1. Обєкт і предмет історично правових досліджень .Предмет ІППВ. Методологія, методи.

Історія правових і політичних учень – історико-теоретична дисципліна, зміст якої складають вчення про право та державу, найефективніші форми організації і управління суспільством. Історія правових і політичних учень є науковою і навчальною дисципліною одночасно теоретичного та історичного профілю.

Об’єктом історико-правового пізнання є право і держава на різних етапах розвитку людського суспільства. Відмінність між об’єктом і предметом історико-правового дослідження полягає у тому, що об’єкт є один для всіх історико-правових наук – держава, право, пов’язані з ними явища, в т.ч. політичні погляди, політико-правові вчення (доктрини), а предмет – інший для кожної із історико-правових наук. Так, для Історії правових і політичних учень – закономірності виникнення і розвитку вчень, поглядів і уявлень про існуючі і бажані право та державу. Історія правових і політичних учень як самостійна наукова дисципліна почала складатися в епоху Просвітництва (XVIII ст.) як спроба пояснити закономірності походження, природу і соціальне призначення права і держави, знайти оптимальну модель їх устрою. Предметом Історії правових і політичних учень є сукупність ідей, доктрин, теорій, закономірності їх виникнення, розвитку та функціонування, їх місце і роль у житті суспільства та людини. Предмет науки існує лише для дослідження у формі знання закономірностей розвитку досліджуваних явищ і процесів, суті цих явищ, їх особливостей на певних розвитку людського суспільства тощо. Предметом Історії правових і політичних учень як навчальної дисципліни є дослідження генези і функцій правових і політичних учень. До предмета Історії правових і політичних учень відносять не лише правові і політичні доктрини, які існували в минулому, а й закономірності їх виникнення і розвитку. Таким чином Історія правових і політичних учень є наукою, що вивчає історичний процес виникнення, розвитку правових і політичних учень (тобто вчень, ідей, поглядів на політику, державу та явища з ними пов’язані), їх вплив на державні та правові інститути; закономірності і особливості розвитку певних поглядів, ідей, теорій в окремих країнах, за різних суспільно-політичних обставин, в окремі періоди розвитку права та держави: давні часи, середньовіччя, новий час.. Методологія (шлях дослідження, пізнання; логос – вчення) – філософське вчення про методи пізнання. Суть методології у цій сфері полягає у встановленні правильного підходу до дослідження конкретного державно-правового явища з метою класифікації державно-правових явищ, які підлягають дослідженню; виділенню в них найсуттєвішого; виділенню і розмежуванню загального, особливого одиничного.

Методи (methodos – шлях дослідження) – логічні прийоми і засоби, які дозволяють виявити зміст теоретичних знань про державно-правові явища, сформульовані у концепціях мислителів минулого. Виділяють три групи методів, які дають змогу розкрити зміст учень, що їх використовують в Історії правових і політичних учень: І) загальнонаукові; ІІ) загальнологічні; ІІІ) спеціально-юридичні.

2. Поняття парадигми

В історії правових і політичних учень виділяють парадигми, які є основними, відрізняються відповідними відмінностями у поясненні природи права, держави, явищ, з ними пов’язаних, або крізь призму надприродних, природних чи соціальних засад. Парадигма – модель теоретичного тлумачення державно-правових явищ, яка розглядається як стандарт, зразок постановки і логічного вирішення пізнавальної проблеми. Цей термін «парадигма» ввів у науковий обіг американський дослідник Т. Кун у 20-х роках ХХ ст. Парадигми не існували ізольовано одна від одної, а були взаємопов’язані, навіть використовуючи аргументи одна одної. Виділяють такі три головні парадигми: теологічну, природничу, юридичну (соціальну). А. Теологічна парадигма – була історично першою, оскільки релігія – найбільш рання форма суспільної свідомості. Теологічна парадигма як спосіб інтерпретації правових і політичних явищ має такі ознаки:панівним є уявлення про Божественне (небесне, надприродне) походження земних порядків та установ;Божественне начало існує у космосі, завдяки чому його система є більш впорядкована, ніж земна;Божа воля санкціонує відповідні земні порядки та установи і є основою їх походження, збереження і розвитку. Тобто надприродне начало є і першоджерелом, і провідним принципом, і основною моделлю земного суспільного та політичного устрою;надприродне пояснення влади, держави стає панівною тотальною ідеологією і не має жодної конкуренції; оскільки земний порядок, згідно з міфічними уявленнями, є частиною світового космічного порядку – його дотримання є священним. Б. Природнича парадигма. Державно-правові явища обумовлені впливом на них не соціальних факторів, а вроджених і незмінних властивостей людини, географічного середовища.Один із засновників цієї парадигми – Ж. Боден. Ідею залежності права і держави від характеру географічного середовища розвивали представники різних шкіл: теоретики фашизму, багато мислителів сучасності. В. Юридична парадигма виникла у кількох державах Давнього Сходу (Китаї, Персії, Палестині), де вплив релігії не був настільки всеохоплюючим. А розквіту ця парадигма досягла у працях філософів Давньої Греції та юристів Давнього Риму. Для юридичної парадигми характерний раціоналізм у підході до аналізу права і держави, що і дало змогу подолати колишні міфологічні уявлення про них. Для обґрунтування природи влади мислителі не використовують надприродне начало. Владу вони пов’язують з ідеєю права і закону. Право і закон у цій парадигмі не ототожнюються. Їх розглядають як загальний і рівний масштаб поведінки, дотримання якого і забезпечує правопорядок. Правом є все, що відповідає природі речей і відносин, все, що існує об’єктивно і є свого роду об’єктивним розумом. Закон – юридична форма існування права, закріплена у правових нормах. Закон – продукт людського волевиявлення. А відтак Державу один із започаткувальників юридичної парадигми – Цицерон (106-43 рр. до н.е.) визначає як «об’єднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів». Свого розвитку юридична парадигма досягла у Новий час. У той період релігійне світосприйняття, остаточно замінюється світським юридичним світоглядом. Згідно з яким зміст права і держави виводиться із природи людини, її розуму та досвіду, протилежністю до яких є феодальні порядки. Юридичний світогляд пройшов три етапи у розвитку: І етап природно-правових теорій (XVII-XVIII) ІІ етап лібералізму (XVIII-XIX) ІІІ етап позитивізму (ХІХ) Соціальна парадигма – об’єднує групу різних концепцій, які пояснюють природу та зміст політики, права, держави зовнішніми по відношенню до них соціальними факторами: економікою, культурою, цінностями, ідеологією, соціальними інтересами класів та груп і т.д. Соціальна парадигма виникла у Давній Греції. Марксистську концепцію відносять до соціальних парадигм.

