39. Моральний обов'язок та відповідальність.

Обов'язок та совість є особистісними категоріями мо­ральної свідомості.

Моральний обов'язок — це перетворення вимог суспільної моралі на особистісний імператив конкретної особи та добровіль­не його виконання. Обов'язок визначають як прийняту особою необхідність підкорятися суспільній волі.

Однією із найважливіших властивостей обов'язку є його доб­ровільність. Обов'язок лише тоді стає власне моральнісним фено­меном, коли слідування його вимогам є добровільним. Мораль­ний обов'язок — це наше свідоме та вільне підкорення мораль­ному повелінню. Слідуючи обов'язку, ми всією душею визнаємо пріоритет більш високого начала, аніж наші власні потреби, ба­жання та плани. Проте залежно від ступеня усвідомлення необ­хідності, справедливості, важливості обов'язку, і, відповідно, ставлення до нього, вимоги обов'язку можуть здійснюватися на різ­них рівнях добровільності: від виконання за примусом або через боязнь громадської думки, до слідування обов'язку за внутріш­ньою потребою. Звичайно, багато що залежить від ситуації, але справді моральний обов'язок — це вільне слідування суспільно необхідним вимогам або особистим зобов'язанням, незалежно від будь-яких зовнішніх та внутрішніх примусів.

Виконання обов'язку є самоцінним. Це означає, що моральна дія може не дати практичного ефекту, але від цього поведінка морального суб'єкта не стає менш значимою.

Моральний обов'язок спонукає людину до активної позиції, розвиває в ній почуття особистої співпричетності всьому, що від­бувається у світі та виражається в прагненні робити посильний внесок у спільну справу.

Невиконання обов'язку призводить до відчуття провини і переживається через докори та муки сумління.

Моральні цінності є імперативними, тобто обов'язковими. І не просто імперативними, а імперативними безумовно. Це означає, що їм необхідно слідувати не за яких-небудь умов, а завжди. Ними потрібно керуватися у відносинах зі всіма людьми, а не лише з обмеженим колом родичів, друзів, колег, співвітчизників. Моральні імперативи, як і моральні цінності, що ними стверджуються, мають надситуативний та безособистісний, тобто універсальний, характер.

Історично зміст морального обов'язку змінювався. Від підпоряд­кування відносин у докласовому суспільстві «таліонному праву» (яке проголошувало: «око за око, зуб за зуб»); у ранньокласовому суспільстві «золотому правилу моральності» («не чини іншому того, чого не бажаєш собі» або «чини по відношенню до іншого так, як би ти хотів, щоб чинили по відношенню до тебе»), яке обов'язок людини вбачає в утриманні від завдавання збитку ін­шому, до сформульованого у XVIII ст. Ы. Кантом «категоричного імперативу», котрий розвинув ідеї «золотого правила мораль­ності». Основні визначення категоричного імперативу звучать так:

чини тільки відповідно до такої максими (настанови волі),керуючись якою ти будь-коли можеш побажати, щоб вона стала загальним законом.;

чини так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого також як до мети й ніколи не ставився б до нього як до засобу;

воля людини має бути не просто підкореною законові, а підкореною йому таким чином, щоб вона розглядалася також як така, що дає закони самій собі.

У формулюваннях категоричного імперативу моральний обов'я­зок виражається в безкорисній доброзичливості по відношенню до будь-якої людини. Категоричний імператив саме тому й кате­горичний, що він повинен діяти за будь-яких умов, для нього не існує «якщо», він ґрунтується на чистій волі, не зачепленій почуттями. Він не може базуватися на любові (а раптом вона завтра пройде), він є вираженням вищого морального закону, котрому людина одночасно і зобов'язана, і здатна неухильно підкорятися. Обов'язок є суворим, він не терпить потурань і потребує від лю­дини спокійного та послідовного служіння.

