14. Мета ідеальної держави Конфуція.

Головним у політичній доктрині конфуціанства є вчення про ідеальну державу, основною метою якого є досягнення гармонії між правителем і підданими, забезпечення такого соціального порядку, де би кожен жив згідно з природою. Політичний ідеал Конфуцій бачив не у майбутньому, а в минулому.  Умовою суспільного поступу Конфуцій вважав особисті чесноти: „великодушністю здобувається народ, відповідальність породжує довіру; старанність гарантує успіх; добротою врешті можна змінити і виховати людей”.  Відповідно виховані – шляхетні люди – повинні здійснити перетворення у суспільстві, почавши їх у сім’ї, яку Конфуцій вважав природною одиницею. Влада правителя подібна до влади батька над членами сім’ї чи роду. Так само існуючі у сім’ї залежності і зв’язки (дружини і дітей від чоловіка) мають бути відображені у державних відносинах і обґрунтовують природжену і непорушну залежність підданих від пануючих. Загальним принципом взаємних відносин має бути принцип: „не роби іншим того, чого не бажаєш собі”. Належить використовувати і як базу системи управління.  „Управляти – означає чинити правильно”. Тобто, правитель одним із обов’язків має також виховання підданих, які, у свою чергу, повинні коритися йому як батькові. Ідеальне правління має базуватися на «взаємності» і «золотій середині», «людинолюбстві», які творять «правильний шлях («дао»), яким іде кожен, хто хоче жити щасливо, тобто в гармонії зі собою, з іншими людьми і зі світоглядом. «Золота середина» означає поміркованість, середина між обережністю і нестриманістю. «Людинолюбство» - повага до батьків і старших; «взаємність» - не робити іншим того, чого не бажаєш собі. Дотримання чи недотримання цих моральних вимог є підставою поділу людей на благородних і простолюдинів. „Якщо управляти народом за допомогою законів і підтримувати порядок за допомогою покарань, народ прагнутиме ухилитися і не відчуватиме сорому. Якщо ж управляти народом за допомогою чеснот і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, народ знатиме сором і він виправиться.” Важливою функцією правлячих є необхідність визначати кожному його місце у суспільстві. Правитель є божеством, „сином неба”, якому всі зобов’язані підпорядковуватися як Богові. Цар у концепції Конфуція одночасно є батьком своїх підданих. „Правитель має бути правителем, підданий – підданим, батько – батьком, син – сином” – «принцип виправлення імен», кожному «імені» відповідає статус, а відтак – обов’язки. Правитель тільки на кілька сходинок вивищується над общинниками, які складають звичайну сім’ю, тільки велику. Державу Конфуцій розглядає як механізм підтримання порядку і спілкування між людьми, що регулює відносини між тими, хто управляє, і тими, ким управляють. Сила державної влади не може опиратися лише на накази та систему покарань, бо порядок і спокій у державі гарантує добровільне і свідоме підпорядкування владі. Конфуцій говорив про помірковане правління.

15. Уявлення про походження держави у вченнях китайських мислителів давнини.

