37. Що таке етикет? Назвіть його основні різновиди.

Етикет – слово французького походження, що означає манеру поведінки. До нього відносяться правила чемності і ввічливості, прийняті в суспільстві. Етикет – це зведення норм і правил поведінки, прийнятих у відповідній спільності людей. Етикет — явище історичне. Правила поведінки людей змінювалися із змінами умов життя речовини, конкретного соціального середовища Саме слово "етикет" прийшло в укр. мову з французької мови в XVIII столітті. Етикет - це перш за все норми відносин, негласні стандарти спілкування, прийняті людьми. Ці правила можуть розрізнятися у різних народів і національностей. Ввічливість є однією з основ етикету. Культурна людина не допускає в своїй промові грубих, нецензурних виразів, стилістично безграмотних висловів, завжди користується "чарівними" словами "здрастуйте", "ласкаво просимо", "будьте люб'язні" і т.д.

Важливим аспектом є уміння цікаво і зрозуміло виражати свої думки співбесідникові. З такою людиною приємно спілкуватися, його критика сприймається не як повчання, а як добра рада.

По сферах суспільного життя виділяють різні види етикету: Службовий (діловий етикет). Дипломатичний.Військовий. Педагогічний. Лікарський. Етикет в суспільних місцях.

38. Що таке „прикладна етика"? Які існують її різновиди?

Прикладна етика - Область знання і поведінки, предметом якої є практичні моральні проблеми, що мають прикордонний, міждисциплінарний і відкритий характер. Показові приклади таких проблем — страта, клонування, продаж зброї і ін. Вони є прикордонними, оскільки стосуються фундаментальних моральних принципів, цінності самого життя, міждисциплінарними, оскільки є предметом осмислення ряду дисциплін, і відкритими, оскільки мають форму дилеми, кожне з взаємовиключних рішень якої здатне бути предметом моральної аргументації.

Конкретніше етико-прикладні проблеми характеризуються наступними ознаками. 1. Вони виникають в публічних сферах життя, що припускають і вимагають регулювання, що кодифікує (юридичного, адміністративного, професійного), і контролю, в зонах інституційної поведінки, де вчинки за визначенням мають усвідомлений і суспільно осудний характер. Це — такі проблеми, доля яких вирішальним чином залежить від свідомо вираженої волі суспільства, втіленого у відповідній інституційній організації життя. Напр., в результаті страти гине значно менше людей, чим від сімейних сварок і вуличних бійок, проте саме вона, а не сімейні сварки і вуличні бійки є предметом П.е., оскільки в цьому випадку йдеться про цілеспрямований акт держави. 2. Для вирішення цих проблем недостатньо однієї доброї волі, етичної рішучості; потрібна ще і професійна строгість думок. Тут моральна обгрунтованість вибору найтіснішим чином зв'язана з адекватним знанням предмету вибору. Не можна, напр., виробити етично зважене відношення до трансплантації органів без відповіді на питання про медичні критерії людського життя. 3. З питання їх етичної кваліфікації серед фахівців і в громадській думці панують протилежні по суті, але відповідні по питомій вазі і суспільному статусу позиції. 4. Ці проблеми є відкритими не тому, що не знайдено логічно бездоганного обгрунтування, а тому, що його немає в принципі; вони завжди одиничні і вимагають кожного разу приватних, одноразових рішень. Тут доречна аналогія з юридичною практикою, де самі довершені закони не звільняють від суду, покликаного спеціально засвідчувати, конкретно досліджувати кожен випадок їх порушення. 5. Спосіб ухвалення рішень тут є публічним, процесуально оформленим, найчастіше він здійснбється через особливі етичні комітети, в яких представлена вся сукупність інтересів, що відносяться до справи, і компетенцій. У разі етико-прикладних проблем як би виноситься назовні той виявлений ще Арістотелем внутрішньоособовий механізм раціонального зважування і боротьби мотивів, який передує ухваленню етично осудного рішення.

Моральні питання, що мають етико-прикладний характер, виникають в різноманітних сферах практичної діяльності. Відповідно П.е. існує як збірне позначення сукупності багато конкретних П.е. — біоетики, екологічної етики, етики господарювання, політичної етики, етики науки і ін. Найбільш розвиненою з них, на прикладі якої по перевазі і будуються узагальнення про П.е., є біоетика (біомедична етика). Питання про науковий і практичний статус конкретних видів П.е. не має на сьогоднішній день однозначного рішення. Очевидно, що вони не є частинами, розділами етики як науки про мораль, вони в більшій мірі належать відповідним спеціальним областям знання: біомедична етика — біології і медицині, етика науки — науковеденію і т.д. П.е. є новою, усередині себе багатообразну область знання і суспільної практики, що виникає на стику етики і ін. конкретних форм науково-практичної діяльності. П.е. тісно стикається, частково совпадаєт з професійною етикою, але не тотожна їй. Професійна етика конкретизує загальні моральні вимоги стосовно своєрідності відповідної професії і займається гл.обр. нормами, правилами поведінки, а П.е. має своїм предметом конкретні моральні ситуації; перша розглядає професійну поведінку, друга — поведінка в етично загальнозначущому змісті.

Питання про предмет П.е., її співвідношенні з етикою в традиційному значенні терміну залишаються предметом суперечок серед фахівців. Різні думки про це можуть бути згруповані в чотири позиції: П.е. є додатком етичної теорії до практики і сходить своїми витоками до антіч. старовини; є новітнім варіантом професійної етики; виступає як сукупність особливого роду практичних моральних питань сучасності; може бути інтерпретована як нова стадія розвитку етики, що характеризується тим, що теорія моралі прямо змикається з етичною практикою суспільства. Безперечним, проте, є те, що П.е. — одна з найактивніших точок зростання етичних знань і накопичення морального досвіду.