44. Зміст понять «мораль», «моральність», «етикет».

Етикет – слово французького походження, що означає манеру поведінки. До нього відносяться правила чемності і ввічливості, прийняті в суспільстві. Етикет – це зведення норм і правил поведінки, прийнятих у відповідній спільності людей. Етикет — явище історичне. Правила поведінки людей змінювалися із змінами умов життя речовини, конкретного соціального середовища Саме слово "етикет" прийшло в укр. мову з французької мови в XVIII столітті. Етикет - це перш за все норми відносин, негласні стандарти спілкування, прийняті людьми. Ці правила можуть розрізнятися у різних народів і національностей. Ввічливість є однією з основ етикету. Культурна людина не допускає в своїй промові грубих, нецензурних виразів, стилістично безграмотних висловів, завжди користується "чарівними" словами "здрастуйте", "ласкаво просимо", "будьте люб'язні" і т.д.

Важливим аспектом є уміння цікаво і зрозуміло виражати свої думки співбесідникові. З такою людиною приємно спілкуватися, його критика сприймається не як повчання, а як добра рада.

По сферах суспільного життя виділяють різні види етикету: Службовий (діловий етикет). Дипломатичний.Військовий. Педагогічний. Лікарський. Етикет в суспільних місцях.

У повсякденному вжитку, в публіцистиці, у популярній літе­ратурі під мораллю розуміють сукупність правил, норм поведін­ки, що регулюють, спрямовують дії людей. Але подібне визна­чення не виявляє специфіки моралі, бо таким же чином можна охарактеризувати і право, і вимоги санітарії, і правила техніки безпеки тощо. Отже, передусім потрібно виділити специфіку норм моралі. Особливість моралі полягає, по-перше, в тому, що її припи­си мають універсальний, загальнолюдський характер і можуть бути застосовані в різних життєвих ситуаціях, практично всюди, де живе і діє людина. Останнього не скажеш, наприклад, про нор­ми права, до компетенції яких не входить досить широкий спектр вчинків (наприклад, запізнення на лекцію, безтактність тощо). По-друге, моральні норми спираються на авторитет суспі­льної думки і на моральні переконання окремої людини. Слід від­значити, що норм моралі досить багато: від найпростіших, що вимагають делікатного поводження з оточуючими, до норм-принципів — поважай старших, не вбий, не вкради тощо. Однак уяв­лення про мораль як про сукупність норм, правил є дещо обме­женим, тому що, по-перше, самі норми потребують певного обґрунтування, по-друге, в конкретних ситуаціях вимоги різних норм можуть суперечити одна одній (чи завжди обов'язок лікаря — говорити всю правду своєму пацієнтові?). Нарешті, треба мати на увазі, що життєві ситуації можуть бути різноманітними і суперечливими, що на кожен випадок норми не вигадаєш. Отже, в моральному житті повинні бути авторитетні орієнтири — вищі цінності, які б і цементували, і спрямовували моральне життя сус­пільства і особистості, були б своєрідним компасом у повсякден­ній моральній творчості.

Що ж можна віднести до вищих цінностей? Очевидно, саме людське життя, яке асоціюється з гармонією, порядком, свобо­дою, а протилежне — смерть — з несвободою, розкладом, дисгар­монією.

Таким чином, у моралі разом із різноманітними нормами існує шар вищих цінностей — життя, свобода, повага честі та гідності кожної людської особистості тощо.

Слід підкреслити, що саме вищі цінності наповнюють наше жит­ія особливим сенсом, духовністю. Що таке духовність, про яку останнім часом багато говорять? Мабуть, більш чітко цю пробле­му поставило християнство, яке стверджує, що людина — це тіло, душа і дух. Душа нерідко «обслуговує» тіло, спрямоване до зем­них радостей: спілкування з природою, іншими людьми. Дух зав­жди спрямований до Бога. У справді віруючої людини, як вважа­ють релігійні проповідники, Дух володарює і над душею, і над тілом. Тобто під духовністю слід розуміти прагнення людини спів­віднести своє існування у часі і просторі, що має початок і кінець, із вічністю, вийти за межі свого буття. Саме це прагнення напов­нює моральне життя високим сенсом, а саму мораль виводить за, рамки спрощених уявлень про неї як про набір правил поведінки.

Мораль не з'явилася раптом, вже в «готовому», сучасному ви­гляді. Вона пройшла досить довгий, складний шлях розвитку від примітивних норм і уявлень до вищих прагнень сучасних пропо­відників святості. Дослідити шлях розвитку моралі, хоча б у загаль­них рисах, важливо для розуміння її сутності.

Питання про природу і сутність моралі розглядається з огляду на підходи щодо виникнення людини (релігійні, натуралістичні, соціально-історичні концепції).