Настанови категоричного імперативу не втрачають своєї етич­ної актуальності й сьогодні. Проте докорінні зміни в поглядах на людину та світ на зламі століть, глобальні проблеми та загрози, що постають перед людством, потребують пошуку нових засад універсалізації морального обов'язку. Скажімо, відомий сучасний філософ Г. Йонас у своїй праці «Принцип відповідальності» фор­мулює оновлений категоричний імператив так: «Чини так, щоб результати твоєї дії не були руйнівними для можливостей життя, її майбутньому, або просто не чини шкоди умовам подальшого існування людства на Землі».

Обов'язок розглядається як глибоке усвідомлення необхіднос­ті виконання справедливого діяння, інструмент для затвердження справедливості. Обов'язок стає обмежувальним регулятивом незалежно від форми (негативної чи позитивної) його вираження. Па думку О. Г. Дробницького, моральний обов'язок змушує лю­дину суб'єктивно підпорядковуватися моральнісному зобов'я­зуванню виходячи із моральних, а не сторонніх мотивів1.

Проте в історії сучасних етичних вчень існують інші підходи до витлумачення поняття «обов'язку».

Як зазначає Т. Е. Василевська, між вимогами обов'язку та вчин­ками людини постійно існує розрив. У цьому виявляється абст­рактність, відірваність обов'язку від життя, його догматизм. Оче­видно, що зведення особистої свободи до виконання обов'язку та розгляд обов'язку як основи людських вчинків обмежує творчий потенціал суб'єкта, орієнтує його на виконавчу сумлінність, ігно­рує індивідуальність

З погляду правового трактування обов'язку, всі підпадають під його регламентуючу силу. По суті, обов'язок нівелює своєрід­ність, неповторність персони. Він диктує звід законів, який повинен бути виконаним, незалежно від особистого ставлення до ньо­го; змушує індивіда відректися від себе справжнього и ім'я абст­рактного, загального встановлення. Поведінка оріснтусться на вико­нання норм, заборон, обмежень. При цьому закони розглядають­ся як дещо безумовне, абсолютно достовірне.

На шляху обов'язку іноді достатньо складно прийти до відпо­відального вчинку. Тому що, як точно зауважує Д. Ьонхьоффер, людина, обмежена рамками обов'язку, ніколи не наважиться вчи­нити на власний страх і ризик, а тільки такий вчинок здатен вра­зити зло в саме серце та подолати його1.

Абсолютизація обов'язку веде до того, що домінантою люд­ської поведінки стають зобов'язання, дотримання норм. Обов'язок , перетворюється на виправдання насадження різноманітних форм насильства над автономним індивідом. Персона, що бачить покли­кання в сліпому слідуванні обов'язку, може стати його покірним рабом. Адже, абсолютизуючи особисту залежність від обов'язку, вона іноді екстраполює його на інших і вбачає «зобов'язання» як втілення почуття обов'язку у маси, тобто нав'язує власні прин­ципи, погляди оточуючим. Таким чином, обов'язок іноді виявля­ється не таким вже ефективним обмеженням, як це здається на перший погляд. Етика обов'язку конституює людину абстрактну, позбавлену індивідуальних характеристик, безумовно підпоряд­ковану встановленням.

У сучасному світі обов'язок як цінність все більше втрачає по­зиції. Пов'язано це не стільки із занепадом нравів, скільки з роз­ширенням свободи багатьох. Обов'язку відводиться роль само-обмежувача свободи по відношенню до існуючих порядків, які можуть постраждати від свавілля особи. Дж. Грант пов'язує та­кий стан справ насамперед з приходом технологічної цивілізації, де наукові досягнення та сучасні технології породжують світо­гляд людської могутності2.

Т. Е. Василевська вважає, що обсяг відповідальності є набага­то ширшим за обов'язок, тому її не можливо звести до обов'язку, На думку вченої, обов'язок з'ясовує лише один аспект феномену відповідальності — обмежувальний, і тому він стоїть поряд зі справедливістю. Обов'язок формується із визнання первинної відповідальності та моральнісних цінностей. Саме в моральній відповідальності сполучаються моральнісні уявлення про належне, врахування неповторності персони та унікальності ситуації, в і якій знаходиться кожний, та необхідність турботливого, людино­любного ставлення до іншого. Таким чином, робиться висновок, що відповідальність не випливає із обов'язку .

