41. Моральніші смисли любові. Милосердна любов як найвищий вияв морального добра.

Любов вважається найпривабливішою моральною си­лою, однією з найважливіших життєвих цінностей, найглибшим та емоційно насиченим відношенням між людьми. Парадокс лю­бові полягає в тому, що одночасно вона - найпоширеніше, прак­тично всім відоме почуття та, разом з тим, загадкове, таємниче, яке не піддається раціональному тлумаченню.

Любов має багатоманітні форми та способи прояву та належить, до наддинамічної рефлексії почуттів і відношень. Любов постій­но розвивається, змінюючи свою силу, спрямованість та форму існування. Неправильним є твердження, що любов — це ставлениця лише до конкретної людини, до об'єкта любові. Любов – це форма ставлення до світу в цілому.

Якщо основною ознакою любові є потреба в єднанні з об’єктом любові, то це може бути любов до Бога, людини, матеріаль­них об'єктів, процесів чи духовних сутностей. Тобто можна люби­ти батьків, поезію, прикраси чи шоколад і прагнути отримати те, що любиш, або робити те, що любиш, насолоджуватися близь­кістю з об'єктом любові.

Не можна сказати, що любов завжди має однакову моральну цінність, адже не можна порівнювати любов до матері та любов до цукерок. Але будь-яка любов має моральну цінність у контексті поведінки людини. (Наприклад, якщо через любов до цукерок люди­на готова їх вкрасти, то така любов є аморальною та соціально не­безпечною; коли ж людина просто отримує задоволення від солод­кого, то таке «уподобання» не вимагає моральної оцінки).

У праці «Мистецтво любити» Е. Фром витлумачує: любов як творче, життєстверджуюче ставлення людини до людини. Мистецт­во любити, на його думку, охоплює чотири основні компонен­ти: турботу про кохану людину — сприйняття її потреб як своїх власних; відповідальність за неї; повагу до неї; знання про неї1.

Сучасні уявлення про любов базуються на тому, що будь-яка теорія любові має починатися з питання про сутність людини та її існування. А це питання, у свою чергу, пов'язане з іншим: як подолати свою відділеність, як вийти за межі власного індивіду­ального життя та віднайти єднання з іншим.

На думку Е. Фрома, «відповідь на проблему людського існуван­ня» міститься в досягненні особливого, унікального виду єднання з

іншою людиною за умови збереження власної індивідуальності. Саме такий вид міжособистісного єднання досягається в любові, яка об'єднує індивідів, допомагаючи їм подолати почуття ізоляції та самотності. При цьому любов «дозволяє людині залишатися самою собою, зберігати свою цілісність. У любові має місце парадокс: дві. істоти стають однією та залишаються при цьому двома» (Е. Фром).

У сучасному гуманітарному знанні виділяють низку «різнови­дів» любові1, які пропонується знати, вміти розрізняти та вибудо­вувати стратегію та тактику своєї поведінки відповідно до цього «впізнавання»:

а) материнська любов-турбота, яка має інстинктивне підґрун­тя та характеризується безумовним переважанням «доброзичли­вості» над «потягом»;

б) любов-дружба — приязнь одного індивіда до іншого, зумов­лена соціальними зв'язками та особистим вибором;

в) любов-ерос — пристрасне кохання, стихійна і палка жага володіння коханою істотою, що не залишає місця для жалю чи милості;

г) любов-агапе — потреба в самовіддачі, милостива любов, жадан­ня люблячого розчинитися в коханому. Ця вища форма любовного відношення — любов-самовіддача — є проявом образу та подоби Божої в людині. «Бог є любов», він любить людину як своє творіння та свого сина, від повноти серця, самовіддано та безкорисливо;

д) любов-гра — людина тут нібито грає в любов, і її мета — виграти, причому якомога більше, витративши якомога менше. Тут немає ані повноти почуттів, ані справжньої відданості, ані тривоги за себе та за кохану людину. Найбільш містко характеризує цей вид любові термін «кокетство».

Особливий, суто європейський різновид ігрової любові являла собою лицарська куртуазна3 любов. Це була одна з найоригінальніших спроб підкорити людську пристрасть непорушним прави­лам, котрі були складені провансальськими трубадурами під впли­вом арабо-мусульманської любовної поезії. Лицарське культиву­вання витонченої еротики привело до насичення її моральним зміс­том. Любовне ставлення стало своєрідним служінням «дамі серця» і могутнім засобом виховання лицарських чеснот4. Вплив куртуазної любові на європейські нрави був таким значущим, що деякі мислителі (а серед них і Ф. Ніцше) заявляли, що нібито лише з неї і починається любов у власному значенні цього слова. (Проте, на думку А. П. Скрипника, любов-пристрасть не винайдена трубаду­рами. Вона існувала в усіх культурах, набуваючи, щоправда, в кож­ній з них своєрідного емоційного колориту.)

є) любов-прагма — любов за розрахунком — коли об'єкт «любові» вибирається свідомо та цілеспрямовано. Прив'язаність до іншої людини в цьому разі виникає на підставі вигод, яких від неї очікують. Потяг, емоція, пристрасть легко підкоряються сві­домому контролю. Моральний зміст практично повністю погли­нається утилітарним;

є) любов-одержимість, пристрасний характер якої досягає ступеня манії та межує з душевною хворобою. Свідомий конт­роль тут є мінімальним, і суб'єкт заради коханої істота готовий піти на будь-які жертви, навіть на злочин. Така любов набагато легше, ніж інші види, переходить у ненависть, щонайменше прихо­вану. В маніакальній любові може бути присутній значний еле­мент мазохізму — патологічного підкорення чужій волі. Любов-манія дуже рідко буває щасливою; це песимістична любов-само-руйнація, її відчувають люди, в яких недостатньо енергії світлих почуттів2.