3. Етапи розвитку юридичної парадигми

В Історії правових і політичних учень виділяють основні парадигми, які основними, відрізняються відповідними відмінностями у поясненні природи права, держави, явищ, з ними пов’язаних. Термін «парадигма» ввів у науковий обіг американський дослідник Т. Кун у 20-х роках ХХ ст.Парадигми не існували ізольовано одна від одної, а були взаємопов’язані, використовуючи навіть аргументи одна одної. Дослідник Історії правових і політичних учень Р. Мухаєв виділяє такі три головні парадигми: теологічну, природничу, юридичну (соціальну). А. Теологічна парадигма – була історично першою, оскільки релігія – найбільш рання форма суспільної свідомості. Відтак маємо надприродну інтерпретацію права, держави, явищ, з ними пов’язаних. Б. Природнича парадигма. Державно-правові явища обумовлені впливом на них не соціальних факторів, а вроджених і незмінних властивостей людини, географічного середовища. Один із засновників цієї парадигми вважають Ж. Бодена. Ідею залежності права і держави від характеру географічного середовища розвивали представники різних шкіл: Ш. Монтеск’є, Г. Макіндер, А. Тойнбі, теоретики фашизму, багато мислителів сучасності. В. Юридична парадигма виникла у кількох державах Давнього Сходу (Китаї, Персії, Палестині), де вплив релігії не був настільки всеохоплюючим. А розквіту ця парадигма досягла у працях філософів Давньої Греції та юристів Давнього Риму. Для юридичної парадигми характерний раціоналізм у підході до аналізу права і держави, що і дало змогу подолати колишні міфологічні уявлення про них. Юридичний світогляд пройшов три етапи у своєму розвитку: І етап природно-правових теорій (XVII-XVIII); ІІ етап лібералізму (XVIII-XIX); ІІІ етап позитивізму (ХІХ). На першому етапі зміст всіх природничих теорій зводиться до того, що згідно з вічними та незмінними принципами природничого права феодальний політичний порядок та установи оголошені нерозумними і такими, що не відповідають природничому праву, і тому повинні бути відмінені. Згідно з теорією природничого права автономно існуючий індивід є першоосновою соціуму – суспільства. Сукупність незалежних індивідів складає суспільство у його природному стані. Перехід від природного стану суспільства до державно-організованого здійснюється через укладення суспільного договору. Проте різними є причини, що на думку авторів, примушують індивідів до укладання договору: - прагнення запобігти «війні всіх проти всіх»; - бажання встановити порядок та справедливість; - потреба підкріпити природну рівність індивідів їх рівністю перед законом. Другий етап. Ідеологи лібералізму відстоювали самоцінність індивідуальних прав і свобод, включаючи свободу підприємницької діяльності, необхідність обмеження державної влади та її невтручання в економічне життя суспільства. Третій етап. Юридичний світогляд знаходить своє завершення у нормативізмі австрійського правознавця Г. Кельзена (1881-1973), який визнають крайньою формою позитивізму. Право тут розглядається як «специфічний порядок або організація влади». Характерною рисою права є використання примусу, який здійснюється державними органами. Держава як централізований правопорядок існує у нормативних актах, які створює і застосовує.