні закономірності, сутність, принципи, методи і форми навчання, виховання, розвитку і професійної підготовки конкретної людини, колективу в інтересах успішної діяльності.

Педагогіка вищої школи – галузь педагогічної науки, яка вивчає педагогічні закономірності й засоби організації та здійснення освітнього процесу (самоосвіти), навчання, виховання (самовиховання), розвитку (саморозвитку) і професійної підготовки студентів (слухачів) до певного виду діяльності й суспільного життя.

Тому предмет педагогіки вищої школи охоплює:

􀂃 вищий навчальний заклад як педагогічну систему;

􀂃 функціонування та ефективність педагогічного процесу у вищому навчальному закладі;

􀂃 педагогічну діяльність науково-педагогічних працівників, їхню професійно-педагогічну підготовку;

􀂃 педагогічні закономірності формування й розвитку особистості студента;

􀂃 процес вищої освіти і самоосвіти;

􀂃 навчання у вищому навчальному закладі;

􀂃 виховання і самовиховання студентів;

􀂃 моральну і психологічну підготовку;

􀂃 форми, методи і педагогічні технології у вищому навчальному закладі;

􀂃 педагогічні аспекти неперервної самостійної роботи студентів під час навчання у ВНЗ та після його закінчення;

􀂃 особистість науково-педагогічного працівника;

􀂃 педагогічні особливості взаємодії студентів і науково-педагогічних працівників у педагогічному процесі ВНЗ у ході реалізації завдань Болонської конвенції;

􀂃 колектив (соціальну групу) науково-педагогічних працівників кафедр, факультетів, ВНЗ;

􀂃 студентські колективи (соціальні групи).

Особливо варто підкреслити зв’язок педагогіки з виховною роботою і морально-психічним аспектом.

Сьогодні зросла роль педагогіки в теоретичному розробленні педагогічних проблем конкурентоспроможної підготовки людей і різних соціальних груп.

Основні завдання педагогіки вищої школи:

􀂃 обґрунтування методологічних і теоретичних засад педагогічного процесу у вищій школі на сучасному етапі розвитку науки і людства;

􀂃 вивчення сутності, особливостей і закономірностей педагогічного процесу та його складових: навчання, виховання, морально-психічної і психологічної підготовки, розвитку, самовиховання й самоосвіти відповідно до вимог Болонського процесу;

􀂃 розроблення методичних систем та окремих методів соціалізації і професійної підготовки майбутніх фахівців, їхнього виховання й розвитку;

􀂃 розроблення й конкретизація принципів навчання та виховання студентів (слухачів), їхньої професійної, морально-психічної і психологічної підготовки відповідно до змін, які відбуваються в житті суспільства, ринкової економіки та ін.;

􀂃 виявлення та обґрунтування умов успішної реалізації вимог принципів навчання й виховання для діяльності в різних сферах;

􀂃 визначення шляхів удосконалення й розвитку організаційних форм навчально-виховної роботи, підвищення ефективності різних способів контролю, оцінки навчально-виховного процесу, рівнів підготовленості студентів і груп;

􀂃 прогнозування розвитку педагогічного процесу залежно від перспектив науки і потреб суспільства;

􀂃 розроблення нових підходів, принципів, форм і методів професійної, морально-психічної й психологічної підготовки студентів (слухачів) та різних соціальних груп до діяльності в умовах конкуренції;

􀂃 пошук шляхів, прийомів, способів і засобів активізації пізнавальної діяльності студентів (слухачів), скорочення часу на їхнє ефективне та якісне професійне навчання;

􀂃 виявлення закономірностей педагогічного впливу на студентів (слухачів) з метою формування в них наукового світогляду, національної свідомості, гідності й гордості, національних почуттів і патріотизму, професійної відповідальності;

􀂃 формування у студентів мотивації до діяльності, конкуренції, активного суспільного й громадського життя;

􀂃 розкриття основних закономірностей, мети, змісту, методики самовиховання й самоосвіти студентів (слухачів), способів і прийомів їхнього стимулювання серед різних категорій людей;

􀂃 розроблення сучасних педагогічних технологій соціалізації й професійної підготовки фахівців та різних соціальних груп;

