4. Типи праворозуміння

Для юриспруденції вихідне і визначальне значення має покладений в її основу тип розуміння права. Саме тип праворозуміння визначає парадигму (смислову модель, зразок) пізнання правових і державних явищ. З розвитком правових учень утворились такі протилежні типи праворозуміння, як юридичний і легістський. Перший базується на розмежуванні права і закону, другий – на ототожненні. Юридичний тип праворозуміння охоплює правові концепції історичної, психологічної та соціологічної шкіл права, кожна з яких також визначає право як явище надпозитивне (наддержавне), але тлумачить його зі своїх власних позицій. Легістський тип праворозуміння охоплює неопозитивістські теорії права, які утворюють нормативістську і аналітичну школи права. Починаючи з античних часів (Геракліта, Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, римських юристів), філософсько-правова проблематика розроблялася як вчення про наддержавну сутність права, як вчення про природне право, тобто таке право, що передує позитивному (офіційно встановленому), бо властиве людині з народження, є вічним і незмінним (право на життя, свободу, рівність, власність, безпеку). Правові школи, що визначають право як явище надпозитивне (наддержавне): природничо-правова школа; історична школа права; психологічна школа права; соціологічна школа права. Формування природно-правових ідей – логічно послідовний процес, у якому кожний наступний період пов’язаний з попереднім поділом права на природне і позитивне, тобто чітким розмежуванням права і закону. Вчення про право як явище надпозитивне, незалежне від держави зародилося ще в античні часи і було вихідною ланкою філософсько-правових течій різних історичних епох.

5. Етапи становлення іппв як науки і навчальної дисципліни

Загалом підходи до вивчення історії вчень зводяться до розкриття їх суті; підкреслення вирішальної ролі політичних доктрин при вдосконаленні існуючого політичного устрою; підходи, які зводяться до тлумачення значення слів, утримуючись від будь-яких оцінок цінності досліджуваного вчення (оксфордський метод дослідження).

Сучасні дослідники Історії правових і політичних учень виділяють етапи її розвитку:

І етап – IV тис. до н.е. – XVIII ст. Перші уявлення про право, владу, державу, політику з’являються ще у IV тис. до н.е. Вони переплітались із віруваннями, традиціями, звичаями. Основні проблеми того періоду – ідеальний державний устрій і справедливий правопорядок, Божественний характер влади.

Формою пізнання права, держави, політики, влади у цей період в основному виступає релігійно-міфологічна форма пізнання.

Однак, довгий час правові і політичні вчення залишалися частиною релігійних, етичних, філософських поглядів. Вважається, що у Давніх Греції та Римі відбулась суттєва раціоналізація та концептуалізація правових і політичних ідей. Це ставлять у заслугу зокрема роботам Платона, Аристотеля, Полібія Цицерона, у яких правові і політичні уявлення набули форми теорій, набули орган цілісності, самостійності та системності.

Хоча більшість дослідників схиляються до думки, що лише Н. Макіавелі, Ж. Боден, Т. Гобс, Дж. Лок, Ш.Л. Монтеск’є заклали основи науки, чітко визначивши її предмет, метод та закономірності.

Уявлення про право і державу та явища, пов’язані з ними, збагачуються, потребують систематизації та узагальнення, виявлення закономірностей еволюції поглядів на право і державу. Так виникає потреба в науці, яка вивчає історичний процес виникнення правової та політичної думки.

Спеціальні узагальнюючі праці з історії вчень з’являються у кінці XVII – XVIII ст.ст. Це такі праці: «Історія природничого права» (1695) Буддея; Людовіці (професора університету в Галлі) «Нарис історії божественного природничого права і загального позитивного права» (1701). Обидві праці містять огляд літератури з філософії права до часу видання цих праць. Шмаус «Історія природничого права» (1754); Хюбнер «Нарис історії природничого права» (1757) та ін.

Загалом у цих та інших працях систематизовано висловлювання філософів, правознавців минулого про право, державу, політику, закони, справедливість, мораль та ін.

ІІ етап – XVIII-XIX ст.ст. Історія правових і політичних учень починає формуватися як самостійна юридична наука і юридична дисципліна. Робиться спроба пояснити закономірності виникнення, природу і соціальне призначення права, держави, знайти оптимальну модель їх устрою. В цей період домінує раціонально-критична форма знання.

Цей період характеризується «забарвленням» учень соціальними факторами (нерівність, власність, ментальність, соціальна структура тощо).

Не будучи ще самостійною галуззю знань, Історія правових і політичних учень розвивалася разом з Історією Держави і права, Теорією держави і права у складі єдиної Енциклопедії права. Зростання кількості концепцій про право і державу викликало у ХІХ ст. потребу опрацювання історії правової і політичної думки на новому – теоретичному рівні. Історія правових і політичних учень постає у ХІХ ст. як окрема наука зі своїм предметом та системою вивчення. Пізніше Історію правових і політичних учень викладають у вищих навчальних закладах і мали різні назви: Історія філософії права, Історія суспільної думки, Історія доктрин.

ІІІ етап – сучасний, ХХ-ХХІ ст.ст. Характеризується помітним впливом на Історію правових і політичних учень суміжних юридичних дисциплін, що вивчають теоретичні концепції права і держави, а також соціології, психології, філософії, політичної науки тощо.