У релігійних концепціях мораль обґрунтовується як така, що дана самим Богом, підкреслюється її універсальний, загально­людський характер. Мораль поширюється на всіх людей без ви­нятку, і всі рівні перед її вимогами, всі мають її дотримуватися. Релігійна етика наповнює мораль високим духовним змістом, за­хищає її від спрощення, утилітарності. Однак релігійні концепції виносять витоки моралі за межі суспільства й недооцінюють значення особистості у становленні моральної свідомості (Августин Блаженний, Фома Аквінський).

Натуралістична етика, провідні ідеї якої знаходимо у творах Ч. Дарвіна, П. Кропоткіна, Г. Спенсера, 3. Фрейда, К. Юнга та ін., витоки моралі шукає у біологічній природі людини. Сутність мо­ралі тут вбачається в інстинктах самозбереження та продовження роду, тобто абсолютизується значення біологічного чинника у виникненні моралі.

Більш виваженим є соціально-історичний підхід до виникнення людини і моралі. Аристотель, К. Маркс, Е. Дюркгейм, М. Вебер та ін. обґрунтували соціальну природу моралі, а витоки її шукали у розвитку суспільного життя. її виникнення пов'язується з необ­хідністю підтримання суспільного (людського) на відміну від тваринного способу життя, з узгодженням індивідуальної за харак­тером діяльності з колективною взаємодією для виживання люди­ни в суворих умовах первісного суспільства, з потребами упоряд­кувати людське спілкування тощо.

Таким чином, існує кілька концепцій щодо походження мора­лі. Вони доповнюють одна одну, створюють у культурі об'ємне, багатогранне бачення моралі.

Походження моралі — тривалий історичний процес, підготов­лений природними, соціальними чинниками. Безпосереднім дже­релом моралі стала об'єктивна суспільна потреба у колективному житті, його організації. Тобто мораль є продуктом суспільно-історичного розвитку, що розгортається на основі й у процесі практично-духовної діяльності людей. Вона відбиває цілісну си­стему поглядів на суспільне життя, зв'язок суспільства і особис­тості, залежність певних звичаїв, традицій, норм від суспільних інте­ресів. Отже, мораль є соціальним феноменом, продуктом соціаль­ного буття і розвитку, детермінованим соціальними умовами.

Мораль існує у двох формах: особистісні моральні якості (ми­лосердя, відповідальність, чесність тощо) і сукупність норм сус­пільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, «не вбий», «не вкради», «справедливо», «порядно» тощо).

Моральні якості характеризують особистість з погляду її здат­ності до спілкування з собі подібними і співіснування з ними. Вони виступають як риси характеру і виявляються у відносинах з іншими людьми.

Моральні норми та оціночні уявлення виражають інтереси тих чи інших соціальних груп суспільства в цілому і стають основою поведінки людей. Вони визначають тип поведінки, необхідний конкретно-історичному суспільству або його більшості.

Узагальнюючи поведінку людей, мораль виробляє певні вимо­їн, веління (імперативи), які підтримуються громадською дум­кою та власною совістю людини. Тому мораль, перш за все, ви­ступає як система вимог, норм і правил поведінки людини, що істо­рично склалися і дотримання яких має добровільний характер.

Мораль є таким імперативним засобом, за яким визначається ставлення людини до дійсності, який регулює людську поведінку ч позицій принципового протиставлення добра і зла.

Прагнення і здатність моралі оцінювати вчинки людини, дії соціальних суб'єктів у позиції добра і зла, справедливості підкрес­люють її оцінювальний характер. Імперативність, нормативність і оцінювальність як головні властивості моралі існують і реалізу­ються в єдності та складають механізм функціонування моралі.

Мораль — це особлива форма суспільної свідомості та вид су­спільних відносин, один з основних способів регуляції дій люди­ни у суспільстві за допомогою норм.

Специфіка моралі полягає у тому, що це спосіб практично-духовного, нормативного, імперативно-ціннісного освоєння дійс­ності, особлива форма регулювання стосунків між соціальними суб'єктами і поведінки людини, що Ґрунтується на особистій суб'єктивній мотивації поведінки, свідомому і добровільному прийнятті зобов'язань слідувати вимогам моралі й підтримується тільки особистими переконаннями в їх необхідності, справедли­вості й гуманності. Це внутрішній саморегулятор поведінки лю­дини, спрямований на ствердження людяності. Тому мораль є найбільш розвиненою формою соціальної регуляції, надійним способом орієнтації людини у світі соціальних відносин і ціннос­тей, що підтримує єдність, стабільність, цілісність суспільства, розвиток і вдосконалення самої людини.

Сфера моральності – це проблема обовязку, свободи, відповідальності. Це також глибокий і неповторний світ переживань, ідеалів і прагнень. Це одвічні питання добра і зла, сенсу життя і ставленя до смерті, честі й гідності людини. До цієї галузі належить і цілий комплекс проблем людської діяльності та міжособистісних стосунків.