У мислительній традиції етики розгортаються дискусії і щодо обов'язку не лише перед іншими, але й перед самим собою. Де­хто з авторів вбачає наш обов'язок перед собою в досягненні щас­тя, в повноті самореалізації. Той, хто знехтував своїми даруван-нями, втратив можливість проявити себе, залишається лише од­нією нерозкритою потенцією, — не виконав свій обов'язок перед самим собою. Але для саморозкриття потрібні умови, тому обов'я­зок сучасної людини в тому числі виявляється і в турботі про мате­ріальний бік власного життя, своє здоров'я, тих атрибутах добро­буту, котрі дозволяють жити повноцінно: подорожувати, пізнава­ти, творити, спілкуватися, різнобічно реалізовувати себе.

Розвиток усіх сил свого єства потребує свободи та самостій­них рішень, а тому «самообов'язок» людини — не дозволяти со­бою помикати, не погоджуватися на кабальні відносини, ніколи не ставати засобом у руках інших, маріонеткою на ниточках. Тобто обов'язок людини перед собою — відстоювати свою інди­відуальність, власне бачення, відмовлятися від сліпого прийняття будь-яких нав'язаних кліше.

Обов'язок і в тому, щоб принаймні спробувати бути щасли­вим. Не можна погоджуватися на зневіру, душевну деградацію, песимізм, депресію. А для цього життя повинно мати сенс. По­шук сенсу — якщо він не знайдений або втрачений — також є важливим обов'язком людини перед самою собою. Знаходження смислу не гарантує щастя, але дає шанс та надію на нього.

Сучасна світська свідомість зобов'язує людей турбуватися про розгортання всіх своїх кращих потенцій, тією чи іншою мірою орієнтуючи на ідеал щастя. Людина не повинна забувати про своє щастя — це дозволяє їй краще виконувати моральний обов'язок по відношенню до іншого. Ці слова належать ригористу І. Канту.

Совість часто називають іншою стороною обов'язку, більш особистісним «внутрішнім голосом» моральної дії, внутрішнім регулятором моралі в цілому. Совість — це здатність до активно­го самопізнання, самооцінки особистісного ставлення до оточую­чого, до чинних у суспільстві моральних норм.

Совістю ми називаємо моральне почуття, яке дозволяє визна­чати цінність власних вчинків.

У давніх текстах совість описується за допомогою понять «обов'язок» та «сором». Проте на відміну від почуття сорому, ко­ли ми орієнтуємося на оцінку інших людей, совісна оцінка с само­оцінкою, де основним орієнтиром є «абсолютна» людина, Іїог для віруючих людей, людина в найповніших та найкращих її виявах.

Виконуючи функцію внутрішнього регулятора совість діє:

як спонука, спрямовуючи нас на дотримання моральних ви­мог, створюючи певну позитивну психологічну установку;

як заборона, тобто зупиняючий фактор, наперед засуджуючи нас за припустимий (можливий) вибір, за поведінку, яка лише намічається;

як корегуюча складова (корегує дії під час їх вчинення);

як моральна оцінка наших вчинків, виказуючи відповідне моральне переживання. І ця оцінка є дуже важливою, оскільки совість формується на основі інтеріоризації моральних вимог се­редовища і певним чином відображає їх суспільний характер. Але совість передусім є особистісною оцінкою фактів, виразником на­шого суб'єктивного ставлення до явища, яке морально оцінюється.

Між совістю та обов'язком існує суперечливий взаємозв'язок. З одного боку вони створюють єдиний морально-психологічний механізм регуляції поведінки особи, в якому совість виступає як підвалина для виконання обов'язку. З другого, — між совістю та обов'язком можуть виникати конфлікти, що породжуються, як правило, неспівпадінням цілей та інтересів особистості та суспіль­ства. Питання про правоту совісті чи обов'язку залежить від обста­вин, від самого розуміння обов'язку.

