20. «Історико-типологічний», або локальний підхід до розвитку культури. Концепції о.Шпенглера, м.Данилевського, а. Тойнбі.

Вагоме місце в сучасній культурології посідають концепції, які пов'язані з дослідженням динаміки (історії) культури, насамперед концепція циклічного розвитку культури (або культурно-історичних коловоротів). Предтечею цього напряму був італійський філософ Джамбаттіста Віко, який розподілив історію людства на три епохи: епоху богів, епоху героїв і епоху людей.

Глибше концепція циклічного розвитку («локальний» підхід) культури обґрунтована в працях російського біолога Миколи Данилевського, німецького соціолога Освальда Шпепглера, англійського історика Арнольда Тойнбі та інших вчених. Сутність цієї концепції в тому, що історія розвитку людства розглядається як історія співіснування локальних, незалежних один від одного соціокультурних типів. У праці "Росія і Європа" Микола Данилевський викладає типологію культури - вчення про відмінності культурних типів. У всесвітній історії культури він виділяє десять самобутніх типів культур: єгипетський, індійський, іранський, китайський, халдейський, грецький, римський, аравійський, романо-германський, американо-перуанський (як "сумнівний" тип). Крім того, вчений передбачав становлення одинадцятого типу слов'янського як найбільш вираженого в російській культурі.

Джерелом кожної культури, на думку М. Данилевського, є здатність народу до реалізації своїх "життєвих сил", а її самобутність - в особливому складі душі народу. Взаємовідносини між народами нездатні змінити душі й національних особливостей народу. Тому, виступаючи проти європоцентризму, М.Данилевський підкреслював, що прогрес не можна вважати виключним привілеєм Заходу, чи Європи, а застій виключно ототожнювати зі Сходом, чи Азією. Кожний культурно-історичний тип, виникаючи з "етнографічного матеріалу", входить у період розвитку й розквіту, після чого занепадає та гине, тому народ, який перебуває на стадії занепаду, вже ніщо не може врятувати. Розтративши свій культурний потенціал, зазначає вчений, людство переходить до цивілізації.

Найпоширенішою в сучасній культурології стала теорія рівноцінного циклічного розвитку культури, яку виклав у книзі "Занепад Європи" Освальд Шпенглер. У ній він гостро критикує теорії європоцентризму та панлогізму, концепцію "лінійної" спрямованості світового культурного процесу, характерні для західноєвропейської історичної науки XIX ст. їм іін протиставляє концепцію про множинність рівноцінних культур. Відкинувши тезу про існування загальнолюдської культури, вчений доводить, що всесвітня історія складається з восьми, замкнених у своєму розвитку великих культур; кожна з них є "живим організмом", має власну історію і по-своєму цілком унікальна. До таких культур він відносить єгипетську, індійську, китайську, шумеро-аккадську (вавілонську), "аполонівську" (греко-римську), візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську ("фаустівську") і культуру майя. Окремо виділяє "російсько-сибірську культуру", яка перебуває в процесі свого становлення і тільки-но виходить на історичну арену. У кожній культурі, зазначає О. Шпенглер, превалює певний тип діяльності. Так, у давньогрецькій культурі характерною рисою виступає художньо-естетична практика, в римській - політично-правова, візаптійсько-арабській - релігійна, західноєвропейській - промислово-технічна тощо.

Кожна культура, за О. Шпенглером, проходить у своєму розвитку чотири фази: 1) становлення, або "дитинство"; 2) розвиток, або "юність"; 3) розквіт або "зрілість"; 4) занепад і смерть або "старість". Шпенглер асоціює ці фази з порами року – весною, літом, осінню, зимою відповідно. Кожна культура має свою долю й тривалість життя, яке становить 1000 - 1500 років. Потім культура вмирає, а сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Аналізуючи причини кризи західноєвропейської ("фаустівської") культури, вчений акцентує увагу на надмірно раціоналістичній і вкрай прагматичній діяльності людей, що є передвісником смерті культури на зламі XX і XXI ст., після чого вона трансформується в європейську цивілізацію.

Послідовником О. Шпенглера був англійський історик і соціолог А. Тойнбі. Як прихильник концепції історичного коловороту в розвитку локальних культур він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації, дослідженню яких присвятив 12-томну працю "Дослідження історії". Аналізуючи спочатку 21 цивілізацію, А. Тойнбі скоротив їх до 13 найрозвинутіших: античної, західно християнської, східно християнської, індійської, китайської, ісламської та ін. Регату цивілізацій було віднесено до "цивілізацій-супутників". Згодом кількість цивілізацій було доведено до п'яти "діючих" - західної, іспанської, індійської, китайської та православної.

У розвитку кожної цивілізації А. Тойнбі виділив та проаналізував чотири фази: виникнення, зростання, надлам і занепад. Якщо цивілізація не трансформується в нову якість, вона гине, а її місце займає інша цивілізація. Перші дві фази відбуваються за рахунок "життєвого пориву", а дві останні пов'язані з "виснаженням життєвих сил". Коли творча еліта не здатна задовольняти потреби, на арену виходить «внутрішній пролетаріат»(люди готові до протесту, не здатні до праці) і «зовнішній пролетаріат» (народи, що не піднялися до рівня цивілізації). Врятування він вбачав в оновленні духовності.