19. Характеристика договорів про правову допомогу

договори про правову допомогу — вид договорів міжнародних, які регулюють порядок надання установами юстиції договірних держав взаємної допомоги в галузі цивільно- та кримінально-правових відносин, суть якої полягає у виконанні певних процес, дій, пов'язаних із застосуванням права і необхідних для здійснення правосуддя в іноз. д-ві. Метою таких договорів є забезпечення однакового регулювання відносин, що виникають між гр-нами та організаціями договірних держав, встановлення певного порядку розв'язання цив.-правових спорів згідно з правилами, зазначеними в договорі, врегулювання питань, пов'язаних з крим. переслідуванням, та визначення органів, до компетенції яких належать певні питання провадження у цив. та крим. справах.

Віднедавна співробітництво доповнюється такими формами, як передача провадження у крим. справах, передача засуджених осіб, нагляд за умовно засудженими, обмін правовою інформацією тощо. До цієї категорії договорів належать також угоди з питань цив. процесу, визнання та виконання іноз. арбітражних рішень.

Отже, предметом Д. про п. д. є широке коло питань, пов'язаних з проблемами правоздатності та дієздатності гр-н і юрид. осіб на території іноз. д-ви, укладення та розірвання шлюбів між гр-нами різних держав, вирішення спадкових справ та розпорядження спадковим майном на території ін. д-ви, встановлення опіки та піклування щодо іноз. гр-н, регулювання правовідносин подружжя, батьків і дітей у змішаних шлюбах.

• Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цив. та крим. справах, який укладено в жовтні 1992.

• Д. про п. д. у цив. та крим. справах з Польщею (24.V 1993), Литвою (7.УІІ 1993), Молдовою (13. XII 1993), Грузією (9.1 1995), Естонією (15.1 1995), Латвією (23.У 1995), Монголією (27.VI 1995) та ін. д-вами.

• Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957,

• Європейської конвенції про взаємну допомогу в кримінальних справах 1959,

• Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 1964,

• Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972,

• Європейської конвенції про передачу засуджених осіб 1983

20. Фізичні особи як суб’єкти міжнародного приватного права: поняття, види та загальна характеристика

Серед суб’єктів міжнародного приватного права значне

місце посідають фізичні особи — громадяни та іноземці. У

доктрині, законодавстві та практиці поняття «іноземець»

об’єднує власне іноземних громадян (підданих), осіб без гро

мадянства (апатридів), осіб з кількома громадянствами

(біпатридів) та ін. У сучасних умовах до кола осіб, відносно

яких діють норми міжнародного приватного права, з ураху

ванням особливостей їхнього правового становища відносять

також біженців, осіб, яким надано політичний притулок та

ін. Нормами міжнародного приватного права регулюються

цивільні, сімейні, трудові, процесуальні права фізичних осіб,

тобто дані особи наділяються певним правовим статусом у

міжнародних приватноправових відносинах.

У загальному розумінні правовий статус суб’єкта — це

система визнаних і закріплених державою у законодавчо

му порядку прав і обов’язків даного суб’єкта. Правовий ста8

тус фізичних осіб як суб’єктів міжнародного приватного

права — це сукупність усіх належних їм прав, свобод та

обов’язків. Особливість правового статусу фізичної особи

полягає в тому, що, перебуваючи в іншій державі, вона

підпорядковується двом правопорядкам:

— своєму вітчизняному (закону громадянства (lex patriae)

чи закону постійного місця проживання (lex domicilii), ос

кільки зберігає правовий зв’язок з державою свого грома

дянства чи постійного місця проживання, правовий статус Глава 5 64

громадянина своєї держави, користується її захистом,

підкоряється її законам, а також

— правопорядку держави перебування (тієї держави, на

території якої фізична особа перебуває у конкретний момент).

Статус цих осіб визначається ще такими міжнародними

угодами, як, наприклад, Конвенцією про правовий статус

біженців від 28 липня 1951 р., Конвенцією про правовий

статус осіб без громадянства від 28 вересня 1954 р., іншими

міжнародними угодами щодо прав і обов’язків фізичних осіб

у конкретних правовідносинах.

Основоположними для визначення правового становища

фізичних осіб є загальновизнані принципи й норми міжна

родного права стосовно прав і обов’язків людини, що містять

ся у Загальній декларації прав людини (1946 р.), Міжнарод

ному пакті про громадянські й політичні права (1966 р.),

Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні

права (1966 р.) та ін. (наприклад, заборона дискримінації за

ознаками раси, національності, статі тощо).

Проте, як свідчить історія розвитку людства, правовий

статус іноземців визнавався не завжди. У римському праві

іноземці не визнавалися суб’єктами права; іноземець був

ворогом (hostis), що перебував поза охороною закону. Лише

з 212 року їм було надано статус jus gentium. За часів фео

далізму правове становище іноземців характеризувалося

повною незабезпеченістю прав, фактичним безправ’ям.

Фізична особа має свій статус, але законодавство виділяє за самостійним статусом різновиди фізичних осіб: 1) громадяни; 2) іноземні фізичні особи (іноземці), особи без громадянства; 3) біженці; 4) мігранти та ін.

У даному разі нас цікавлять іноземці та особи без громадянства, яких

необхідно відрізняти (за обсягом прав та обов’язків) від громадян

України.

Іноземець — особа, яка не перебуває у громадянстві України і є

громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без

громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого

законодавства не вважає своїм громадянином (згідно зі ст. 1 Закону

України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”)1