Перші правові і політичні ідеї давнього Китаю знаходять своє закріплення у книзі історичних переказів "Шу дзін", датованій приблизно VIII ст. до н.е. Походження державної влади пояснювалося божественним походженням. Втіленням бога на землі був син неба (Ті) — володар, який, завдяки знанню законів неба, міг добре панувати на землі. Він був посередником між небом і землею, він також встановлював гармонію між небом і землею і через те міг впливати на регулярність атмосферних явищ, що гарантувало населенню врожай. Образним виразом принципу загальної закономірності, що пронизувала небо і землю, були шляхи, накреслені рухом планет, — звідси і визначення цього принципу, який лежить в основі китайської філософії, — "дорога неба" ("дао"). Основним завданням володаря було забезпечення у світі гармонії, яку накреслив Великий план (Хунг фан). У суспільних відносинах гармонію повинно було забезпечувати додержання восьми елементів управління, а саме: турбота про харчування і забезпечення предметами широкого вжитку населення, турбота про принесення жертв, піклування про публічні роботи, піклування про науку, запровадження справедливих кар, піклування про гостей, військо. Великий план вказував на справедливість, суворість і лагідність, як на три засоби, якими повинен користуватися добрий володар, щоб забезпечити п'ять благ для своїх підданих: довге життя, здоров'я, багатство, любов до всього доброго і смерть, яка завершує життя. Тут же було викладено п'ять основних залежностей, на яких базується суспільство: залежність сина від батька, дружини від чоловіка, молодшого брата від старшого, підданого від володаря, друга від друга. В середині IX ст. до н.е. у Китаї починає панувати династія Чжоу, започатковуючи період феодалізму в цій країні; відбувається ряд змін у суспільстві і, відповідно, у політичній та правовій думці. Витворюються чотири суспільно-політичні напрямки. Перший — започаткований Лао-цзи даосизм, прихильники якого висловлюються проти будь-якого втручання влади у справи суспільства. Другий — започатковане Конфуцієм конфуціанство. Третій — вчення Мо-дзи, в основу якого покладалася ідея всеосяжної любові, на якій повинні були базуватися відносини між людьми. Четвертий — школа юристів ("фадзя"), які вперше рішуче виступили за безумовне дотримання писаного права, як основи охорони власності та особи. Основи вчення Лао-цзи, жив десь у VI ст. до н.е., викладені у книзі "Дао де цзін". Основою вчення Лао-цзи є дао — щось невидиме, нечутне, невловиме, нематеріальне, а, водночас, таке, що починає, проникає і закінчує всі явища і речі. Людина може наблизитися до "дао" через цілковиту відірваність, абстрагування від оточуючого світу. "Треба зробити своє серце максимально відчуженим, твердо зберігати спокій, і тоді всі речі змінюватимуться самі по собі, а нам залишається лише спостерігати за їхнім поверненням. У світі велике розмаїття речей, але всі вони повертаються до свого початку. Повернення до початку називається спокоєм, а спокій — поверненням до суті. Повернення до суті називається постійністю. Знання постійності називається досягненням ясності, а незнання постійності призводить до безладдя і, як наслідок, до лиха. Той, хто знає постійність, стає досконалим; той, хто досяг досконалості, стає справедливим; той, хто набув справедливості, стає володарем. Той, хто стає володарем, слідує небу. Той, хто слідує небу, слідує дао... Найкращий правитель той, про кого народ знає лише те, що він існує". Говорячи про державу, Лао-цзи вважає її природним утворенням, яке не залежить від волі і діяльності людей і розвивається своїм шляхом. "Держава є витвором духу, і впливати на неї не можна. Всякі спроби втручання завжди засуджені на невдачу і розбивають єдність". Основи вчення Конфуція, 551–479 рр. до н.е., викладені у праці "Лунь-юй". Головною метою, яку він ставить перед собою у суспільному плані, є повернення втраченої рівноваги в державі і сім'ї; шлях до цього лежить через вдосконалення людини. Найбільш яскравим послідовником Конфуція був Мен-цзи, відомий під латинізованим іменем Менцій, який підкреслював, що "без царя і батька — без держави і сім'ї — людство повернулося б до тваринного світу". Мо-дзи (До Ді) жив і творив через два покоління після Конфуція, 479–400 рр. до н.е. Він заснував напрямок, який отримав назву моїстичної школи. Коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає взаємна зненависть; якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові і шанування батьків; якщо між братами немає взаємної любові, то немає і згоди між ними; коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий ображає бідних, знатний хизується перед простолюдином, хитрий обманює простодушного. Коріння правової доктрини сягає в історію князівства Ці, яке в VI і V ст. до н.е. відігравало домінуючу роль серед держав феодального Китаю. Прихильники правової доктрини вбачали головне джерело хорошого ладу у політичних і правових установах.

