Тема 6. Країни Азії, Африки і Латинської Америки

Закінчення таблиці

Ðîêè Назва

1960— Боротьба за

1975 об’єднання

В’єтнаму

1960— Громадянська

1975 війна в Лаосі

1964— Агресія США

1973

1970— Партизанська

1975 війна «черво-

них кхмерів»

та інших опо-

зиційних сил

проти проаме-

риканського

режиму

1978— Агресія

1989 В’єтнаму

проти

Кампучії

1979 В’єтнамо-

китайська

війна

1979— Партизанська

1990 війна

в Кампучії

(Камбоджі)

148

Характеристика ïîä³é

Складовою цієї війни стала американська агресія (1964—1973 рр.).

Незважаючи на зусилля США, партизанський рух не вдалося зломити,

ДРВ теж не бажала йти на поступки США. Зрештою було підписано Па-

ризьку мирну угоду про припинення війни і відновлення миру. Утративши

підтримку США, південнов’єтнамський режим зазнав поразки. 30 квітня

1975 Р. Війна закінчилася перемогою партизанів. В’єтнам було об’єднано, і 2

липня 1976 р. проголошено Соціалістичну Республіку В’єтнам

Після воєнного перевороту 1960 р. в країні спалахнув конфлікт,

для врегулювання якого було скликано міжнародну конференцію

(1961 р.). Із 1962 р. розгорілась збройна боротьба між лівими партіями

та організаціями (на чолі з Суфанувонгом), правими (Бун Ум) та

нейтральними (Суванн Фум). За кожною з воюючих сторін стояли певні

міжнародні сили — СРСР і Китай, США, Франція відповідно. Ситуація

ускладнилась вторгненням американських і південнов’єтнамських

військ, які намагалися «перерізати» «стежку Хо Ши Міна». У 1975 р.

боротьба завершилась перемогою лівих сил. Країна була проголошена

Народно-Демократичною Республікою

Після Тонкінського інциденту США розпочали відкриту агресію проти

ДРВ (систематичні бомбардування) і боротьбу з партизанським рухом

у Південному В’єтнамі. У 1973 р. США підписали в Парижі угоду про

припинення війни

У березні 1970 р. проамериканські сили на чолі з Лон Нолом здійснили

переворот, усунувши від влади Н. Сіанука. Проти режиму Лон Нола

об’єдналися прихильники Н. Сіанука і «червоних кхмерів» (комуністи),

які розгорнули партизанську боротьбу. Ані підтримка США, ані

південнов’єтнамських військ не врятувало воєнний режим. На початку

1975 Р. «червоні кхмери» вже контролювали 90 % території і 17 квітня

1975 Р. Вступили в Пномпень

У 1978 р. у Кампучії спалахнуло повстання проти режиму Пол Пота.

Повстанці звернулися по допомогу до СРВ. У грудні 1978 р. в’єтнамські

війська і повстанці розпочали наступ, розгромили війська Пол Пота і

7 Січня 1979 р. Вступили в Пномпень. Було створено пров’єтнамський

уряд Хенг Самрін. Навесні 1979 р. на території країни було ліквідовано

основні опорні бази «червоних кхмерів». Проте США, КНР і більшість

членів ООН не визнали новий режим. Це надихнуло всіх противників

нового режиму на об’єднання і розгортання збройної боротьби,

спираючись на американську допомогу і військові бази в Таїланді.

У країні розгорнулась тривала війна, у якій в’єтнамські війська брали

найактивнішу участь, проте розгромити сили опозиції вони не змогли.

У 1989 р. в’єтнамські війська з території країни було виведено. Країна

відмовилась від будівництва соціалізму, тут було відновлено монархію

Причиною конфлікту стала боротьба за гегемонію між Китаєм і

В’єтнамом в Індокитаї. Приводом до конфлікту стала невирішеність

прикордонних суперечок і вторгнення в’єтнамських військ до Кампучії

і повалення режиму Пол Пота, який був союзником Китаю. Після

запеклих прикордонних боїв китайські війська просунулись углиб

території В’єтнаму, подальше просування було припинено регулярною

армією В’єтнаму, яку вже підтримували радянські війська

Боротьба «червоних кхмерів» і прихильників принца Н. Сіанука проти

пров’єтнамського режиму. Після виведення в’єтнамських військ (1989 р.)

і відновлення монархії (1993 р.) «червоні кхмери» продовжили боротьбу

проти нового режиму до смерті Пол Пота

Всесвітня історія (1939—2004 рр.)

КРАЇНИ АФРИКИ

Деколонізація Африки

Метропол³я

Велика

Британія

Франція

Бельгія

Португалія

Іспанія

гê здобуття

(надання) Êðà¿íà

незалежност³

1951 Лівія (з 1943 р. була під спільним управлінням Англії і Франції)

1956 Судан

1957 Гана

1960 Нігерія, Сомалі

1961 Танганьїка (Танзанія після об’єднання із Занзібаром), Сьєрра-Леоне

1962 Уганда

1963 Кенія, Занзібар

1964 Північна Родезія (Замбія), Ньясаленд (Малаві)

1965 Південна Родезія (з 1980 р. Зімбабве)

1966 Бечуаналенд (Ботсвана), Лесото

1968 Свазіленд

1990 Намібія (була окупована ПАР)

1956 Марокко, Туніс

1958 Гвінея

1960 Малі, Нігер, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Того, Бенін,

Камерун, Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кістки,

Конго, Мавританія, Сенегал, Мадагаскар

1962 Алжир

1977 Джибуті

1960 Конго

1962 Бурунді, Руанда

1973 Гвінея-Бісау

1975 Ангола, Мозамбік, Острови Зеленого Мису, Сан-Томе і Прінсіпі

1968 Екваторіальна Гвінея

1974 Західна Сахара (північна частина з 1976 р. окупована Морокко)

Установлення військово-диктаторських режимів

Причини

• Незавершеність процесів формування африканського суспільства.

• Відносно короткий період незалежного розвитку африканських країн.

• Складне переплетіння різних типів економічних відносин.

• Слабка соціально-класова диференціація суспільства.

• Залишки родоплемінних відносин.

• Широкий спектр ідеологічних поглядів населення.

• Економічна і політична залежність від розвинутих країн.

• Наявність таких соціальних явищ, як голод, злидні, хвороби, неграмотність, низька політична

культура