45. Особливості діалогічної етики.

Поряд з відкритістю суттєвою характеристикою суб’єкта спілкування є діалогізм, або діалогічність. У західноєвропейській філософії цьому терміну надають категоріального значення М. Бубер і його однодумці, на сході Європи. М. М. Бахтін.

Cправжню суть спілкування («Я-Ти-відношення», за М. Бубером) не можна зводити тільки до діалогу. Проте розуміння готовності до спілкування принцип діалогіч­ності доповнює суттєвим нюансом: коли відкритість позначає екзистенційний аспект цієї готовності, то діалогічність як така - аспект смисло­вий, мовно-мисленнєвий. Діалогічність, діалогізм - здатність суб'єкта сприймати і враховувати правомірність, внутрішню обґрунтованість не лише власної думки, а й інших способів міркування і висловлювань, що їх утілюють.

Діалог означає саме сутнісне співвідношення різних систем думки, а не безладну їх мішанину. Поняття діалогізму додає до відкритості, — уявлен­ня про дистанцію між тим, хто сприймає чужу думку, і самою цією думкою. Опозиція «монологізм» — «діалогізм». Свідомість і культура XVIII—XIX ст. загалом були в Європі "надзвичайно монологічні: вважалося, що існує єдино можлива логіка, що її диктував світові євро­пейський розум, єдино обґрунтована система істинних цінностей; все, що не відповідає цій логіці й цим цінностям, не вмішується у їхнє смислове поле, є про­явом неуцтва, відсталості або фатальної помилки. Звідси завдання носіїв згаданих цінностей - «освічувати»людей та інші культури, нав'язуючи їм ці цінності, —якщо потрібно, то й силоміць.

Проте поряд із цим дедалі більшої ваги як у міжособистісних, так і в міжнародних відносинах набу­ває саме ідея діалогу різних цінностей, різних вірувань, різних систем мислення — діалогу, що ґрунтується на взаємній повазі й толерантності, веде до взаємозбага­чення, а не до взаємопридушення суб'єктів культури.

+

Філософія діалогу і, відповідно, діалогічна етика розглядаються як специфічний напрям думки, відмінний як від комунікативної філософії і етики на трансцедентально-прагматичній основі, так і від концептуальних моделей відчужено-ігрового комунікування, що його узвичаює постмодерністська ситуація в культурі.

Виникнувши як альтернатива "замкненості" атомарного індивіда і його "монологічній" свідомості, філософія діалогу нині все більшою мірою засвідчує роль діалогічного принципу саме в зосередженні смислових потенцій людського буття - (єдино можливому на базі визнання фундаментальної відкритості останнього), їх духовній ієрархізації, нагромадженню їх творчої й екзистенційної напруги - в опозиції вже до збайдуженої плюральності "голосів" і "розмов" "постсучасного" мозаїчного світу, що хоча й не залишає сліда від колишнього "атомарного" індивіда, проте на місці останнього вибудовує власні, новіші форми, егоїстичного "наполягання на бутті".

У будь-яких проявах і історичних контекстах філософія діалогу зберігає, однак, свій визначальний етичний потенціал, що полягає у вільному виході за межі власної суб'єктивності, власного буттєвого центру при одночасному збереженні і утвердженні людяної, "людиномірної" моральної позиції у світі. Розгортання цього потенціалу передбачає можливість різних конкретних напрямків самовизначення всередені спільного етичного простору - від відторгнення емпіричної самозосередженості Я до розриву з "егологічним" порядком буття як таким (Е. Левінас), - воно послідовно актуалізує такі ціннісно-смислові шари "етичного життя" як свобода волі, індивідуалізована імперативність і відповідальність, етос поваги, любві і співчуття, інтенція на сприйняття і осмислення людської/ ситуації/, умовно кажучи, "згори" - з урахуванням послідовності суб'єктивного досвіду і його найбільш самобутніх духовно значущих проекцій.

Істотного значення для конституювання багатовимірності згаданого етичного простору людського спів-буття набуває виокремлення в межах філософії діалогу таких структурних компонентів людського спілкування, як Я, Ти, Ми, Інший, Третій; цим покладається й можливість переходу від особистісних до соціально-значущих вимірів етики, і диференціація відповідних модальностей людських стосунків, і неминучість осмислення як "відкритої" самої діалогічної форми останніх (проблема Третього, полілогу, симетричності та асиметричності морально значущих взаємин). Виходячи за межі універсалістського аспекту етичної імперативності загалом (зокрема, і її комунікативно-дискурсивному переформуванні), діалогічна етика водночас, завдяки зазначеній багатомірності її структурної основи, сприяє легітимації самих універсалістських засад "макроетики" з точки зору безпосередніх очевидностей морального досвіду людини.

Що ж до особливих, культурно, національно, релігійно специфікованих типів моральності, то в їх розгляді релевантним є врахування модифікацій самої діалогічної парадигми, що їх ми спостерігаємо в різних культурах. Зокрема, певні спільні типологічні риси виявлються в юдаїстичній і протестантській традиції (осмислення екзистенції як респонденції, концепція покликання та ін.), в культурах східноєвропейського регіону та ін. Виразні культурні відмінності даються взнаки й стосовно питання про межі застосування діалогічної парадигми (етичні, екзистенційні, сутнісно антропологічні), про взаємини висловлювання і мовчання в їх життєво-етичному обрії, - що, проте, лише підкреслює значущість даної проблеми і в принциповому, сутнісному плані самообмеження діалогічності загалом.

Зокрема, якою б спокусливою не видавалась ідея універсальної комунікації, маємо усвідомлювати непозбутність і в сучасному світі певних "царин мовчання", особливо "права на несумісність", що визначає прерогативи толерантності там, де спілкування як таке вичерпує свої конструктивні можливості.