16. Конфуцій (прибл. 551-479 до н. е.). Найвищого розквіту державно-правова думка у Давньому Китаї набула у другій половині І тис. до н. е. Саме в цей період жив і творив Конфуцій - засновник конфуціанства - філософського вчення, яке у відносинах людини і світу проголошує верховенство добра, захищає непорушність установлених небом суспільних понять. Основи вчення Конфуція, 551–479 рр. до н.е., викладені у праці "Лунь-юй". Головною метою, яку він ставить перед собою у суспільному плані, є повернення втраченої рівноваги в державі і сім'ї; шлях до цього лежить через вдосконалення людини. Методологічним стрижнем конфуціанства є - проблеми людини, її розумові та моральні якості. На вершині концептуальної схеми перебував ідеал цзюнь-цзи (государ-син), тобто правитель-мудрець, який втілював лі - правила, норми, ритуал, вень - культуру; демонструє цзінь - поважність, жан - м'якість і поступливість, шу - турботу про людей, чжун - вірність і відданість, сяо - повагу до старших, чжі - освіченість, де - чесноти, жень - любов до людей, і - сумлінність; завжди дотримувався дао - справедливості, істини, правильного шляху. Головне у дао - турбота про благо підданих, яких необхідно спочатку нагодувати, а відтак навчити, виховати в дусі високої моралі. Дао тут збігається з єгипетською маат та індійською рітою. Небо і дао у Конфуція - найвищі джерела природного права. Конфуцій створив концепцію правильного, на його думку, державного управління, висловив з цього приводу конкретні практичні поради, учив правителів методам завоювання довіри народу, мистецтву вербальної (словесної) комунікації, обґрунтовував стрижневі принципи управління суспільством. Вважаючи людей рівними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він наголошував, що сяо-жень ("дрібних людців") слід відмежовувати від панівної верстви - цзюнь-цзи, а жінок ставив нижче за чоловіків. До того ж він не сприймав політичного управління за допомогою писаних законів і покарань, надавав перевагу управлінню на основі лі, де та дао, а покарання пропонував замінити вихованням. Основні категорії конфуціанства: 1. Поняття благородного мужа. 2. Поняття людинолюбства. 3. Дотримання правил ритуалу. Державою керують благородні мужі на чолі з держителем - "сином Неба". Люди поділяються на "вищих" і "нижчих", і так повинно бути завжди. Благородний муж визначався не за ознаками походження, а за моральними якостями та знаннями. їхнє завдання - виховувати в собі і поширювати повсюди людинолюбство. Людинолюбство - це: 1. Турбота про батьків. 2. Турбота про дітей. 3. Турбота про старших і т. ін. Загальний принцип взаємин між людьми повинен складатися таким чином, або не робити іншим того, чого не бажаєш собі. Перенесений до сфери політико-правових відносин цей принцип мав служити фундаментом усієї системи управління. Імператор повинен був ставитися до підданих, як до своїх дітей. Державна влада за Конфуцієм - це як порядки у великих китайських сім'ях, де все залежало від батька, Конфуцій рішуче виступав проти управління в державі на основі закону. Якщо керувати народом через закони і підтримувати порядок за допомогою покарань, народ буде прагнути ухилятися від покарань і не відчуватиме сорому. Якщо ж керувати народом шляхом доброчинства та підтримувати порядок за допомогою ритуалу, народ буде знати сором і зможе виправитися. Конфуцій заперечував насилля і говорив, що непотрібно, управляючи державою, вбивати людей. Якщо імператор буде прагнути до добра, то і народ буде добрим. Мораль благородного мужа подібна до вітру. Мораль низької людини подібна до трави. Трава нахиляється туди, куди віє вітер. Водночас Конфуцій не відкидав цілком значення законодавства, а відводив йому лише допоміжну роль. Окремі положення концепції Конфуція мали прогресивне значення, особливо поширення моральних знань, навчання людей незалежно від їхньої станової приналежності. Просвітницька діяльність Конфуція та його послідовників привела до того, що з II ст. до н. е. та аж до 913 р. н. е. у Китаї офіційною ідеологією було конфуціанство, яке стало відігравати роль державної релігії. Заповіти Конфуція було оголошено обов'язковими "для 10 тисяч поколінь". Конфуціанство від 136 р. до н. е. до Сіньхайської революції (1911) визнавалось офіційною ідеологією Китаю. Учення розвивали і видозмінювали Мен-цзи та Сюнь-цзи. Мен-цзи (прибл. 372-289 до н. е.) одним із перших у світовій державно-правовій думці висловив сумнів щодо абсолютності влади правителя та його непорочності, чітко розмежовував фізичну та розумову працю, обґрунтовував тезу про завоювання влади через оволодіння серцями і душами людей, відхиляв ідеї форми правління, яку греки назвали демократією, доводячи її непридатність і для Китаю, і для всього Сходу. Сюнь-цзи (313-238 до н. е.), навпаки, проголошував природність зла, жорстокості у людині, а тому закликав її до самовдосконалення, усвідомлення своєї соціальної сутності. На його думку, теза про рівність людей є надуманою, а застосування сили, в т. ч. сили права, закону в державному управлінні і вихованні дає хороші результати. Таке розуміння сприяло перетворенню основних доктрин Конфуція на державну релігію Китаю. Значного поширення це вчення набуло у Японії, Кореї, В'єтнамі.

17. Ідеальний суспільний устрій у Лао-цзи.

