Синтагма

Ритмічні структури, або фонетичні слова, у висловлюванні поєднуються у більші сегментні фонетичні одиниці – синтагми. Основою таких єдностей є семантика. За змістовим аспектом і граматичною організацією синтагма являє собою одиницю синтаксису. А за звуковою структурою вона належить до сегментних фонетичних одиниць.

С И Н Т А Г М А (грец. syntagma – «разом побудоване») – сегментна фонетична одиниця, до якої входить дві чи більше ритмічні структури, об’єднані семантично, наголосом та інтонацією.

У фонетичному членуванні мовленнєвого потоку ця одиниця займає місце між фонетичним словом і фразою. Проте якщо речення побудоване з одного слова, то синтагма збігається і з фонетичним словом, і з фразою. Але, як правило, до синтагми входять два чи більше фонетичних слова:

Ти, / моя щира, /гартована мова,/

Я тебе видобудь з піхви готова, /

Тільки ж ти / кров /з мого серця проллєш,

Вражого ж серця / клинком не проб’єш.

Леся Українка

Синтагмам як сегментним фонетичним одиницям властива фонетична цілісність, що забезпечується єдиним синтагматичним наголосом, паузами між суміжними синтагмами та інтонацією.

Наголос переважно падає на останнє слово синтагми, яке вимовляється зі значним посиленням акустичних параметрів, особливо гучності (сили). Для виділення синтагматичного наголосу інші наголоси в мжах синтагми послаблюються. Якщо семантично головне слово стоїть не в кінці синтагми, то синтагматичний наголос займає місце відповідно до головного слова.

Одну синтагму від іншої відділяють паузи не залежно від наявності чи відсутності на стику синтагм розділових знаків. Паузою є припинення звучання, проміжок тиші у мовленнєвому ланцюжку. Вони належать до суперсеґментних одиниць, оскільки поряд з паузами-зупинками існують і паузи-звучання, тобто психологічні паузи, коли різка зміна інтонації між двома синтагмами сприймається слухачами як пауза, хоч фізичної зупинки звучання при цьому не відбувається. Паузи відносять до суперсеґментних одиниць ще й тому, що вони не містять осмислених звукових компонентів мовленнєвого потоку, стають компонентами інтонацій.

Поділ фрази на синтагми може бути різним. Це залежить від інтенцій (намірів) мовця, темпу мовлення, від інтерпретації, розуміння змісту висловлювання. Так, у строфі вірша Миколи Вінграновського «Жоржина»:

Бігли армії, мчали роти,

Помирали дуби в гаю…

Дядько ніс на вогні Європи

Перебомблену юнь свою

при звичайному прочитанні можна виокремити п’ять синтагм: дві в першому рядку і по одній у трьох наступних. Під час піднесеного, сценічного читання цей текст можна поділити мінімум на вісім синтагм – по дві в кожному рядку. При цьому залежно від семантично-емоційного членування їх межі змінюються: Помирали | гаю…(смислове виділення слова-синтагми помирали ) і Помирали дуби | в гаю…(акцентування на силі трагедії: помирали навіть дуби). У третьому рядку завдяки його значній образності можна виокремити три синтагми: Дядько ніс | на вогні | Європи. Цей рядок можна поділити і на дві синтагми (по-різному): Дядько ніс | на вогні Європи і Дядько ніс на вогні | Європи. У першому випадку наявні субб’єктна і об’єктна синтагми, у другому – виділення масштабності вогнів (Європи), у які кинув дядько свою юнь.

Найвагомишим суперсиґментним елементом, що виокремлює синтагму, є інтонація. У межах синтагми мелодика (основний тон) спочатку підвищується, а потім понижується, тобто відбувається висхідно-низхідний її рух, а гучність (сила) від початку синтагми до її кінця спадає.

Як компонент фрази синтагма не утворює речення, а виділяється в уже побудованому залежно від його сприйняття та осмислення.