􀂃 вивчення різних колективів і розроблення технологій педагогічного впливу на них з метою їхнього згуртування, оптимізації стосунків і забезпечення взаємодії, злагодженості тощо;

􀂃 вивчення й критичне осмислення педагогічної спадщини вищої школи минулого, виявлення й використання всього того, що є цінним сьогодні;

􀂃 впровадження у систему вищої освіти нових педагогічних технологій освіти, навчання, професійної підготовки, виховання та ін.;

􀂃 перебудова навчально-виховного процесу у вищій школі відповідно до вимог Болонського процесу.__

2. Методологічне підґрунтя педагогіки вищої школи

Методологія – наука про головні підходи, принципи побудови, форми і способи пізнання та зміни навколишнього світу.

Педагогічне дослідження – спеціально організований науковий процес пізнання педагогічного середовища, педагогічних явищ, фактів, суб’єктів та об’єктів педагогічної взаємодії в умовах діяльності, а також зв’язків і відносин між ними.

За спрямованістю педагогічні дослідження можна поділити на фундаментальні, прикладні й розробки.

Мета фундаментальних досліджень – усебічне розкриття концепцій, моделей розвитку педагогічних систем на прогностичній основі, теоретичне й практичне обґрунтування важливих аспектів педагогіки.

Прикладні дослідження спрямовані на поглиблене вивчення окремих аспектів педагогічного процесу, розкриття закономірностей різнобічної педагогічної практики у групах.

Розробки спрямовані на обґрунтування конкретних науково-практичних рекомендацій щодо педагогічної діяльності. Враховують уже відомі теоретичні положення.

Методологічна частина містить обґрунтування актуальності теми, формулювання проблеми, визначення об’єкта й предмета, цілей і завдань дослідження, формулювання основних понять (категоріального апарату), попередній системний аналіз об’єкта дослідження й висування робочої гіпотези.

Отже, об’єктом може бути все те, що очевидно чи приховано містить суперечність і зумовлює проблемну ситуацію.

Предмет дослідження є частиною, аспектом об’єкта, грані, особливості об’єкта, які потребують безпосереднього вивчення.

Мета – те, що потрібно отримати в результаті розв’язання проблеми.

Гіпотеза – сукупність теоретично обґрунтованих припущень, істинність яких потрібно перевірити.

Видатні вчені сучасності: Василь Кремінь, Іван Зазюн, Ольга Сухомлинська, Неоніла Насіщева, Жанна Петрочко, Ніна Волошина та ін., акцентували увагу на таких методах у педагогічному дослідженні:

Педагогічне спостереження − метод, в основі якого – цілеспрямоване сприйняття дослідником певних аспектів і явищ педагогічної практики.

Бесіда − самостійний чи додатковий метод дослідження, який застосовують з метою одержати необхідну інформацію

Інтерв’ю передбачає викладення суджень у визначеній (заздалегідь) послідовності.

Анкетування − метод, в основі якого – одержання письмових відповідей на поставлені запитання.

Вивчення продуктів діяльності як метод полягає у виявленні особистісних якостей і властивостей людей на основі аналізу завершальних продуктів діяльності

Експертна оцінка – різновид непрямого спостереження.

Метод незалежних характеристик полягає в отриманні інформації через характеристику людини з боку кількох осіб

Розрізняють експеримент природний (в умовах звичайного освітнього процесу) і лабораторний – створення штучних умов для перевірки.

Метод «мозкової атаки» оснований на гіпотезі про те, що серед безлічі тривіальних знань закономірно з’являються передові ідеї.

Метод сценаріїв полягає в короткому викладенні змісту досліджуваного предмета за певним планом.

Метод Дельфи (названий на честь давньогрецького міста Дельфи, яке славилося мудрецями, що передбачали майбутнє) становить спроектовану програму, спрямовану на формування групової думки фахівців та узгодження їхніх поглядів з питань досліджуваної проблеми.

Морфологічний метод становить певну послідовність аналітичних дій. Він дає змогу обмежувати кількість інформації, виявляти наслідки і відшукувати всі можливі варіанти розв’язання певної проблеми.

