Перелік питань «Історія політико-правових вчень»

1. Предмет історії політичних і правових вчень.

Розмежування політології та інших наук, які вивчають політичну сферу суспільного життя, передбачає виокремлення предмета політології. Стосовно цього предмета існують різні судження.

В античному світі приватне і політичне, державне життя існувало в нерозривній єдності. Інституціональним суб'єктом політики там була лише держава, оскільки інших розвинених політичних інститутів тоді ще не знали. Об'єктом політико-філософських досліджень античних мислителів, наприклад Платона та Арістотеля, була саме держава у нерозривній єдності з суспільством. Відповідно до цієї традиції науку про політику нерідко називають державознавством. Однак у міру розмежування громадянського суспільства й держави, появи інституціональних засобів впливу цього суспільства на державу — політичних партій, груп інтересів, засобів масової інформації тощо — коло інституціональних суб'єктів політики розширилося, що зробило очевидним обмеженість трактування політології як науки лише про Державу. Вона стає наукою про політику в цілому.

Визначаючи об'єктом політології політичну сферу суспільного життя, вчені висловлюють різні думки щодо її предмета. Одні вважають таким предметом владу, другі — політичну систему, треті — демократію, четверті — політичну культуру тощо. Особливості політології як окремої науки про політику найповніше відображає категорія «політична система суспільства». Це інтегративна категорія, яка органічно поєднує всі інші категорії політології — політичні інститути, політичні відносини, політичні процеси, політичну культуру тощо, а тому є центральною у науці про політику.

Отже, політологія як наука про політику — це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет. Політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді.

Основними структурними елементами політичної системи є політичні інститути і політичні відносини. Політичні відносини — це відносини з приводу влади в суспільстві, а політика є діяльністю, спрямованою на завоювання, використання та утримання влади. Тому політологія може бути визначена і як наука про владу в суспільстві.

2. Методи дослідження та функції історії політичних і правових вчень.

Поряд з категоріями важливими інструментами пізнання політичних явищ іпроцесів є методи політологічних досліджень. Метод — це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Кожна наука використовує ту чи іншу сукупність методів та їхні конкретні різновиди залежно від об'єкта, предмета, характеру (теоретичного чи емпіричного), мети дослідження. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у тій чи іншій науці, називається методологією. Існує багато різних класифікацій методів пізнання. Виокремлюють, наприклад, методи експерименту, методи обробки емпіричних даних, методи побудови наукових теорій та їх перевірки тощо. Методи поділяються на філософські та спеціально-наукові. Філософські методи є найбільш загальними. Основними з них матеріалістична філософія вважає діалектику і матеріалізм. Методологічна роль матеріалізму полягає в тому, що він заперечує надприродність у явищах природи, суспільства і людської свідомості й орієнтує науку на розкриття природних, об'єктивних зв'язків. Діалектика є науковим методом матеріалістичної філософії і всієї науки в цілому, оскільки вона формулює найбільш загальні закони пізнання: переходу кількісних змін у якісні; єдності і боротьби протилежностей; заперечення заперечення.

Методами, які мають загальнонауковий характер, є: порівняння, аналіз і синтез, ідеалізація, узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного, індукція і дедукція тощо. Водночас окремі науки використовують спеціальні методи пізнання. Так, у соціології це такі методи збирання інформації, як масове анкетування, інтерв'ю, експертні опитування, обробка документів тощо. Політологія також користується певними дослідницькими методами, виокремлення яких значною мірою залежить від розуміння предмета цієї науки. Якщо під політологією розуміти всю сукупність наукових знань про політику, то її методами доведеться вважати й ті, якими користуються інші науки (філософія, історія, соціологія, психологія, правознавство тошо) в дослідженні політичних явищ і процесів. Нерідко в навчальній і науковій літературі так і трапляється: виокремлюються десятки різних методів, які об'єднуються в групи.

Однак якщо виходити з того, що політологія є окремою, самостійною наукою про політику з притаманним лише їй предметом, яким є політична система суспільства чи політична влада, то коло основних методів політологічних досліджень можна окреслити більш-менш чітко. Такі методи зумовлюються передусім предметом політології. До них належать насамперед системний, структурно-функціональний, порівняльний і біхевіористський методи. Звичайно, політологія використовує багато інших методів — соціологічних, логічних, емпіричних тошо, однак перелічені випливають зі змісту її предмета, який має системний, структурний і функціональний аспекти, а тому є в ній основними. Під кутом зору системного методу або підходу (підхід є узагальненою характеристикою методу) суспільство та його складові можна розглядати як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв'язаних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати. Системи мають більш чи менш чітко окреслені межі, які виокремлюють їх з навколишнього середовища. Відповідно до цього підходу політична сфера суспільного життя вивчається як комплекс елементів, що утворюють цілісну систему в її зв'язку з іншими сферами суспільного життя — економічною, соціальною і духовною. Завдяки використанню у політології системного методу стало можливим саме поняття «політична система суспільства».

Системний метод орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкта й тих механізмів, які її забезпечують, на виявлення багатоманітних типів зв'язків складного об'єкта ізведення їх у єдину теоретичну конструкцію. Водночас системний метод аналізу політики, політичної системи вимагає детального вивчення її складових, структури та функціонування. Це досягається застосуванням поряд із системним підходом структурно-функціонального методу.