Ф Р А З А

Найбільшою сеґментною фонетичною одиницею є фраза. У синтаксисі вона тотожна реченню. Як правило, фраза складається із кількох синтагм, однак до неї може входити лише одна синтагма (Настав день) або одна ритмічна структура (Так? Ні!). Ця фонетична одиниця організована за допомогою фразового наголосу, інтонації і пауз.

Фраза (грец. рhrasis – «зворот») – сегментна фонетична одиниця, яка охоплює переважно кілька синтагм, об1єднаних фразовим наголосом та інтонацією, і відмежовується паузами.

Паузи між фразами триваліші, ніж між синтагмами, при чому психологічні паузи (без фізичного переривання звучання) тут відсутні. Фразовий наголос сильніший, ніж наголос синтагматичний. Він накладається на один із синтагматичних наголосів (як правило, кінцевої синтагми). Проте трапляються випадки, коли з метою виділення, протиставлення фразовий наголос падає на ненаголошений склад (На'йвидатнішими постатями в українській поезії кінця XIX- початку XX століття є Франко і Леся Українка).

У фразі наявний тільки один фразовий наголос, він виділяється, як і синтагматичний, передусім силою голосу, а також іншими акустичними показниками. Якщо фразовий наголос являє собою центр інтонаційної конструкції, то в його утворенні значну роль відіграє рух тону (висхідний чи низхідний).

Переміщення фразового наголосу з кінця фрази називають логічним наголосом

Він передає її семантичні нюанси. Наприклад, фраза Ви були в гуртожитку? Може вимовлятися з різним логічним наголосом: Ви' були в гуртожитку? (а не хтось інший); Ви були' в гуртожитку? (чи не були?); Ви були в гурто'житку? (а не в іншому місці).

Важливу роль в утворенні фрази відіграє інтонація. Вона виокремлює та оформляє фразу, виконуючи відповідно ідентифікаційну та конститутивну функції. Оскільки інтонація кожної фрази відзначається специфічністю, то деякі мовознавці вважають, що вона виконує диференційну функцію.

Якщо фраза складається лише з однієї синтагми,то інтонація фрази і синтагми збігається. Проте якщо фраза охоплює більше одної синтагми, то її інтонація не є сумою синтагматичних інтонацій. У цьому випадку інтонаційне оформлення фрази характеризується специфічністю.

Оскільки до фрази входять синтагми, інтонування яких здійснюється на основі семи інтонаційних конструкцій, то фразова інтонація ніби накладається на інтонацію синтагм. Центральне слово фрази виділяється фразовим (або логічним) наголосом. Відношення її компонентів зумовлюються синтагматичними інтонаційними конструкціями, тому власне фразова інтонація забезпечує лише оформлення типу фрази, вираження загально фразових категорій. Якщо вони потребують інтонаційної участі, вираженої емоційності, якщо вона притаманна фразі.

Тип фрази визначається типом речення. У синтаксисі основою типології речень є такі опозиції: розповідь – запитання, завершеність – незавершеність, виділеність – нейтральність.

Для розповідного речення характерна мелодика завершеності з кінцевим зниженням тону (найнижчий рівень – кінець фрази): Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця (Леся Українка) Якщо ж мелодика фрази більш-менш рівномірна і в кінці фрази не виникає зниження (чи підвищення) тону, то фраза не завершена: Ще листя сухе так недавно ясніло… (Леся Українка). Такі речення, як правило, характерні для художньої літератури. Фраза, яка завершується піднесенням тону (найвищий рівень – кінець фрази), співвідноситься з питальним реченням: Чи то так у жалю, в голосінні |Проминуть молодії літа?(Леся Українка). Усі ці типи фраз як нейтральні протистоять інтонації виділеності – спонукальним, окличним реченням. Вони вирізняються не закінченням фрази, а різким посиленням фразового наголосу, яке забезпечується зростанням його інтенсивності, та тону, що роходиться, своєрідно резонує по цілій фразі: Ге'тьте, думи,ви, хмари осінні! Тож тепера весна' золота!

