33. Як співвідносяться моральна і правова регуляція людської поведінки?

У повсякденному вжитку, в публіцистиці, у популярній літе­ратурі під мораллю розуміють сукупність правил, норм поведін­ки, що регулюють, спрямовують дії людей. Але подібне визна­чення не виявляє специфіки моралі, бо таким же чином можна охарактеризувати і право, і вимоги санітарії, і правила техніки безпеки тощо. Отже, передусім потрібно виділити специфіку норм моралі. Особливість моралі полягає, по-перше, в тому, що її припи­си мають універсальний, загальнолюдський характер і можуть бути застосовані в різних життєвих ситуаціях, практично всюди, де живе і діє людина. Останнього не скажеш, наприклад, про нор­ми права, до компетенції яких не входить досить широкий спектр вчинків (наприклад, запізнення на лекцію, безтактність тощо). По-друге, моральні норми спираються на авторитет суспі­льної думки і на моральні переконання окремої людини. Слід від­значити, що норм моралі досить багато: від найпростіших, що вимагають делікатного поводження з оточуючими, до норм-принципів — поважай старших, не вбий, не вкради тощо. Однак уяв­лення про мораль як про сукупність норм, правил є дещо обме­женим, тому що, по-перше, самі норми потребують певного обґрунтування, по-друге, в конкретних ситуаціях вимоги різних норм можуть суперечити одна одній (чи завжди обов'язок лікаря — говорити всю правду своєму пацієнтові?). Нарешті, треба мати на увазі, що життєві ситуації можуть бути різноманітними і суперечливими, що на кожен випадок норми не вигадаєш. Отже, в моральному житті повинні бути авторитетні орієнтири — вищі цінності, які б і цементували, і спрямовували моральне життя сус­пільства і особистості, були б своєрідним компасом у повсякден­ній моральній творчості.

Специфіка моралі полягає у тому, що це спосіб практично-духовного, нормативного, імперативно-ціннісного освоєння дійс­ності, особлива форма регулювання стосунків між соціальними суб'єктами і поведінки людини, що Ґрунтується на особистій суб'єктивній мотивації поведінки, свідомому і добровільному прийнятті зобов'язань слідувати вимогам моралі й підтримується тільки особистими переконаннями в їх необхідності, справедли­вості й гуманності. Це внутрішній саморегулятор поведінки лю­дини, спрямований на ствердження людяності. Тому мораль є найбільш розвиненою формою соціальної регуляції, надійним способом орієнтації людини у світі соціальних відносин і ціннос­тей, що підтримує єдність, стабільність, цілісність суспільства, розвиток і вдосконалення самої людини.

+

В пошуках відповіді на це запитання звернімо увагу насамперед на існу­вання в цивілізованому суспільстві двох принципово різних форм нор­мативної регуляції, що доповнюють одна одну, — регуляції інституційної й позаінституційної. Термін «інститут» (від лат. устрій, установа) вживається в сучасній соціології у двох дещо відмінних значеннях. По-перше, соціальним інститутом нерідко називають будь-яку історично усталену форму орга­нізації й регулювання суспільного життя; у цьому розумінні мораль, звичайно, є одним з інститутів, так само як звичай, наука, мистецтво та ін., — нарівні з інститутами власнос­ті, поділу праці, успадкування тощо. По-друге, однак, інститут постає саме як «установа», що має певну опредметнену форму й цілеспрямо­вано створена для поєднання індиві­дів і регуляції їхніх дій у межах чітко окреслених функцій. Якщо виходити з такого визначення, мораль інститу­том не є (так само як звичай, мистец­тво тощо), і моральну регуляцію неможливо вважати регуляцією ін­ституціональною. Цим вона переду­сім і відрізняється від правової регу­ляції, здійснюваної владою та авто­ритетом такого потужного й безсум­нівного соціального інституту, як держава.

Зазначене розмежування не є чимось абстрактним чи схоластичним: саме на його грунті можна найчіткіше уявити принципову відмінність між мораллю і правом в аспекті, який ми тут розглядаємо.

Справді, якщо для права типовим є те, що його норми встановлюються і видаються від імені інституту держа­ви, то моральні норми й правила поведінки утверджуються здебільшо­го спонтанно (самочинно), в самій практиці людських стосунків, у люд­ському житті, в процесі розвитку тих або інших соціальних груп. Коли ж морального значення набуває якась норма, що, як вважається, має інше походження, — скажімо, релігійна заповідь «не вбивай!», - - то і в тако­му випадку власне моральне забарв­лення і моральну санкцію надають цій нормі-заповіді практика людсь­ких стосунків, сукупний життєвий досвід певних спільнот. Саме остан­нім визначається, що- «не вбивай!» стало загальним імперативом мора­льної свідомості, а, скажімо, заповідь «пам'ятай день суботній!» — ні, хоча для людей віруючих вона й зберігає всю повноту релігійного значення. Якщо, далі, примусовість правових норм випливає, як ми бачили, із сили й авторитету держави, то обов'язко­вість моральних імперативів має інші джерела — в людському сумлінні, в моральній свідомості людини й сус­пільства.