6

Тема 12. Відродження національної системи виховання, школи і педагогіки в період становлення незалежної України

ПЛАН

1. Початок відродження національної школи та освіти, системи виховання та педагогіки.

2. Відродження різних типів шкіл.

3. Відродження у школах національної системи виховання.

4. Створення концепція національної школи.

Література

1. Державна національна програма “Освіта” (“Україна XXI століття”) – К., 1994.

2. Концепція виховання у національній системі освіти // Освіта України, 1996.

3. Основи національного виховання. – К.: Інф. Вид. Центр “Київ”, 1993.

4. Лозова В.І., Брацко Г.В. Питання теорії виховання. – Харків 1995.

1. Початок відродження національної школи та освіти, системи виховання та педагогіки.

З приходом до влади М.Горбачова у 1985 р. розпочалася кампанія перебудови через декларування демократичного стилю керівництва, гласності і плюралізму думок.

Гласність і плюралізм думок привели до наслідків, яких партійні верховоди не очікували. Вона викликала прагнення до перебудови процесів у шкільництві й педагогіці, започаткувала епоху Відродження в галузі науки, культури й освітньо-виховної справи. Критичному переглядові підлягали всі сфери життя суспільства, в тому числі й педагогічна.

Прогресивно настроєне коло українських учителів та викладачів середніх і вищих навчальних закладів, спочатку досить обережно, а потім усе рішучіше, відкидають насаджувану десятиліттями офіційну педагогіку, збудовану на неправдивих догмах та постулатах, і включаються до активних дій з метою відродження національної школи, освіти й виховання на Україні.

Загострились, породжені в умовах тривалого панування тоталітарного режиму, суперечності між колосальними навчально-виховними можливостями народної педагогіки і рідної мови та незадовільним їх використанням в:

а) розвитку наукової теорії і методики родинно-громадсько-шкільного виховання;

б) практиці виховання дітей у сім’ї;

в) виховній роботі школи і позашкільних навчально-виховних закладів;

г) педагогізації батьків;

д) розвитку етнопедагогіки й педагогічної науки за рахунок, використання в ній нових прогресивних традицій як українців, так і представників інших націй.

Найдужче суперечності проявлялися в тому, що в радянській педагогіці були зігноровані й приречені на забуття найкращі пласти української педагогічної культури, прогресивні народно-побутові й громадські традиції та національні звичаї духовно-морального, релігійного, господарсько-трудового, тілесного, інтелектуального й культурно-естетичного характеру.

Виділені часткові суперечності в сукупності склали своєрідний стрижень негативної тенденції розриву між народною педагогікою і педагогічною наукою.

Подолання згаданих та інших суперечностей в сфері педагогічній стало насущною потребою нового часу. В зв’язку з цим назріла гостра необхідність актуалізації й розвитку автентичної української педагогіки й рідного шкільництва та вироблення раціональних шляхів їх реалізації. Такими провідними шляхами визначились:

- осягнення багатств педагогічної пансофії - народної педагогіки як невичерпного й вічного першоджерела етнопедагогіки й педагогічної науки в цілому, основи національного родинно-громадсько-шкільного виховання дітей та молоді;

- піднесення престижу української мови, як наймогутнішого педагогічного феномена;

- пізнання, актуалізація з всебічним осмисленням і раціональним застосуванням усіх найкращих пластів української педагогіки та її провідних творців, репресованих, заборонених чи навмисно замовчаних більшовицьким режимом;

- об'єктивний аналіз волюнтаристсько-кон'юнктурної радянської школи, й педагогіки та наукове забезпечення переходу від засад авторитарної, безнаціональної педагогіки, що нівелювала національні прикмети, природні задатки й потенціальні можливості вихованців до педагогіки національної, гуманної, демократичної;

- активізація творчо-пошукової діяльності вітчизняних вчених та важливим аспектом демократизації сучасної школи є розвиток системи самоврядування, реформування управлінської сфери.

Органи громадського самоврядування в освіті вносять пропозиції щодо формування державної політики в галузі освіти, вирішують в межах своїх повноважень питання навчально-виховної, науково-дослідної, методичної, економічної та фінансово-господарської діяльності закладів освіти. Повноваження органів громадського самоврядування в освіті визначає в межах чинного законодавства Міністерство освіти України за участю представників профспілок, всеукраїнських педагогічних (освітянських) об'єднань.

Успішність діяльності сучасної школи в значній мірі залежатиме від того, чи відмовиться в цілому суспільство від стереотипів минулих часів, чи готове воно перейти до перебудови взаємовідносин, чи готова сама школа до заміни педагогіки вимог і заборон, авторитарності на педагогіку співробітництва і співдружності, наукової виховної мудрості.

Отже, основні завдання реформування і оновлення освіти - це:

1) реформування змісту освіти в напрямі приведення його у відповідність з новою філософією, метою і завданнями виховання громадянина України;

2) формування системи і обсягу знань, умінь та навичок на різних рівнях, формах навчання; вироблення відповідних державних стандартів змісту освіти, розробка критеріїв їх визначення;

3) оптимальне поєднання гуманітарних і природничо-математичних знань (базових ї за вибором).

У сучасних умовах загальноосвітня школа виступає важливим фактором відродження нації, виховання у молоді національної свідомості і гідності, активним засобом боротьби з національним нігілізмом, з проявами комплексу національної неповноцінності, нижчості, відступництва від своєї нації. Принцип єдиної трудової політехнічної школи на основі ідей гуманізму, демократії та інтернаціоналізму означає надання всім дітям рівних можливостей для одержання освіти, відображає єдність ї взаємозв'язок усіх ступенів загальної середньої освіти, її безперервність, наступність всіх компонентів навчально-виховної системи - мети, змісту, методів, засобів і організаційних форм. Школа діалектичне поєднує національний та інтернаціональний зміст освіти, забезпечує вступ до скарбниць світової культури, необхідний рівень міжнаціонального спілкування.

Вся діяльність загальноосвітньої школи спрямовується на утвердження гуманістичного призначення освіти, її визначальної ролі в економічному, соціальному, політичному і духовному оздоровленні суспільства. Гуманізація і гуманітаризація школи передбачає зміцнення органічного зв'язку навчання в ній з витоками національної культури , гуманітарними традиціями людства, досягненнями вітчизняної і світової громадської думки, подолання розриву між культурою, наукою і освітою.

Найважливішими напрямами відродження школи є: реалізація в навчанні та вихованні підростаючого покоління ідеї народності на основі засвоєння позитивних традицій національних культур українців та інших народів, що проживають в Україні, відродження ролі школи в розвитку культури народу; демократизація всіх сторін шкільного життя, перетворення школи з відомчої ідеологічної установи в громадське-державний інститут, відхід від жорсткого одержавлення і регламентації її діяльності, широкий розвиток самодіяльних засад, залучення громадськості до визначення і здійснення шкільної політики; індивідуалізація навчально-виховного процесу, організація його з урахуванням здібностей, нахилів, інтересів дітей та їхнього інтелектуального, фізичного і психічного розвитку, диференціація, яка передбачає варіативність змісту, форм і методів навчання та виховання; інтеграція зусиль всіх соціальних інститутів виховання - сім'ї, школи, позашкільних установ, виробничих колективів, громадських організацій для поліпшення виховання підростаючого покоління.