Загальнофразові категорії, передусім синтаксичні категорії предикативності, часу, модальності, виражаються, як правило, не інтонаційними способами. Інтонація (відповідні типи ІК) відіграє істотну роль у вираженні загально фразових категорій називних, деяких безособових, а також питальних і спонукальних речень, оформлених як одна синтагма.

Якщо фраза емоційно забарвлена, то це відображається в її інтонаційному оформленні. Результати спеціальних досліджень українського мовознавця Емми Нушик’ян (1936-1996) свідчать, що емоційне забарвлення фрази передається завдяки інтеграційному використанню таких інтонаційних характеристик:

1. Заміна логічного наголосу емфатичним, який характеризується значним подовженням наголошеного голосного, а також приголосних, що входять до наголошеного складу;

2. Загальне розтягнення темпу мовлення, яке виявляється у подовженні всіх наголошених голосних, передусім першого з них, а також у збільшенні між фразових та міжсентагмових пауз;

3. Різке коливання загальнофразової енергії: при вираженні більшості емоції вона зростає, а при передаванні деяких (журба, ніжність, образа) – спадає;

4. Мелодика фрази: за кожною емоцією закріплюється виразна й загальнозрозуміла конфігурація мелодики, що дає змогу слухачеві правильно сприйняти емоції, навіть не знаючи мови, якою вона висловлена.

Як найбільша фонетична одиниця фраза демонструє єдність сеґментних і суперсеґментних одиниць. Лише в такій єдності можливе живе звучання мовленнєвого потоку.

Н А Г О Л О С

Наголос є одиницею суто фонетичною. Однак усі одиниці мови мають різнопланове навантаження, тому наголос теж виконує додаткові семантичні і граматичні завдання.

Наголос – звукове виділення складу в межах ритмічної структури.

Він вирізняє, формує ритмічну структуру як окрему фонетичну одиницю, тобто виконує конститутивну функцію. Цей (основний) різновид наголосу називається словесним. У потоці мовлення наголос стає характеристикою саме фонетичного слова або ритмічної структури, долучаючи до наголошеної лексеми проклітику або енклітику.

Наголос є найменшою суперсеґментною одиницею у мовленнєвому ланцюжку, він нашаровується на один зі складів у межах ритмічної структури. Оскільки наголос є складною й специфічною одиницею, його вивченням займається окрема наукова дисципліна – акцентологія (лат. accentus - «наголос» і грец. Logos – «слово»).

У межах складу основою вираження наголосу є вокалічна вершина складу, тобто голосний звук. Приголосні компоненти наголошеного складу також зазнають змін, які полягають у послабленні між звукових зв’язків, а отже, й акомодаційних (лат. accomodatio – «пристосування») процесів у наголошеному складі. Звукове виділення наголошеного голосного спричинює звукове виділення приголосних, що входять до наголошеного складу. Тому кожен звук наголошеного складу вимовляється чіткіше, менш залежно від суміжних звуків, ніж звуки у ненаголошених складах. У них звуки зливаються щільніше, їх взаємодія у межах складу посилюється, а це зумовлює те, що ненаголошені склади сприймаються менш виразно, ніж наголошені.

Існування наголошених складів можливе лише за наявності ненаголошених складів, тобто опозиція наголошених і ненаголошених складів є фонетично істотною. Експериментальні дослідження свідчать, що для української мови характерне контрастне співвідношення наголошених і ненаголошених складів у межах ритмічної структури. Так, найслабшими (мають найменшу гучність) є склади, що безпосередньо прилягають до наголошеного складу, далі йдуть більш гучні ненаголошені склади, причому вже на другому чи третьому від наголошеного складі гучність зростає настільки, що може сприйматись як побічний наголос.