Індуктивні та дедуктивні методи − логічні методи узагальнення отриманих емпірично відомостей.

Вивчення літератури дає змогу довідатися, які аспекти й проблеми вже досить добре вивчено, з яких ведуть наукові дискусії, що застаріло, а які питання ще не розв’язано.

Математичні й статистичні методи в педагогіці застосовують для опрацювання отриманих відомостей методами опитування та експерименту

3. Основи формування педагогічної системи ВНЗ: стандарти,

характеристики, категорії, прогнозування, моделі

Педагогічна система вищого навчального закладу є сукупністю відносно самостійних елементів, функціонально пов’язаних між собою стратегічною метою – підготовкою студентів до професійної діяльності та суспільного життя.

Будь-яку систему, зокрема й педагогічну, характеризують поняття надійності та стійкості. Ці поняття фактично базуються на понятті зрівноваженості системи.

Будь-яка система є стабільною, якщо має необхідний баланс рівнодіючих сил, життєздатна, якщо має механізм постійного оновлення, адаптації та приведення системи у стан зрівноваженості, система є довговічною і перспективною, якщо вектор (напрям і сутність) її розвитку відповідає інтересам усієї системи загалом (або більшості її елементів).

Стандарт — мінімальні обов’язкові вимоги до окремих аспектів освіти, виявлені діагностично. Його суть проявляється у 2 аспектах.

Перший – дидактичне завдання. Його формулюють через розкриття трьох елементів педагогічної системи: студентів, мети навчання (освіти), структури здобування навчання

(освіти).

Другий – мета навчання (освіти). Її закладено в освітньо-кваліфікаційних характеристиках і реалізують за допомогою різних дидактичних процесів.

Основні характеристики категорії «освіта».

Категорія «освіта» має чотири аспекти: цінність; система; процес; результат.

1. Ціннісна характеристика освіти передбачає розгляд трьох взаємопов’язаних блоків: освіту як цінність держави; освіту як цінність громадську; освіту як цінність особистісну.

2. Система освіти — сукупність освітніх (і державних, і недержавних, неформальних, альтернативних) закладів, що мають найрізноманітніші характеристики, насамперед за рівнем і професійною підготовкою.

3. Освіта — процес руху до заданої пізнавальної мети через суб’єктно-об’єктні дії науково-педагогічних працівників і студентів.

4. Освіта як якісна характеристика — результат державного, громадського та особистісного засвоєння всіх цінностей, значущих для держави, суспільства і кожної людини.

Прогнозування як педагогічна категорія.

Системне міждисциплінарне прогнозування необхідне для внесення своєчасних, оперативних коректив до прогностичної моделі випускників навчальних закладів різних типів, професійно-кваліфікаційних характеристик фахівців, навчальних планів і програм, підручників, навчально-методичних посібників, які визначають перебіг і результат цілеспрямованого процесу виховання, навчання і розвитку людини, її самоосвіти.

Прогностичну професійну модель фахівця розуміють як документ, у якому містяться науково обґрунтовані відомості про найімовірніші тенденції розвитку відповідної галузі науки, техніки, виробництва, а також достатньо деталізований перелік вимог до особистісних і професійних якостей, які повинен мати фахівець певного профілю.

Педагогічні категорії, що зумовлюють реалізацію дидактичного процесу.

Як організувати технологічний процес (процес навчання); яку вибрати траєкторію від стартового рівня студента до досягнення певних цілей за визначений період; як сформувати мотивацію студента і які створити йому умови для навчального процесу — ось складові, від яких залежить якість навчального процесу, якість підготовки фахівця-професіонала і фахівця-особистості.

Дидактика (від грецьк. «didaktikos» — повчаючий і «didasko» — вивчає) є частиною педагогіки, що розробляє проблеми навчання та освіти. Основні категорії дидактики:

навчання, освіта, викладання, учіння, знання, вміння, навички, а також мета, зміст, організація, види, форми, методи, цінності, результати (продукти) навчання. До основних дидактичних категорій також можна зарахувати поняття «дидактична система» і «технологія навчання».