Структурно-функціональний метод є однією з найважливіших форм застосування системного підходу в дослідженні політичних явищ і процесів. Його можна визначити як дослідницький прийом, який полягає у розчленуванні складного об'єкта на складові, вивченні зв'язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з'ясування особливостей їхнього функціонування та зв'язку між ними.

Ускладнення політичних процесів, що відбуваються в сучасному світі, багатоманітність форм політичного життя на теоретичному рівні можна пізнати лише за умови їх порівняння й зіставлення, побудови аналітичних порівняльних моделей, які б групували і класифікували політичні явища за певними ознаками. Це досягається використаннямпорівняльного методу. Порівняльний аналіз орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох. При цьому акцент робиться спочатку на з'ясуванні спільного, оскільки відмінності між різнотипними політичними системами можуть бути з'ясовані лише в разі існування у них певних спільних, системних ознак. Головна проблема використання порівняльного методу пов'язана з необхідністю підбору порівнюваних явищ і процесів, оскільки порівняння можливе лише в межах однорідної і згуртованої політичної структури. На використанні у першу чергу порівняльного методу грунтується особлива галузь політологічних знань — порівняльна політологія.

Суть біхевіористського підходу до вивчення суспільних явищ і процесів полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп (звідси і його назва: англ. behaviour означає «поведінка»). Спочатку (з другої половини XIX ст.) цей підхід використовувався у психології, а згодом (після Другої світової війни) утвердився в політології (причому спершу в США, а потім і в європейських країнах). Якщо раніше політологи акцентували свою увагу на формально-правовому аналізі політичних інститутів, формальній структурі політичної організації суспільства, то об'єктом аналізу біхевіорист-ського методу в політології стали різні аспекти поведінки людей як суб'єктів політики.

Використання біхевіористського методу в політології передбачає визнання того, шо політика як суспільне явище має передусім особистісний вимір, а всі групові форми дій виводяться з аналізу поведінки індивідів, які створюють групові зв'язки. Домінуючими мотивами політичної поведінки індивідів є їхні психологічні орієнтації, а політичні явища так само, як і природні, можуть і повинні вимірюватися кількісно. Грунтуючись на цих засадах, біхевіористський підхід передбачає широке використання в політологічних дослідженнях статистичних даних, кількісних методів, анкетних опитувань, моделювання політичних процесів тощо. За допомогою таких методів досліджуються політичні орієнтації, позиції і поведінка людей, наприклад під час виборів, у конфліктних ситуаціях

Біхевіористський підхід спричинив справжню революцію в політології, бо саме він і передбачувані ним дослідницькі методи дають можливість отримувати достовірні знання про політику, які визнаються істинними і в межах позитивістської методології. Здобуті за біхевіористською методологією знання дають політології підстави претендувати на статус точної науки. Однак, наголошуючи на вивченні поведінки індивідів у тих чи інших ситуаціях, біхевіоризм залишає поза увагою дії великих соціальних груп, наприклад суспільних класів чи націй, як суб'єктів політики. У цьому виявляється обмеженість біхевіористського підходу.

У суспільствознавстві під функцією (від лат. functio — виконання, здійснення) розуміють роль, яку виконує певний соціальний інститут або процес стосовно цілого. Оскільки така роль реалізується за багатьма напрямами, то звичайно виокремлюються декілька функцій того чи іншого інституту або процесу. Відповідно, функціями політології є основні напрями її впливу на суспільство. В літературі іноді виокремлюються цілі групи функцій політології з включенням до них і конкретних дослідницьких прийомів". Слід мати на увазі, що в навчальній літературі з політології не знайдеться бодай двох підручників чи посібників, у яких виокремлюватися б однакові групи функцій того чи іншого політичного інституту чи процесу. Різні думки висловлюються навіть щодо функцій головного політичного інституту — держави. Такі розбіжності пов'язані, з одного боку, з багатоманітністю напрямів впливу політичних інститутів і процесів на суспільство, а з іншого — з відсутністю єдиного підходу до виокремлення функцій, методологічних принципів і методичних прийомів їх визначення.

Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять основних функцій політології: теоретичну, методологічну, практичну, виховну і прогностичну.

Теоретична, або концептуально-описова, гносеологічна, пізнавальна, функція політології полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства.

З теоретичною функцією політології тісно пов'язана її методологічна функція, яка полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів. Наприклад, категорії «політика», «політична влада», «політична система суспільства», «політичний процес», «політичний режим», «політична партія» тощо розробляються саме політологією, однак широко використовуються й іншими науками. Політологія дає цим наукам дослідницькі схеми, прийоми пізнання політичних явищ і процесів.

Практична, або прикладна, функція політології полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і кампаній. Найповніше практична функція політології проzвляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій.

Політологія впливає на формування світогляду індивіда, даючи йому знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки громадянина, політичну культуру. Вона відіграє вирішальну роль у політичній соціалізації як процесі засвоєння індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, впливає на формування навиків політичної поведінки. У формуванні світогляду особи, ЇЇ політичній соціалізації полягає виховна функція політології.

Важливою є також прогностична функція політології, яка полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту.