21. Теорія суперсистем культури п.Сорокіна.

Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення та складна ієрархія соціокультурних систем. Так, російський соціолог-емігрант Пітірім Сорокін сформулював теорію суперсистем культури. Кожна форма культурної суперсистеми, писав він, зокрема мова, мораль, релігія, філософія тощо, має свою першооснову, яка становить матеріальне та ідеальне начала. Саме ці начала її визначають тип культури та відповідний йому світогляд.

Вчений виділив три основні типи пізнання дійсності, які лежать в основі культурної суперсистеми: чуттєвий(чуттєва; епоха еллінізму і Римської імперії), раціональний (ідеаціональна; Древній Китай) та інтуїтивний(ідеалістичний; ранній Ренесанс). Тому саме культурну систему П. Сорокін розглядає як вихідний і визначальний фактор соціального розвитку. Відкидаючи концепцію локального розвитку культур і відстоюючи принцип історичного коловороту суперсистем, учений доводив існування взаємозв’язків між культурами різних народів, підкреслював усе більше зростання інтенсивності культурних контактів між народами світу.

Кожна культурна система та її форми (мистецтво, наука, релігія, свідомість, моралі) тощо) спираються на досягнення культури минулих епох, використовуючи нові творчі можливості, але, вичерпавши згодом свій внутрішній потенціал, вона також гине і дає простір новій культурі (принцип іманентних змін), здатній виправити, "якось оновити ту систему культури, що деградує". У цьому відношенні вражає аналіз П. Сорокіна щодо динаміки розвитку культури XX ст. На його думку, пануюча матеріальна суперсистема поступово замінюється релігійним, ідеалістичним типом культури. Занепад сучасної західної культури створює можливість появи іншої культурної системи, не відірваної від соціальної практики.

22. «Культури-інтроверти» та «культури-екстраверти» в типології культур к. Юнга.

В "аналітичній психології" К.Г. Юнга архетипи - компоненти "колективного підсвідомого", які сформувалися у найдавніші , часи і визначають структуру моральної, естетичної і пізнавальної : діяльності людини. Основу духовного життя складає досвід, який передається від минулих поколінь наступним і є сукупністю архетипів. Архетипи проектуючись на зовнішній світ визначають своєрідність культури:

Культури-інтроверти - якщо головна цінність закладена в об'єкті і ставленні до нього, набуває Індивідуального характеру (доба Просвітництва) . Культури-екстраветри - якщо головну цінність становить особистість людини і ставленні суб'єкта до ідей, набуває колективного характеру (доба Романтизму).При цьому жодна з культур не досконала.

23. Мова як сутнісна характеристика культури. Роль української мови як уреальнення духовного світу українців у процесі розвитку української нації та культури.

Мову можна визначити як систему комунікації, здійснювану за допомогою звуків і символів, значення яких умовні, але мають певну структуру. Мова - явище соціальне. Їм не можна опанувати поза соціальною взаємодією, тобто без спілкування з іншими людьми. Хоча процес соціалізації значною мірою заснований на імітації жестів - кивків, манери посміхатися і хмуритися, - мова служить основним засобом передачі культури. Інший його важливою межею є те, що на рідній мові практично неможливо розучитися говорити, якщо його основний словарний запас, правила мови і структури засвоєні у віці восьми або десяти років, хоча багато інших аспектів досвіду людини можуть бути повністю забуті. Це свідчить про високий ступінь пристосовності мови до потреб людини; без нього спілкування між людьми здійснювалося б значно примитивнее. Національна мова – засіб творення національної духовності й національної культури. Культура є матеріалізованим виявом духу народу, одним із засобів його самопізнання. Що міцніші позиції займає мова, то надійніші перспективи культури. Розвиток культури починається з розвитку мови, а багатство національної культури, її цілісність забезпечує структурну повноту мови. Отже, мова і культура становлять органічне ціле. Таку думку висловлюють Василь Іванишин та Ярослав Радевич-Винницький.

Б.Д.Грінченко також писав про визначальну роль мови в культурі народу: "Тільки той народ, що говорить своєю мовою, може розвиватися так, як велить його природа. А зовсім інакше стається з тим народом, що своєї мови зрікся задля чужої. Він мусить вивчити чужі звуки, що висловлюють уяви, доходити його ідеалів, підхилятися під його світогляд, через те духовне життя такої людини стає залежним од чужих уяв, робиться тільки наслідуванням".

Якщо звернутись до наукових праць Л.М.Синельникової, то можна знайти таке визначення: „Мова і культура – концептуально усвідомлене сполучення, яке суспільство повинно розглядати цілісно через очевидні внутрішні зв’язки між цими явищами”. Зв’язки мови й культури мінливі за природою, тому що залежать від розвитку суспільства, духовних цінностей, людської психіки. У той же час розподіл і взаємне співвідношення культур не завжди співпадає з угрупуванням мов.

Функціонування національної культури, її розвиток, животворні зв’язки з іншими культурами забезпечуються тільки національною мовою. Мова поєднується з культурою в національності, тому людина, яка володіє культурою та мовою своєї нації, уособлює гармонію та силу. Така людина – „сіль землі” свого народу.

Отже, культура, мова й мислення повинні бути різними у всіх народів. Специфіка мови забезпечує неповторність культури та національного характеру. Втрачаючи рідну мову, губимо можливість по-справжньому розуміти рідну культуру, не кажучи вже про участь у її творенні.

Проте не можна погодитися з тим, що людина приречена на національну обмеженість. Ми можемо спілкуватися українською або російською. Багато українців опановують іноземні мови. Знання іноземної мови дозволяє людині розширити свій образ світу, „свою культурну пам’ять”, як зазначав відомий філолог В.В.Іванов.

К.Д.Ушинський писав про те, що іноземна мова є „ключем словесного багатства іншого народу”. У його творах читаємо: „Мова народу – кращий, ніколи не в’янучий і завжди квітучий цвіт всього його духовного життя”. Це духовне життя відкрите людям інших націй. Вивчивши іноземну мову, людина виходить за „межі” свого національного менталітету, маючи, окрім духовних скарбів своєї нації, цінності, образи й досвід англійського, французького, німецького, італійського та інших народів.

Людина має національний образ світу, але чи буде такий образ обмежений нацією? Ми вважаємо, що ні. Тільки нація може дати людині справжню культуру, мислення, світогляд. Треба спочатку стати українцем або росіянином, щоб потім вчитися мудрості в інших націй.

Коли нація досягає самоусвідомлення, у неї з'являється потреба виразити свій внутрішній світ - історію, уподобання, культурні набутки. Цьому завданню служить література - художня, публіцистична, наукова. Література – ще один засіб самопізнання нації. Якщо ця література твориться мовою більшості населення, вона стає загальнонародним культурним вогнищем, що освітлює своєму носієві шлях у майбутнє, в коло інших цивілізованих народів. Коли ж література втілюється в слова і форми іншої мови, вона є лише спогадом про минуле свого народу.

З цього приводу згадаємо слова Л.Вайсгербера: „Створення духовного світу і світу національної культури неможливе без творчої діяльності мовного суспільства. У цій творчості співдіють: людство – мовна спільнота – мовна особистість”. Основним компонентом тут є другий, бо мова людства – це абстракція, а мова однієї людини – це частина мови спільноти.

К.Д.Ушинський стверджував: "Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. I нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все - і він все може повернути; але відберіть мову, і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови - ніколи: вимерла мова в устах народу - вмер і народ".