43. Суть ідеї Полібія про внутрішню рівновагу і стабільність мішаного устрою.

Полібій вважав, що еволюція устроїв прямує до дегенерації. А для того, щоб цьому запобігти треба створити стабільний змішаний устрій. Традиційний поділ устроїв на монархію, аристократію і демократію є обмежений: рідко державний устрій можна звести до однієї простої формули (так як і Арістотель).

Устрій Риму створився природним способом, спонтанно і є саме досконалий мішаний устрій, що поєднує елементи монархії (два консули), аристократії (сенат) та демократії (народні збори). Всі ці чинники разом творять систему ідеальної рівноваги. Грецький вплив був виражений у преконанні Полібія, що історія (в якій Римові припадає провідна роль) є історією розширення цивілізації, а виразом цивілізації є універсальне панування права.

До теорії Полібія про внутрішню рівновагу і стабільність мішаного устрою часто звертались в давні часи, в середньовіччі та в нові часи. Але вона була ідеалізацією дійсного устрою римської республіки. Насправді в ІІ ст. до н.е. це була держава з сильними аристократичними рисами, що виражене було перевагою сенату і обмеженням ролі народних зборів.

Полібій застерігав від порушення внутрішньої рівноваги на користь народу в ім’я гасел свободи і демократії, які гарно звучать, але є згубними.

Досягненню стабільності служило розроблене їм вчення про змішану форму правління, яка сполучила в собі принципи трьох форм (монархії, аристократії, демократії). Полібій жив в епоху корінної зміни колишніх політичних інститутів, розширення географічних, політичних і т.п. обріїв. Тому, спираючись на властивий йому емпіризм, у результаті порівняння держав Еллади з іншими державами, зокрема з римською, він робить висновок на користь останньої.

Концепція історика в цій частині багато в чому оригінальна і має принципові відмінності від вчень Платона й Аристотеля, оскільки відбиває в науковій (теоретичній) формі кризу полісу, яка уже відбулася, і початок занепаду системи полісних союзів. Осмислення великих історичних подій привело Полібія до необхідності визнати історичну безперспективність полісу як форми держави.

Це положення поширювалося і на поліси в їх класичному розумінні, і на ті, котрі мали, на його думку, змішану форму правління. Їх непристосованість до історичних умов, що змінилися, конкретно виражалася в тому, що вони не могли протистояти експансії республіканського Риму, який прийшов на зміну класичним полісам. Принципово нове значення римської держави для світу полягало в тому, що вона була здатна підкорити його собі і зробила це.

Політична історія усього світу входила в єдине русло, у центрі її виявився Рим. Полібій гостро відчував новизну того, що відбувається: «Адже раніше не було нічого подібного» (VI, 2, 3). Усі поліси класичного типу, порівняно з Римом, що має складний політичний устрій, явно поступаються йому (VI, 3, 1-3). Державний устрій, найбільш близький за характером до Риму, - устрій його небезпечного суперника Карфагена, який також претендував на світове панування (VI, 51). Рим, виконуючи вимоги долі, розвивався і функціонував як всесвітня держава, заперечуючи своїм існуванням значення всіх колишніх держав.

Полібій мав антиполісну спрямованість поглядів. Ясне розуміння того, що Рим відкрив нову сторінку політичної історії, підштовхувало його до резюмування минулого і визначення перспектив історичного розвитку політико-правових інститутів. Цим можна пояснити його інтерес до конструювання схем руху державності в часі; звідси ж - те значення, якого він надавав передбаченню розвитку зазначених феноменів.