39. Скептицизм

Філософ Пірон заклав школу скептицизму (376-286 рр. до н.е.). Про нього відомо, що він оголошував невіру в людське знання і тому не писав. Ідеї філософа передають його учні. Багато ідей Пірона походять від східних капланів та аскетів. Зокрема, та, що гарантією тривалого щастя є пасивність і байдужість стосовно оточуючого світу. Утримання від висловлювання роздумів – єдине, що може забезпечити спокій і щастя.

В етиці скептики наголошували на утриманні від моральних оцінок, тому що, на їх думку, не є можливим встановити однакові для всіх оцінки добра і зла, у політиці пропонували дотримання байдужості відносно будь-яких суспільних справ. Розумна людина утримується від діяльності і висловлювання думок, перебуваючи у повній нейтральності.

. Скептицизм мав досить сили щоб знеохотити людей до релігійних догм та філософських спекуляцій, але не запропонував нічого на зміну.

Всі три напрями еллінізму – стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм вели до філософії пасивності, говорячи, що для щастя людина повинна жити відособлено. Це напрямки, які виникали і розвивалися у законодавчій традиції, коли на світовій арені виступав Рим.

40. Ідеальна держава . Рим і антична греція

Ідеальна держава трактується Платоном (в діалозі "Держава"), як реалізація ідей і максимально можливе втілення світу ідей в земному суспільно-політичному житті — в полісі. Ідеальна справедлива держава — це досягнення тієї відповідності, яка існує між космосом в цілому, державою і окремою людською душею. "Право і справедливість полягають у тому, щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не позбавлявся свого". Ідеальна держава Платона — це справедливе правління кращих. Платон поділяє природно-правове положення Сократа про те, що законне і справедливе — одне і те ж, оскільки в їхній основі лежить божественне, у Платона ще й ідеальне, начало. Правління філософів і дія справедливих законів для Платона в "Державі" — два взаємопов'язаних аспекти одного ідеального проекту.

Ідеальна держава, як правління кращих і знатних, — аристократичний державний устрій. Цей кращий, за Платоном, тип державного устрою можна назвати двояко: якщо з правителів виділиться хто-небудь один, це буде монархія, якщо правителів декілька — аристократія. Ідеальному (аристократичному) державному устроєві Платон протиставляє чотири інших, розміщуючи їх у порядку прогресуючого псування державності. Розглядаючи увесь цей цикл деградації, Платон створює цільну динамічну картину політичного життя і зміни його форм.

Виродження ідеальної аристократії призводить до тімократії, під якою Платон має на увазі крітсько-спартанський тип державного устрою. Така держава буде вічно воювати. А війна, за Платоном, — "головне джерело особистих і суспільних бід, коли вона ведеться".

Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки — юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комплекс політико-правових питань в галузі загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права). Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну та соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі внесли суттєвий вклад в історію вчень про державу і право і мали суттєвий вплив на подальший розвиток політичних та правових вчень у середньовіччя та новий час.

Історія давньоримської політичної та правової думки охоплює ціле тисячоліття. Історію античного Риму прийнято ділити на три періоди: царський (754–510 рр. до н.е.), республіканський (509–28 рр. до н.е.) та імператорський (27 р. до н.е. — 476 р. н.е.). При цьому, єдина Римська імперія в 395 р. н.е. була остаточно розділена на Західну (столиця — Рим) і Східну (столиця — Константинополь) імперії. Ця остання проіснувала до 1453 р.

41. Уявлення про державу у давньоримській думці.

Довгий час правова і політична ідеологія Давнього Риму розвивалась шляхом запозичення і пристосування до римського суспільства досягнень філософської думки Давньої Греції. Цьому зокрема сприяли такі обставини:

1) елінізація римського суспільства, яка виразилась у розповсюдженні цінностей та інститутів грецької культури в результаті перетворення Греції у провінцію Риму у ІІ ст. до н.е.;

2) подібність соціально-економічних укладів Греції і Риму;

3) існуючі суперечності, які були джерелом розвитку правових і політичних поглядів Греції (демос та аристократія) та Риму (патриції і плебеї, рабовласники і раби).

Вплив на розвиток правових і політичних поглядів у Римі здійснили, зокрема, вчення Демокріта, Сократа, Платона, Аристотеля, софістів, стоїків, епікурейців, Полібія тощо. «Конституція» афінського реформатора Солона стала основою першого давньоримського закону – Законів ХІІ таблиць (451-450 рр. до н.е.).

Вищий рівень розвитку товарного виробництва, відносин приватної власності у межах не міста-полісу, а імперії зумовив і значні відмінності давньоримської правової і політичної ідеології від давньогрецької.

Уявлення про право і державу, які переважали у Давньому Римі, характеризувалися раціоналізмом, що уможливило створення самостійної науки – юриспруденції у Римі ІІІ ст. до н.е. Разом з тим, тенденція раціоналізації розвивалась разом із формуванням у ІІІ ст. доктрини права і держави, пов’язаної із утвердженням християнства.

Теоретичні конструкції римських мислителів базуються на узагальненні реального досвіду правового і політичного розвитку римської держави, що дало змогу подолати колишні міфологічні уявлення.