Отже, дидактика — наука про навчання, його цілі, зміст, методи, технології, засоби, організацію та зворотний зв’язок на основі досягнутих результатів.

Викладання — упорядкована діяльність педагога щодо реалізації дидактичних цілей (освітніх завдань), забезпечення передавання знань, навичок і вмінь та їх усвідомлення й практичного застосування.

Учіння — упорядкована діяльність студента.

Навчання — упорядкована взаємодія науково-педагогічних працівників зі студентами, спрямована на здобування знань, навичок, вмінь і професійних компетенцій.

Дидактична система (від грецьк. «systema» — ціле, створене за матеріалами частин, з’єднання) — сформульована за певними критеріями цілісна освітня система підготовки фахівця. Для дидактичних систем характерні внутрішня цілісність структур, поєднаних спільними цілями, організаційними принципами, змістом, формами і методами навчання.

4. Педагогічний процес у вищій школі

Педагогічний процес – центральна категорія педагогіки, яка у відповідній літературі має багато трактувань. Однак педагогічний процес − це внутрішньо логічно пов’язана сукупність процесів, які у своїй багатогранності й складності трансформують досвід людства, його знання, цінності, надбання в особистісні якості, установки та риси студентів, а також їх й здібності, звички й характер.

Основні структурні компоненти педагогічного процесу як системи: мета педагогічного процесу, суб’єкти та об’єкти системи, завдання, змістова складова (виховання, навчання (самоосвіта), професійна підготовка, розвиток), організаційна структура, педагогічна діяльність, а також результат.

Основні завдання педагогічного процесу у вищому навчальному закладі:

􀂃 підготовка молодих громадян до суспільно корисної

діяльності;

􀂃 цілеспрямоване формування особистості громадянина, глибоко відданого своєму народові, який має високі моральні й громадянські якості;

􀂃 озброєння студентів такою системою професійних знань, навичок і вмінь, які забезпечили б ефективну практичну діяльність у певній галузі діяльності;

􀂃 забезпечення цілеспрямованого розвитку духовних сил, інтелектуальних, фізичних і моральних якостей кожного студента.

Розв’язанню цих завдань відповідає зміст виховання студентів, який містить такі складові: національно-патріотичне, громадянське, трудове, моральне, правове, естетичне, екологічне й фізичне виховання.

Найважливішими компонентами педагогічного процесу є навчання й виховання, які зумовлюють суттєві зміни освіченості, професійної підготовки, вихованості й розвитку людей, а також рівня сформованості їхніх якостей.

Закономірності педагогічного процесу.

Вищий рівень становлять найзагальніші закони розвитку природи, суспільства й мислення.

Визначальний вплив на педагогічний процес у вищому навчальному закладі мають соціально-економічні умови країни, політика держави, рівень розвитку освіти, науки, техніки, інформаційних систем, культури.

Одна із специфічних закономірностей педагогічного процесу у вищому навчальному закладі − відповідність навчально-виховних впливів суб’єктів навчання духовним потребам і пізнавальним можливостям студентів.

Наступною педагогічною закономірністю є моделювання (відтворення) процесів соціалізації та професійна підготовка студентів до умов діяльності. Ця закономірність потребує, щоб педагогічний процес відповідав особливостям сучасної економіки, а процес підготовки студентів відбувався з урахуванням їхніх дій в інформаційному суспільстві.

Принципи педагогічного процесу – система основних вимог до навчання і виховання, дотримання яких дає змогу ефективно розв’язувати проблеми всебічного розвитку особистості.

У сучасній педагогічній теорії та практиці виокремлюють такі основні принципи педагогічного процесу:

􀂃 принцип суспільно-ціннісної цільової спрямованості педагогічного процесу — відповідність вимогам сучасного суспільства, єдність з іншими природними та суспільним процесами;

􀂃 принцип комплексності різних видів діяльності — оскільки в систему педагогічного процесу входить декілька підсистем, у кожній із яких використовують різні види діяльності, то виникає органічний зв’язок, комплекс усіх можливих видів діяльності студента у вищому навчальному закладі та поза ним

􀂃 принцип колективного характеру виховання та навчання. Передбачає використання всього позитивного потенціалу студентського колективу в інтересах особистості, яка розвивається.