Між совістю та обов'язком існує контроверза. Цю відмінність досить чітко визначив Е. Фром, назвавши батьківською совістю — совість, обумовлену обов'язком, а материнською совістю совість, обумовлену любов'ю та турботою. Видатний психоаиалітик писав: «Є не лише батьківська, але й материнська совість. Є голос, котрий наказує нам виконувати наш обов'язок; і є голос, котрий велить нам любити та прощати інших людей та самих себе».

Совість — це відповідальність людини перед самою собою як носієм вищих, універсальних цінностей. Проте совість як засіб самооцінки не є абсолютною: вона може бути поблажливою, адже вона — моя. її не можна обманути, але можна «вмовити», <приспати» і т. д., тому покладатися цілком на совість також не можна. Разом з тим саме в самооцінці, яка проводиться совістю, проявляються моральний компроміс або безкомпромісність. Зви­чайно, бувають ситуації, котрі виправдовують людину, але буває іі так, що обставини виступають лише прикриттям для самовиправдання. В житті обставини завжди ставлять нас перед вибо­ром, критерієм же вибору повинна слугувати совість.

Совість — феномен емоційний, вона проявляє себе через гли­бокі негативні переживання, самодокори, тривожність і стурбо­ваність людини моральністю та гуманністю своєї поведінки. Як суддя всього нашого життя совість виступає через докори сумлін­ня — сором за здійснене, за те, що тільки хотів зробити, за ті наслідки, котрі могли б бути чи були. Це жаль, співчуття до потерпілого, образа за себе, сором за принижену гідність (свою чи чужу). Докори, муки совісті — це усвідомлення своєї провини, усвідомлення аморальності або «недостатньої» моральності здійсненого.

Однак совісність не повинна ставати хворобою, почуттям, що виникає без реальних підвалин для сумнівів у правильності того чи іншого вчинку. Інакше лю­дина може так захопитися докорами сумління, що забуде про ре­альне життя, котре триває.

У будь-якому випадку міра переживань, ступінь «докорів сумління» залежать від характеру вчинку та рівня свідомості лю­дини, від її здатності та звички справедливо і критично оцінюва1 ги власну поведінку та поведінку інших. Моральним результатом цих переживань постає розкаяння, моральний смисл якого — гар­монізація відносин між обов'язком та совістю.

Совість перебуває в тісному зв'язку з тим, як людина пережи­ває, оцінює свої вчинки. Чимало ситуацій, коли досить важко відрізнити добро від зла. Це буває особливо важко, коли йде пе­реоцінка цінностей, переосмислення історичних подій. Як зазна­чалося раніше, совість як внутрішній контролер дуже тісно пов'язана з суспільною свідомістю як зовнішнім моральним кон­тролером. Але саме через маніпуляцію громадською думкою від­кривається доступ до маніпуляції совістю особистості, особливо коли особистість є недостатньо самостійною.

І в повсякденному житті буває досить важко відрізняти добро від зла. Саме тому необхідна совість, щоб самому розбиратися та виносити моральні рішення.

Свобода та відповідальність. Однією з найскладніших етичних проблем, які поста­ють перед людиною та людством, є проблема свободи. Питання значимості свободи, міри свободи людини в її діях, меж та небез­пек свободи етика та філософія традиційно вирішували з позицій співвідношення свободи та необхідності.

Дві крайні позиції в цьому обговоренні мають етичний фата­лізм та етичний волюнтаризм.

Етичний фаталізм абсолютизує необхідність і ставить люди­ну в повну — фатальну — залежність від об'єктивних обставин, де вона діє за строго визначеною (Богом, долею і т. д.) схемою. Людина не вільна у своїх діях: її життя наперед визначене, вона не в змозі що-небудь змінити, а тому й не несе ніякої відповідаль­ності за свої дії. Наслідком такої позиції є моральна пасивність, підкорення обставинам та залежність від них («чому бути, того не минути»).

