24. Ідеалістично-емпіричний напрям у філософії кінця XVII — середини XVIII ст. Розвивали Джордж Берклі та Давід Юм.

Джордж Берклі (1685—1753) — англійський філософ, автор творів "Досвід нової теорії зору" (1709), "Про начала людського знання" (1710) та ін. Він прагнув спростувати матеріалізм і дати обґрунтування релігії, виступав з критикою поняття матерії як субстанції, а також учення І. Ньютона про простір як вмістилище всіх предметів та вчення Дж. Локка про походження понять матерії і простору. Дж. Берклі намагався довести не тільки неможливість самостійного існування матерії, а й самого цього поняття, оскільки з нього виникають "дивовижні" висновки про заперечення безсмертної душі, свободи волі, доцільності, воскресіння і т. ін.

Спираючись на вчення Дж. Локка про суб'єктивність "вторинних якостей" предметів, Дж. Берклі проголосив суб'єктивними всі якості загалом. Ні відстані, ні величини предметів не є об'єктивно притаманними речам. Уявлення про величину і відстань — результат суджень, що ґрунтуються на свідченнях відчуттів. Те, що ми називаємо предметом, є не що інше, як сукупність наших сприймань. Бути означає бути сприйнятим, без суб'єкта немає об'єкта.

"Обґрунтувавши" суб'єктивний ідеалізм, Берклі спробував уникнути соліпсизму, тобто висновку про існування лише суб'єкта, що сприймає. Тому він доводив, що річ, яка не сприймається одним суб'єктом, може сприйматися іншими. Більше того, якби навіть усі люди зникли, то речі залишилися б існувати у свідомості Бога. Таким чином, Берклі зробив величезний крок від суб'єктивного до об'єктивного ідеалізму.

Вихідні суб'єктивно-ідеалістичні постулати Дж. Берклі поділяв Давід Юм (1711—1776)— англійський філософ, історик, економіст і публіцист, попередник позитивізму, але, на відміну від Дж. Берклі, він не переходив на позиції об'єктивного ідеалізму і не робив зі своєї філософії релігійних висновків. Його теорія пізнання склалась унаслідок перероблення ним матеріалістичного сенсуалізму Дж. Локка і суб'єктивного ідеалізму Дж. Берклі в дусі агностицизму та феноменалізму. У нього дійсність — це потік вражень, причини породження яких принципово недоступні для пізнання. Існують тільки враження наших органів чуття та враження внутрішньої діяльності душі (афекти, бажання, пристрасті). Від цих двох видів первісних вражень залежать ідеї пам'яті та уявлення. Жодна ідея не може утворюватися без попереднього враження. Пам'ять відтворює ідеї в тому порядку, в якому вони набувались, в уявленні ідеї вступають у вільні сполучення.

Послідовно дотримуючись суб'єктивно-ідеалістичних поглядів, Д. Юм, на противагу Дж. Берклі, поширював свій скептицизм і на божественну субстанцію, захищав деїзм, що ґрунтувався на моралі. Він піддав критиці раціоналістичні докази буття Бога, відкинув дива і вважав релігію одвічним джерелом розладів між людьми. Детально розглянувши питання про походження релігійних вірувань, Юм дійшов висновку, що джерело самої релігії — у фантазії людей, стимульованій почуттям страху і надії. Проте вірний своїй соціальний позиції Юм не відштовхнув релігію взагалі. Він вважав за необхідне зберегти релігійну мораль для народних мас, а релігійний скептицизм — для "внутрішнього вжитку" серед "освічених" соціальних верхів.

Ідеї Юма вплинули на розвиток більшості позитивістських вчень XIX—XX Ст., починаючи з Дж. Мілля і аж до емпіріокритицизму, неопозитивізму і лінгвістичної філософії.

Ф. Бекона ще називають засновником емпіризму у філософії — напряму, який будує гносеологічні посилання переважно на чуттєвому пізнанні та досвіді (емпірія — досвід, що спирається на експеримент). Основний принцип цієї філософської орієнтації в теорії пізнання виражений тезою: "Немає нічого в розумі, чого б не було у відчуттях".