Лао-цзи (579-499 до н. е.).

Поширеною течією давньокитайської державно-правової думки був даосизм - філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Його постулати викладено у трактаті "Дао де цзін " (Ш ст. до н. е.), авторство якого приписують Лао-цзи . Дао - найвищий безликий абсолют. Держава, суспільство і людина - природна частина дао і космосу. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація і всі її надбання - це штучні утворення, що протистоять природному порядку. Тому істинна мудрість - це затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою, державою-селом, а народ - безграмотним, неписьменним, недоумкуватим що дасть змогу зробити головними методами державного управління "мудрість простоти", засновану не на знаннях, а на інтуїції, а також "неддяння", тобто інертність адміністрації, створення розумним і проникливим правителем умов для стабільного природного розвитку суспільства без штучного пришвидшення природних процесів активністю провідників держави.

Усі існуючі в суспільстві недоліки Лао-цзи вважав наслідком відхилення від істинного дао, що розглядав як спонтанний засіб відтворення природного права, природної справедливості. Мислитель радив і правителям, і підлеглим цілковито підпорядкувати свої дії спонтанності. Правителям він рекомендував бездіяльність: найкращий уряд той, який найменше править. Народові пропонував аполітизм, відсторонення від справ держави й суспільства. З огляду на це Лао-цзи вважають одним із перших представників анархізму. Водночас він не закликав до знищення держави, повстання проти неї, а лише постулював консервативно-утопічну ідею - всім разом довіритись дії космічного закону дао. Даосизм критикував керівників держави за те, що вони занадто діяльні, встановлюють податки, приймають заборонні закони, ведуть війни. Пропонували такий варіант керівництва, коли кращим правителем вважався той, про якого народ знає лише те, що він існує. Лао-цзи виступив проти прогресу, вважав, що селитися треба ближче до землі, оскільки в давнину жити у маленьких розрізнених селах означало відмовитись від засобів виробництва, відучити народ від знань. Важко управляти народом, коли в нього багато знань.

В основі суспільного устрою, за Лаоцзи, не має бути насилля й примусу. Добрі люди прагнуть до порозуміння. Свобода і злагода – невід’ємні природні основи суспільства, які диктуються небесним дао. Ідеальний правитель повинен бути скромним, йому потрібно відмовитися від розкоші, надлишку, марнотратства. У своїх діяннях він має бути тотожним дао, повинен дозволити дао бути провідним, а самому бути керованим.

18. Лао-цзи про природнє та позитивне право. Критикує позитивне право (тобто закон), віддаючи перевагу природному законові (звичай, традиція). Бо закон, створений людьми, як і все інше, що створене людством, є відхиленням від загального закону «дао». Так Лао-цзи говорив: «…Коли у країні багато забороняючих законів, народ стає бідним». Базуючись на вимогах природних законів люди не повинні втручатись у суспільне життя, повинні відмовитись від боротьби і тоді насильство правителів саме по собі буде ліквідоване. Людина може наблизитись до дао, абстрагувавшись від оточуючого світу.  Засуджуючи насильство і жорстокість правителів, мислитель попереджає їх про те, що вони порушують "дао", а це має свої наслідки: "Жорстокі і тирани не помирають своєю смертю". Лао-цзи також протиставляв бідність мас і розкішне життя багачів, називає цю розкіш результатом розбою і зазначає, що і це є порушенням природного закону "дао". Підкреслюючи роль мислителів, він говорить про те, що найблагороднішим завданням їх є служіння народові. "Мудра людина не має власного серця. Її серце складається із сердець народу".  Лао-цзи звертає свій погляд і до питання війн. Так він засуджує їх: "Хто служить народові за допомогою дао, не підкоряє інші народи за допомогою війська. ... Так, де побували війська, там росте терен і колючки. Після великих війн настають голодні роки". Однак, оборонні, вимушені війни є необхідними. «Досконало мудрий правитель з повагою ставиться до сусідів і не починає війну перший». "Найкращий правитель той, про кого народ знає, що він існує, бо все повинно йти своїм природним шляхом". Держава у концепції Лао-цзи є природним утворенням, яке не залежить від волі і діяльності людей. "Держава є витвором духу і впливати на неї не можна. Будь-які спроби втручання завжди приречені на невдачу і розбивають єдність". Мета держави – відновлення природного стану людських відносин, які є у первісних часах. Даосизм згодом став релігією і вже не впливав на розвиток політичних ідей.