Етичний волюнтаризм заперечує будь-яку необхідність та стверджує, що людина абсолютно вільна у своїх моральних рішеннях та повинна чинити лише відповідно до своєї власної волі. Гака позиція призводить до повної відмови від моральних норм, що, у свою чергу, дає можливість особі утверджувати свавілля класних дій як зразок поведінки.

Та свобода не тотожна свавіллю. Свобода неможлива без об­межень. Виправдання свавілля насправді є запереченням свобо­ди, оскільки людина в такому разі перетворюється на раба своїх пристрастей та примх.

Серед множини конфліктів вибору, перед якими постає люди­на, одним з найгостріших та підступних, особливо в дитячому та юнацькому віці, є вибір між «можна» та «не можна». Ще більш складною проблемою є зіткнення внутрішнього «хочу» та зовнішнього «треба».

Залежно від того, як легко ми вибираємо між «хочу» та «треба», судять про волю та ступінь внутрішньої свободи та несвободи. І в цьому контексті можна виокремити три позиції:

моральні вимоги сприймаються як зовнішній примус (відсут­ність свободи);

моральні вимоги усвідомлюються як обов'язок (внутрішній примус, який також робить людину несвободною);

моральні вимоги зливаються з внутрішніми потребами осо­бистості (вільний вибір).

Тут варто підкреслити, що навіть вільний вибір, який пов'яза­ний з самообмеженням, не означає втрати свободи, а, навпаки, виступає показником справжньої свободи волі, фактором самоствердження особистості. Таким чином, моральна свобода— це не просто вибір варіантів поведінки, а перетворення моральних ви­мог на внутрішні потреби, на переконання людини.

Людина відпо­відає за свій вибір, за те, що приводить до цих (а не інших) її рі­шень, за те, які вчинки вона здійснює, якими будуть наслідки цих вчинків для неї самої та інших людей. Отже, моральна свобода виявляється в умінні:

робити усвідомлений моральний вибір дій та вчинків;

передбачувати їх наслідки;

здійснювати розумний контроль над своєю поведінкою, почуттями, пристрастями, бажаннями;

давати їм моральну оцінку.

Досить часто свобода розуміється і трактується як особиста не­залежність. Незалежність сама по собі завжди становила безсумнівну цінність. Так, якщо в епоху Античності та Середньовіччя неза­лежність мудреця, аскета-відлюдника ґрунтувалися на самовідре­ченні, то в буржуазну епоху незалежність ґрунтується на власнос­ті, на володінні грошима. Буржуазна епоха створює економічні та політико-правові передумови соціального розкріпачення особис­тості. Це безумовний прогрес в історії людства, хоча й в даний пері­од створюються інші, професійні чи консуматорні, суб- і маскультурні «тенета» закабалення особистості. За певних умов вигідним та успішним може стати не незалежність, а конформізм2.

Але названі шляхи особистої незалежності ще не є гарантією від внутрішнього рабства. В незалежності свобода виявляє себе заперечувально, як «свобода від чогось», а тому ця життєва пози ція є актуальною в умовах особистого закріпачення, в яких би формах воно не полягало.

Особлива увага проблемі вибору приділяється в етиці екзистенціалізму, котрий стверджує, що людина відрізняється від ін­ших природних істот саме здатністю «обирати саму себе», бути самою собою, і, як наслідок, нести відповідальність перед собою за свій власний вибір. Більше того, «вибираючи себе», людина тим самим «вибирає» і долю іншого, а через неї — і людства. Так що вибір — не просто приватна справа кожного. Критерієм вибо­ру виступає совість, котра є закликом до людини вибирати себе, знайти себе, бути самою собою. Бути свободним — означає не робити так, як «чинять та думають всі». Відмовитися від свобо­ди — означає перестати бути самим собою, перестати бути осо­бистістю, стати «як всі». Тому людина — якщо вона людина — «приречена бути вільною» (Ж.-П. Сартр).