􀂃 принцип єдності вимогливості та поваги до особистості; гуманізм, довіра;

􀂃 принцип поєднання педагогічного керівництва з організацією спільної діяльності

􀂃 принцип естетизації студентського життя

􀂃 принцип урахування індивідуальних особливостей студента у всьому педагогічному процесі та його підсистемах;

􀂃 принцип свідомості, активності, самодіяльності,

креативності студентів у педагогічному процесі.

􀂃 принцип наочності

􀂃 принцип науковості

􀂃 принцип доступності

􀂃 принцип цілеспрямованості педагогічного процесу

4. Теорія і практика освіти

Освіта – процес розвитку і саморозвитку людини, що залежить від оволодіння соціально вагомим досвідом людства і втілений у знаннях, уміннях, творчій діяльності та емоційно ціннісному ставленні до світу.

Зміст поняття «освіта» на основі аналізу людської культури (І. Я. Лернер) можна розглядати як сукупність:

􀂃 системи знань (про природу, суспільство, техніку, людину, космос), що розкриває картину світу;

􀂃 досвіду здійснення відомих для людини способів діяльності;

􀂃 досвіду творчої діяльності з розв’язання нових проблем, що забезпечує розвиток здатності в людини подальшого розвою культури, науки й суспільства;

􀂃 досвіду ціннісного ставлення до світу.

Академік С. У. Гончаренко під освітою розуміє духовне обличчя людини, яке складається під впливом моральних і духовних цінностей, що є надбанням її культурного кола, а також процес формування людини.

Освітнє середовище — сфера життєдіяльності молодої людини (студента), яка постійно розширюється та містить багато опосередкованих культурою зв’язків із навколишнім світом.

Основні елементи освіти такі:

• цілі освіти;

• зміст освіти;

• засоби і способи здобування освіти;

• форми організації освітнього процесу;

• реальний освітній процес як єдність навчання, виховання й розвитку людини;

• суб’єкти й об’єкти освітнього процесу;

• освітнє середовище;

• результат освіти, тобто рівень освіченості людини.

Функціонування будь-якої освітньої системи має мету.

Освітні цілі – свідомо визначені очікувані результати, яких прагне досягти суспільство, країна, держава за допомогою сформованої системи освіти сьогодні і в найближчому майбутньому.

Цілі освітньої системи – конкретний опис програми розвитку людини засобами освіти, опис системи знань, тих норм діяльності й відносин, які має опанувати той, хто навчається, по закінченні навчального закладу.

Способи здобування освіти у світовій і українській практиці:

• успішне навчання в умовах конкретної освітньої системи в колективі студентів і завершення циклу навчання в межах навчального закладу успішним складанням випускних іспитів (денна і вечірня форми навчання);

• індивідуальне навчання вдома самостійно чи за допомогою педагогів і складання іспитів та інших форм звітності державній екзаменаційній комісії при конкретному навчальному закладі (екстернат);

• дистанційне (від англ. – відстань) навчання за допомогою навчальних програм на комп’ютері;

• заочна форма навчання за допомогою листування, окремих консультацій у викладачів освітньої установи, звітних письмових контрольних робіт, які узагальнюють лекції всього курсу, заліків та іспитів.

Гуманізація освіти – орієнтація освітньої системи й освітнього процесу на розвиток і становлення взаємоповаги між студентами і педагогами, основаної на врахуванні прав кожної людини;

Гуманітаризація – орієнтація на засвоєння змісту освіти незалежно від його рівня й типу, що дає змогу охоче розв’язувати головні соціальні проблеми на користь і в ім’я людини;

Диференціація – орієнтація освітніх установ на досягнення студентів під час урахування, задоволення й розвитку зацікавлень, схильностей і здібностей усіх учасників освітнього процесу.

Диверсифікованість – широке розмаїття навчальних закладів, освітніх програм і органів керування.

Стандартизація – орієнтація освітньої системи на реалізацію насамперед державного освітнього стандарту – набору обов’язкових навчальних дисциплін у межах чітко визначеного обсягу годин.

Багатоваріантність – створення в освітній системі умов вибору й надання кожному суб’єктові шансу на успіх, Багаторівневість – організація багатоетапного освітнього процесу, що забезпечує можливість досягнення на кожному етапі освіти того рівня освіченості

Фундаменталізація – посилення взаємозв’язку теоретичної й практичної підготовки молодої людини до сучасної життєдіяльності.

Інформатизація освіти пов’язана з широким і дедалі масовішим використанням обчислювальної техніки й інформаційних технологій у процесі навчання.

Індивідуалізація – врахування і розвиток індивідуальних особливостей студентів у всіх формах взаємодії з ними в процесі навчання і виховання.

Безперервність означає процес постійної освіти самоосвіти людини впродовж усієї життєдіяльності

Вища освіта – рівень освіти, який особа здобуває у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.

Якість вищої освіти – сукупність властивостей особи з вищою освітою, що відображає її професійну компетентність, ціннісну орієнтацію, соціальну спрямованість і обумовлює здатність задовольняти і особисті духовні та матеріальні потреби, і потреби суспільства.

Моделі системи освіти в сучасному світі. Модель освіти як державно-відомчої організації. У цьому контексті систему освіти державна влада розглядає як самостійний напрям у низці інших галузей.

Модель розвивальної освіти (В. Д. Давидов, В. В. Фляков та ін.) передбачає організацію освіти як особливої інфраструктури через широку кооперацію діяльності освітніх систем різного рангу, типу і рівня.

Традиційна модель освіти (Ж. Мажо, Л. Кро, Ж. Крапля, Д. Равич, Ч. Фін та ін.) – модель систематичної академічної освіти як способу передавання молодому поколінню універсальних елементів культури.

Раціоналістична модель освіти (П. Блум, Р. Ган’є, Б. Скінер та ін.) передбачає таку її організацію, яка насамперед забезпечує засвоєння знань, умінь, навичок і практичне пристосування молодого покоління до сучасного суспільства.

Феноменологічна модель освіти (А. Маслоу, А. Комбс, К. Роджерс та ін.) передбачає персональний характер навчання з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей тих, хто навчається, дбайливе й уважне ставлення до їхніх інтересів і потреб.

Неінституціональна модель освіти (П. Гудман, І. Ілліч, Ж. Гудлед, Ф. Клейн, Дж. Холт, Л. Бернар та ін.) орієнтована на організацію освіти поза соціальними інститутами, зокрема школами і ВНЗ.

Світовий освітній простір об’єднує національні освітні системи різного типу і рівня, що значно різняться філософськими й культурними традиціями, рівнем цілей і завдань, якісними станами.

ЮНЕСКО здійснює організаційне регулювання процесу розвитку світового освітнього простору. Ця організація розробляє для всіх країн міжнародно-правові акти і глобального, і регіонального характеру.

У світі сформувалося кілька освітніх моделей.

Американська модель: молодша середня школа – середня школа – старша середня школа – коледж дворічний – коледж чотирирічний у структурі університету, далі магістратура, аспірантура.

Французька модель: єдиний коледж – технологічний, професійний і загальноосвітній ліцей-університет, магістратура, аспірантура.

Німецька модель: загальна школа – реальне училище, гімназія, основна школа-інститут, університет, аспірантура.

Англійська модель: об’єднана школа – граматична і сучасна коледж-школа – університет, магістратура, аспірантура.

Українська модель: загальноосвітня школа – повна середня школа – ліцей, коледж – інститут, університет, академія – аспірантура – докторантура.

Освіта в сучасній Україні. У сучасній Україні система освіти безперервно розвивається, і для неї характерне постійне відновлення й саморозвиток.

Національна доктрина розвитку освіти в Україні (затверджена Указом Президента України 17 квітня 2002 р., №327/2002) — державний документ, який визначає систему концептуальних ідей і поглядів на стратегію та головні напрями розвитку освіти у першій чверті XXI ст.

Концептуальні положення документально відображено в Законі України «Про освіту», Національній доктрині розвитку освіти в Україні, Законі України «Про вищу освіту», нормативних документах Міністерства освіти і науки України.