46. Суть ідеї мішаного устрою Ціцерона.

Цицерон вважає змішаною формою устрою - Римську сенатську республіку, мішаного устрою вимагають і розміри римської держави. Носієм царського начала тут є повноваження консулів, влади оптиматів – повноваження сенату, влади народу – повноваження народних зборів і народних трибунів. Між цими трьома частинами повинна бути рівновага, рівномірний розподіл повноважень, прав і обов’язків, бо самого тільки мішаного устрою мало, потрібна це і внутрішня рівновага. Форми держави Цицерон розрізняє за числом правлячих, «ха¬рактером і волею того, хто править». За цими критеріями він розрізняв три прості форми правління: царська влада, влада оп-тиматів (тобто аристократія) і народна влада (тобто демократія). Кожна з них має свої переваги і недоліки. При царській владі «всі інші люди зовсім відсторонені від загального для всіх зако¬нодавства». При пануванні оптиматів «народ навряд чи може Користатися свободою», він позбавлений і участі «у спільних нарадах і у владі». При владі народу рівність стає несправедли¬вою, «раз при ній немає ступенів у суспільному становищі».

Тому, вважає Цицерон, заслуговує схвалення четвертий вид державного правління «шляхом рівномірного змішання трьох його видів». «Благоволінням своїм, — пише він, — нас привертають до себе царі, мудрістю — оптимати, волею — народи». Досто¬їнства змішаної форми державного правління — у правовій рів¬ності громадян, у міцності держави. Такими достоїнствами, вважає Цицерон, володіє сенатська республіка: царська влада тут представлена повноваженнями консулів, влада оптиматів — по¬вноваженнями сенату, народна влада — повноваженнями Народ-*них зборів і народних трибунів. Він виступав за взаємну рівно¬вагу влади в республіці, «рівномірний розподіл прав, обов´язків і повноважень», відстоюючи республіканські традиції і систему республіканських установ, виступав за «загальне благо», «загальну згоду» римських громадян, рішуче засуджував прагнення до осо¬бистої диктатури. Вона й покладе кінець Римській республіці.

47.----

48. Суть уявлення римських юристів про волю народу, яка творить право.

Цікавим елементом політичної доктрини римських юристів було визнання, що воля правителя є правом. Але це так є лише тому, що народ так хоче. Бо ж народ передав правителеві всю свою владу. Ульпіан підкреслював роль народу як джерела первинної суверенності. Правитель є носієм влади, яка делегована народом. Тобто, римські юристи говорили про роль народу, як джерела суверенності, та про волю народу, яка творить право (Гай: Закон – це те, що народ наказує і встановлює).

49. Християнські вчення про державу. Роль правителя. Суть представництва.

Тільки у християнському вченні ми вперше знаходимо погляд на державу й суспільство як на органічне ціле; у християнському суспільстві кожен член існує для суспільства і всі для кожного. Цей організуючий дух християнства в той же час відбився в появі на всьому просторі світу християнських спілок, церков без цезарів, консулів, сенату. Саме ці зневажувані громади були верхом досконалості, тут кожен спирався на силу всіх і всі на силу кожного. Християнство поставило в цілком інші стосунки владу й підлеглих. «Ви знаєте, – казав Христос своїм учням, – що князі панують над народами і вельможі владарюють над ними. Але між вами хай не буде так; а хто поміж вами хоче бути більшим, хай буде вам за слугу. Бо Син людський не для того прийшов, аби служили Йому, а щоб послужити». Цей принцип нових стосунків влади з підвладними потужно діяв у історії. Основа влади, з цього погляду, полягає в служінні суспільству, а не суспільства – владі, як у деспотичних державах Азії. «Нині кожен вінець є водночас і терновий вінець»; бо обов’язки дуже великі. Згідно з цим значенням влади, кожна європейська держава є система не тільки юридичних інститутів, але й моральних обов’язків. У християнстві будь-яка влада представницька, тобто її моральне значення полягає у тому, що вона є речник осіб і гаразду підвладних. У міру ухилення від цього принципу вона переходить у силу. Уся держава великодушно дає своє заступництво і тим, які не рідня їй, але працювали і працюють на її добробут. Для неї особистість, сама собою вже має гідність, завдяки чому їй надаються всі відповідні права незалежно від служби в державі. Це надавало новій державі здатності приймати до свого національного середовища все людське. Суспільство, з погляду християнства, є цілим живим організмом, члени якого необхідні для цілісного складу організму; члени його, маючи потребу одне в одному, взаємно служать одне одному, до того ж так, що про слабих піклуються більше, ніж про сильних членів. Конфуцій сказав, що правитель – є батьком.

Розглядаючи державу, Августин виділяє ряд форм правління, залежно від тих обов'язків, які покладаються на верховну владу. Головними серед них він вважає моральні і релігійні обов'язки, зокрема повагу до бога і повагу до людини. Відмінність форми правління полягає у прояві, "спустошуючому душу смертних", — "прагненні панування.

Несправедливого правителя, як і несправедливий народ він іменує тираном, несправедливу аристократію — клікою. Держава, в якій ігнорується право, як втілення справедливості, є, на його думку, державою, що загинула. Якщо ж в державі зберігається справедливість і повага до релігії, то всі форми правління, так само як і авторитет, і повноваження влади, стають достойними того, щоб їм підпорядковуватися. Згідно з Томою, держава, як форма закономірної людської спільності і співробітництва, виникає з потреб "природи" і "розуму". Такою ж природно-необхідною стає у політичній спільності і об'єднуюча її влада, яка відповідає закономірним потребам людської природи бути моральною, розумною, релігійною, соціальною і політичною істотою. Для того, щоб спільно жити і працювати, необхідний авторитет, який би скеровував кожного члена суспільства на досягнення спільного блага, тобто влада.