Природу влади і держави бачать не у надприродних началах, а у зв’язку влади з ідеєю права та закону. Відтак держава – публічно-правова спільнота, яка базується на згоді громадян у питаннях права. Право ж – загальний і рівний масштаб, який відповідає природі речей.

Правова ідеологія у Римі розвивалась в основному юристами у процесі їх практичної діяльності – interpretatio (тлумачення) права. Вони ж створили юриспруденцію як самостійну галузь знань. І найбільшого розвитку досягли правові інститути та галузі права, пов’язані з реальною практикою: правовий статус особи, речове, зобов’язальне, спадкове право, які регулювали майнові відносини.

Загальновизнано, що у римському приватному праві досконало були розроблені інститути договору та приватної власності.

Серед політичних ідей переважають обґрунтування абсолютної влади імператора.

Основою римського устрою була ідея магістратур. Тут вже відсутня еллінська ідея божественної влади. Акцент робиться на обов’язках урядовців стосовно суспільства, а державу (res publica) трактують як загальне благо народу (res populi). Однак влада не є демократичною, залежною від народу. Через складну диференційованість Народних Зборів, їх структуру і засади діяльності народ був обмежений владою небагатьох (т.зв. олігархічні обмеження). До них були виставлені певні вимоги, які реалізовувались у публічному житті. Виразом їх була вимога доброчесності, яка полягала у посіданні посад у магістратурах, вмінні урядувати у Сенаті, військова слава, ораторські здібності, компетентність у викладанні права.

Ідею колективних чеснот римського народу протиставив попереднім уявленням Като Старший. Він вважав, що держава – витвір багатьох геніальних людей і твориться не протягом одного життя, а протягом життя кількох поколінь. Мислителя засмучувала експлуатація підкорених Римом провінцій, якій він протиставив концепцію "справедливої влади" (imperium iustum).

Проникнення Риму до Середземномор’я викликало проникнення до римського суспільства еллінських ідей. Однак треба мати на увазі, що грецькі мислителі говорять про ідеальну державу, а римські ідеалізують існуючу. Їм також характерний позитивізм (право справедливе, бо установлене державою).

Серед еллінських політичних систем можна було вибирати, і римляни зробили такий вибір. Вони відкинули платонізм, забарвлений скептицизмом. Натомість сприйняли стоїцизм з його раціоналізмом, культом космічного ладу, обов’язком послушенства наказам розуму, ідеєю чеснот, що гарантує щастя. Ідеї грецького стоїцизму та епікуреїзму активно розвивалися римською політико-правовою думкою. Стоїцький космополітизм добре підходив до римської ідеї світової експансії. Ця давньогрецька ідея космополітизму розвинувшись в подальшому заклала основи теорій світової держави, світового громадянства та природничого права (як права загального, спільного для всіх). Таким чином корені цих теорій сягають грецької політико-правової думки. У свою чергу згадані теорії сприяли формуванню двох основних течій у вченнях про право і державу: одна із них, яка розвивалась під впливом стоїцизму, започаткував римську юриспруденцію; друга – базується на принципах раннього християнства, згідно з якими право і держава є наперед визначені і покликані керувати життям людей. Ці два напрями розвивалися, зокрема, римським політичним діячем, філософом Сенекою та римським політичним діячем, оратором М.-Т. Цицероном. Вчення Сенеки набуло релігійного забарвлення, а Цицерона – політичного.

На межі ІІІ-ІІ ст. до н.е. грецькі філософські ідеї проникали до Риму. Римлянам зокрема відповідала ідея загального права, виголошена учнем Зенона Хризипом: "Право – правитель над всіма речами божественними і людськими, суддя добра і зла, справедливості і несправедливості, найвищий володар сотворінь, дружніх від природи. Воно наказує те, що має бути і забороняє речі, які цьому суперечать". Джерелами загального права є Бог, який є найдосконалішим правом і справедливістю.

Римляни вважали, що вони покликані реалізувати це право. Їм підходили твердження Хризипа про те, що кожна людина має обов’язок добре виконувати ті завдання, до яких вона покликана; заклики до послушенства, посилаючись на волю Бога. У загарбницькій політиці прикривалися запозиченими від стоїків засадами етики, проголошенням загальнолюдської справедливості, порядку, який відповідає природі.

Філософ Панетій змодифікував стоїцизм, використавши доктрину про особисту відповідальність та обов’язок займатися публічними справами, але передовсім надавав ідеалістичне забарвлення римській імперській політиці.

Свідоцтвом того, як далеко відійшов цей стоїцизм від первісного вигляду, є заміна тези про самодостатню особистість, відірвану від зовнішнього світу ідеалом служіння державі. Стоїки нового покоління вважали, що розум є чинником, який запроваджує порядок і право до розрізненого суспільства, де є місце як мудрецям, багатим, так і звичайним людям, яким гарантований мінімум прав. Ця концепція схвалювала та ідеалізувала існуючі суспільні відносини. Перші ж стоїки протиставляли ідеальне суспільство мудреців сучасному суспільному устрою.