Разом з тим свобода не стільки факт, скільки можливість — справжнє завоювання людської особистості, вона повинна дося­гатися всупереч перепонам та несприятливим обставинам, з якими ми стикаємося. Бути вільним — означає завоювати свободу. На­вряд чи можна сказати, що свобода існує, швидше за все, свободи ми домагаємося. В цьому смислі свобода є проявом людської гіді, самої природи людини, того, що вона собою являє і на що па, долаючи перепони та обмеження.

А домігшись свободи, виявляється, що бути свободним набагато складніше, ніж відмовитися від неї, адже екзистенціалістське розуміння свободи вимагає весь час іти проти течії, повставати проти загальноприйнятих норм, бути «чужим серед своїх». Не кожному це по силах.

Відповідальність є необхідним атрибутом свободи. Особистісна відповідальність — це прояв свободи персони, вона покликана захистити суб'єкта як від сваволі, так і від зовнішнього обов'язку, Залежно від того, перед ким (чим) і за що людина несе відповідальність, вирізняють такі види відповідальності:

відповідальність людини перед самою собою. Я роблю вибір і в підсумку, «вибираю себе», своє життя, свою долю, а тому несу за неї відповідальність. Цей вид відповідальності проявляється

в наших сумнівах, почутті провини, страху та ін.;

відповідальність людини за свої конкретні дії та вчинки перед іншими людьми, особливо якщо зачіпаються їх інтереси;тут моральна відповідальність (докори сумління, боязнь громадської думки) досить часто збігається з правовою та адміністратив­ною відповідальністю;

• відповідальність людини перед світом та людством, яка проявляється (за термінологією екзистенціалістів) як турбота про світ, викликана тривогою про нього. Цей вид відповідальності є найбільш складним та важко ідентифікується, і, як правило, виражається у формулі: «Я відповідаю за все».

Крім того, міра відповідальності залежить також від значущості того, що здійснюється, для доль інших людей та масштабів рі­шень, котрі приймаються.

Рівень відповідальної поведінки суттєво залежить від ступеня і самостійності суб'єкта і, врешті-решт, від ієрархії статусів. Один із парадоксів відповідальності полягає в тому, що жорсткий та детальний зовнішній контроль не підвищує якості діяльності, і навпаки, знижує її. Такий контроль є ефективним там, де суб'єкт в абсолютно незмінних умовах виконує найпростіші операції, які не вимагають від нього вибору та ініціативи. Жорсткий контроль може інтенсифікувати відповідальність, але лише за рахунок звуження її поля. Суб'єкт відповідає лише за те, що від нього ви­магають, й повністю байдужий до діяльності в цілому та її кінче­ного результату.

Виконання наказу — найпростіша форма реалізації відповідаль­ного ставлення, а тому посилання на наказ є поширеним спосо­бом зняття з себе персональної відповідальності за кінцевий ре­зультат. Виконанням того чи іншого «священного» обов'язку не раз в історії виправдовувалися найстрашніші злочини. Найбільш досконалою формою контролю виступає самоконтроль, за наяв­ності якого зона відповідальності стає максимальною. І, як пра­вильно зауважує А. П. Скрипник, рівень відповідальності є прямо пропорційним ступеню самостійності суб'єкта у виборі способів діяльності та їх здійснення1.

Таким чином, відповідальністю передбачається не лише до­тримання певних встановлень та законів — зовнішніх та внутріш­ніх, а й вміння щоразу здійснювати вільний вибір і нести на собі тягар його наслідків. Відповідальність, на відміну від обов'язку, передбачає прийняття на себе усієї складності докорів сумління за нереалізовані вибори або за ті, що здійснилися не так, як «пла­нувалося», вона є триманням відповіді й за наслідки власних вчинків, які важко передбачаються та далеко йдуть у сьогодніш­ньому світі.

Відповідальність постає як індивідуалізація, що розуміється не тільки як покладання кордонів самому собі, як самообмеження, але й як любовне розчинення в іншій людині, у світі, в природі; це здатність свідомо будувати себе та особисті стосунки з ближ­німи не тільки на принципах обов'язку, але й на етиці любові'.

У процесі історичного розвитку людства ступінь значимості персональної та колективної відповідальності людей за себе та за світ невпинно зростає.