Зростання гучності і побічний наголос, властиві, як правило, першому та останньому складам багатоскладового слова: го`лов'и, ве`дете', зо'лото`, ла'годити`, вихо'вувати` Особливо виразним стає побічний наголос у композитах (складних словах), де він має не тільки фонетичну, а й генетичну природу: до`моуправлі'ння, м`ікроелеме'нт, сві`тловипромі'нювання. У деяких випадках складне слово може мати й два повних наголоси: в’яза'льно-трикота'жний, класи'чно- традиці'йний, що свідчить про незавершеність, злиття його компонентів. Таке складне слово може розглядатись як поєднання двох ритмічних структур. Це підтверджується й написанням таких слів через дефіс.

Звуковиділення наголошеного складу може здійснюватися силою звука (динамічний, або силовий наголос), його висотою (музичний, або тонічний, наголос), тривалістю (кількісний, або квантитативний, наголос) й іншими акустичними параметрами звука.

Український наголос переважно визначають як динамічний, тобто силовий. Однак дані експериментальної фонетики свідчать, що утворення наголосу у більшості мов забезпечується двома чи трьома акустичними параметрами, один з яких переважає. На думку Н.Тоцької, український наголос твориться з перевагою тривалості, тобто він якісний, кількісний і динамічний одночасно, проте визначальним його параметром є кількість. Однак найбільш прийнятним є твердження М.Наконечного, що наголос в українській мові динамічний, тобто силовий, а допоміжну роль у цьому відіграють тривалість і висота.

Істотною ознакою наголосу є його місце в слові. Завдяки їй він виконує ідентифікаційну функцію, відділяючи слова від звукових комбінацій, які не є словами: рука', нога', о'ко і ру'ка, но'га, око'.

У деяких словах з різних причин зберігається коливання наголосу, яке не виходить за межі орфоепічної норми, наприклад: апо'строф – апостро'ф, ба'йдуже – байду'же, за'всідник – завсі'дник, со'нцевий – сонце'вий, ча'йна – чайна', че'рствіти – черстві'ти, та'кож – тако'ж. В українській мові щодо такого вільного варіювання наголосу спостерігаються дві тенденції:

1. Усунення варіативних форм шляхом збереження лише одної. Наприклад, «український орфографічний словник» (2005) подає лексему Черемо'ш, а люди, які живуть біля цієї річки, послуговуються і варіантами Чере'мош і Че'ремош;

2. Стилістичне чи семантичне розмежування варіативних форм: зерно' – «сукупність», зе'рно – «одна зернина»; гру'бий – «кремезний», груби'й – «поганий».

Деякі слова мають особливий пісенний наголос (Лугом і'ду, коня ве'ду при нормі іду', веду'), який переважно зберігає архаїчну вимову, що за межами фольклорних текстів вийшла з ужитку.

В українській мові наголос є вільним, оскільки може падати на будь-який склад: борода', коро'ва, зо'лото. Вільний наголос дає можливість диференціювати різні слова: обі'д – о'бід, тепло' (іменник) - те'пло (прислівник), замо'к - за'мок.

Наголос у словах української мови може бути рухомим, тобто може змінювати своє місце у межах форм певного слова: нога' – но'ги, чоло' – чо'ла (множина), відро' – ві'дер, пишу' – пи'шеш, тебе' – до те'бе, або нерухомим: гри'вня – гри'вні, доли'на – доли'ни, глухи'й – глухо'го, розу'мний – розу'много. У парадигмі слова про'стір поєднані нерухомий (про'стору, про'стори) і рухомий (просто'ру, просто'ри) наголоси.

Рухомість українського наголосу є засобом розмежування граматичних форм одного слова: рука' – руки' – ру'ки; село'- села' – се'ла. Це свідчить про те, що наголос в українській мові виконує також диференційну функцію.

Як найменша суперсеґментна одиниця наголос є важливим фонетичним засобом виділення усіх сегментних одиниць, більших за склад. Особливе значення має наголос для організації ритмічних структур.