14. Звичаї як джерело міжнародного приватного права: поняття, види та загальна характеристика

Звичаї — це правила, які склалися здавна, систематично застосовуються, але не набули форми закону, підзаконного акта чи міжнародного договору.

Види:

: 1) міжнародні (головним чином міжна

родні торгові звичаї);

2) внутрішньодержавні.

Міжнародні торгові звичаї — це звичаї, що склалися в

міжнародній торгівлі і торговельному мореплавстві. Вони є

обов’язковими у випадках, коли: 1) норми права безпосе

редньо відсилають до них; 2) сторони при укладенні догово

ру посилаються на певний звичай.

Міжнародний правовий звичай застосовується у практиці

певної держави, якщо вона прямо визнала його в норматив

ному чи дипломатичному акті

Питання щодо визнання правового звичаю джерелом МПП вирішується на рівні національної правової системи. Як правило, той чи інший звичай стає джерелом національного права за умови, коли він визнається державою, тобто санкціонується нею. У цьому разі він набуває ознак правового звичаю, або звичаю, застосування якого санкціоноване нормами права. За українським законодавством міжнародний звичай може бути застосовний лише у разі його «визнання в Україні». Він визнаний Україною у ЗУ «Про МПП», ГКУ, ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж», Кодексі торгового мореплавства України. Формою визнання нашою державою міжнародних звичаїв є й укази Президента щодо обов’язковості застосування Правил «Інкотермс».

Міжнародні звичаї не можуть застосовуватися, якщо вони супере¬чать обов’язковим для учасників приватних правовідносин положенням законодавчих актів або умовам зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

. У Законі Україні

«Про міжнародний комерційний арбітраж» (ст. 28, ч. 4)йдеться про те, що «в усіх випадках третейський суд приймає рішення згідно з умовами угоди і з урахуванням торгових звичаїв, що стосуються даної угоди». У Кодексі торговельного мореплавства України (ст. 6) зазначено, що сторони при укладенні договору можуть використовувати звичаї торговельного мореплавства, якщо це не суперечить законодавству України.

Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (ст. 9) передбачає, що «сторони пов’язані будь-яким звичаєм, щодо якого вони домовилися, та практикою, яку вони встановили у своїх відносинах».

15. Роль судової та арбітражної практики в регулюванні міжнародних приватних

відносин.

Під судовою та арбітражною практикою розуміють різно

вид юридичної практики, що полягає у правозастосовчій,

інтерпретаційній і правотворчій діяльності судів та арбіт

ражів і втілюється в певних видах юридичних актів.

Особлива увага вивченню і використанню судової та арбіт

ражної практики у правозастосовчій діяльності приділяєть

ся у країнах з англосаксонською системою права. Основним

джерелом права там є судовий прецедент1.

Під арбітражною практикою в міжнародному приватно

му праві розуміють практику третейських судів і міжнарод

ного комерційного арбітражу. В Україні судова і арбітражна практика офіційно не ви

знається ані правовою формою, ані джерелом права, однак

її вплив на розвиток міжнародного приватного права, на тлу

мачення його норм безспірний. Особливе значення мають

постанови пленумів Верховного суду та Вищого господарсь

кого суду, що узагальнюють судову практику і роз’яснюють

чинне законодавство. Довгий час доктрина відігравала суттєву роль у тлума

ченні й застосуванні норм міжнародного приватного права —

внаслідок нерозвиненості правового регулювання в цій га

лузі судові органи при розгляді конкретних справ часто звер

талися до її положень1.

Це твердження є слушним як стосовно міжнародного

приватного права, так і вітчизняного законодавства. Ще за

дореволюційних часів правники звертали увагу на те, що

світова судова практика і наука особливо велике значення

мають у нас з огляду, з одного боку, на незадовільність на

шого торгового законодавства, а з іншого — через нерозроб

леність звичаєвого права2. І в наш час важко не погодитися

з цим висновком, маючи на увазі сучасне українське зако

нодавство. За радянської влади юридична наука здебільшо

го обмежувалася лише роз’ясненням, тлумаченням, аполо

гетикою радянського законодавства. Отже, обґрунтованою треба вважати практику, яка існує

в правових системах країн загального права, де можна по

силатися в суді не тільки на норми закону, а й на праці відо

мих вченихюристів. Ці праці розглядаються як визнані

джерела права, якщо на них зроблені посилання в кількох

судових рішеннях. Найчастіше це приватні кодифікації пре

цедентного права.