У ціннісному ранжуванні різноманітних любовних проявів культура користувалась двома основними методами: протистав­ляючи піднесене кохання любові низькій, прагнучи звести до мі­німуму або повністю виключити плотський, тілесний зміст лю­бові — те, що походить з елементарного статевого потягу. Такою є позиція буддизму, грецького платонізму, а в подальшому хрис­тиянства. З другого боку, культура, оцінюючи різноманітні форми любові, прагнула до інтеграції окремих спонукань. Так, у давньо­індійському еротичному трактаті «Кама-Сутра» справжня любов розуміється як єдність простіших та складніших спонукань: потягу тіла, душі та розуму. Європейська культура XX ст. падала пере­вагу саме такому інтеграційному розумінню любові, хоча слід сказати, що справжня єдність потягів залишається важко досяж­ним ідеалом, а в реальній практиці відносин між статями еротика та духовна любов значно віддалені.

Для любові важливими є не розбіжності та протилежності самі по собі, а можливість гармонізувати їх, тобто знайти в одному органічне продовження та доповнення іншого.

Проте напевно найзначнішою мірою людство цікавлять меха­нізми любові як кохання, міжстатевої любові. На перший погляд ознаки любові прості та зрозумілі, любити когось означає:

а) виділяти з маси всіх інших людей, бути переконаним в то­му, що він (вона) є найкращим;

б) радіти близькості до нього (неї), тобто знаходити задоволення в тих миттєвостях, коли він (вона) знаходиться поруч, засмучувати­ ся, коли він (вона) йде, і з нетерпінням очікувати нової зустрічі;

в) оживлятися при згадуванні або обмовках про нього (неї), а також людей, події та речі, якось з ним (нею) пов'язані;

г) відчувати страждання, коли його (її) інтерес переключаєть­ся на когось іншого або навіть на щось інше; радіти від його (її) радостей та сумувати, коли він (вона) сумує.

Загадковість любові насамперед виражається питаннями: «Чому саме він (вона)?» та «Що в ньому (ній) такого?», чому з багатьох людей любов обирає саме цю конкретну людину та пов'язує всі почуття та помисли з нею, в той час як навколо є і більш досконалі люди?

У моральному смислі цінність статевої любові полягає в тому, наскільки вона облагороджує людину, в тому, яким є співвід­ношення володіння і дарування в процесі цієї любові. Моральна цінність любові і в тому, що вона мобілізує всі сили особис­тості.

Мабуть, ніяке інше з людських почуттів, навіть такі, як спра­ведливість та совість, не породило стільки різноманітних спроб пояснення, як любов.

Це спостерігається і в напрацюваннях художньої і дослідниць­кої літератури від давнини до сьогодні.

Для XX ст. характерною є практика «сексуальної розкутості», яка була теоретично обґрунтована західними соціологами, пси­хологами, лікарями, котрі вбачали в подавленій людської сексу­альності джерело невротизації, статевих збочень, проституції та ін. Початок цієї тенденції було покладено в роботах 3. Фрейда й продовжено його послідовниками.

Так, один із теоретиків «сексуальної революції», лікар та психолог В. Райх оздоровлення західного суспільства вбачає у відмові від патріархату, моногамної сім'ї, аскетичної моралі, сексуальної репресії, а отже, в розкріпаченні жінки, сексуальних інстинктів і особливо сексуальної «життєвої енергії». Ці ідеї стали досить популярними на Заході не в останню чергу завдяки масовій куль­турі. Своє продовження вони отримали у творчості неофрейдиста Г. Маркузе, який підкреслював, що для відродження людини та суспільства необхідно відмовитися від усіх форм пригнічення, починаючи від сексуальної репресії та патріархально-моногамної сім'ї та закінчуючи державним репресивним апаратом. Саме то; му соціальна революція неможлива без «сексуальної революції», виховання «нової чуттєвості» та «нової людини» з розвиненим естетичним баченням світу.

Ідеї «сексуальної революції», які набули поширення в другій половині XX ст. на ґрунті споживацької культури та масової свідо­мості, обернулись вульгарно-гедоністичним витлумаченням цих ідей та розвитком розриву між сексом та любов'ю, «свободою в любові» та дійсною свободою людини.

Розглядаючи проблеми загальної деградації феномену любові XX ст., Е. Фром виділяє такі причини «деструкції любові» в суспільстві споживання:

ринкова орієнтація людських відносин;

власницька психологія людей, котрі звикли швидше «мати», ніж «бути»;

превалювання речових цінностей над духовними та мораль­ними;

легковажне ставлення до глибинних питань людського буття, таких як: «Хто я?», «У чому смисл життя?», «Яке моє місце у світі, серед людей?» та ін.;

• низький рівень самореалізації та духовної культури особистості. Е. Фром, як і Г. Маркузе, ставить завдання формування «нової

людини», для вирішення якого серед інших умов падає важливо­го значення «відродженню любові» й на цьому ґрунті «олюднен­ня людей» та їх взаємовідносин '.

«Відповідальна» любов передбачає здатність збагнути цінність іншого у його неповторності та конкретності. Тут кожний, за ко­го несемо відповідальність, є обраним і своєрідним; наїла любляча відповідальність адресована тільки йому. Тому, на переконання С. Л. Рубінштейна, любов постає як посилення затвердження, людського існування певної людини для іншої". Цей висновок має силу й у відносинах суб'єкта зі світом в цілому.

Таким чином, у любові однієї людини до іншої концентровано виражена практично «вся її моральність та культура в цілому».