Тема 3.

СТРАХОВІ РИЗИКИ ТА ЇХ ОЦІНКА

Лекція 1

3.1 Поняття та економічна суть страхових ризиків

3.2 Класифікація та характеристика ризиків у страхуванні

3.3 Структура тарифної ставки

Лекція 2

3.4 Управління ризиками

3.5 Основні методи зниження і запобігання ризиками

3.6 Постанова від 23 лютого 2011 р. № 131 «Про затвердження Положення про управління ризиками, пов’язаними з наданням державних гарантій, та розподіл таких ризиків між державою, кредиторами і позичальниками

3.1. Поняття та економічна сутність страхових ризиків

Ризик пов'язують, перш за все, з розумінням небезпеки, загрози, ненадійності, азарту, невизначеності, невпевненості, збитку. Ризик є передумовою виникнення страхових відносин, без нього не існує страхування, бо без ризику немає страхового інтересу. Ризик визначає межі страхового захисту. За своїм змістом ризик є подією з негативними, особливо невигідними економічними наслідками, які можуть виникнути в майбутньому в будь-який момент у невідомих масштабах (рис. 3.1).

Власне фактор ризику і необхідність покриття можливої шкоди в результаті його прояву викликають потребу в страхуванні. Через страхування будь-яка людська діяльність захищена від випадковостей.

У страхуванні ризики класифікують на дві великі групи:

страхові (підлягають

страхуванню)

нестрахові (не підлягають страхуванню)

Рис. 3.1. Групи ризиків у страхуванні

Законі України "Про страхування" страховий ризик визначає як певну подію, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання.

Термін "ризик" походить від грецьких слів ridsikon, ridsa, що означає "скеля". Окремі дослідники вважають, що слово "ризик" прийшло в європейські мови з іспанської або португальської, адже саме так давні мореплавці називали підводні скелі, які загрожували загибеллю їхнім кораблям.

Найбільш численну групу складають страхові ризики, тобто ті, які можна застрахувати. Щоб встановити, чи є даний ризик страховим застосовують такі критерії:

• ризик, що включається в розмір відповідальності страховика, має бути з високим рівнем ймовірності;

• ризик має виступати як випадковий, тобто небезпека не повинна бути відома ні в просторі, ні за часом, ні за розміром;

• настання страхового випадку, яке виражається в реалізації ризику, не повинно залежати від волевиявлення страховика або інших зацікавлених осіб;

• страхова подія не може мати розмірів катастрофічного лиха, тобто охоплювати масу об'єктів у рамках величезної страхової сукупності, спричинюючи масові збитки.

Сукупність страхових ризиків складає обсяг страхової відповідальності за договором страхування, який виражається за допомогою страхової суми договору. Ціна ризику в грошовому виразі оцінюється тарифною ставкою, яка, переважно, розраховується на 100 грошових одиниць страхової суми або в процентах до її абсолютної величини.

При ймовірності 1 – існує стовідсоткова гарантія того, що певна подія станеться, а при ймовірності 0 – можна стверджувати про неможливість її настання. Чим менша вірогідність ризику, тим легше й дешевше можна організувати його страхування. Значна ймовірність ризику передбачає високу вартість страхового захисту. Умовами появи будь-якого ризику є ризикові обставини. Усі вони, взяті у єдності та взаємодії, визначають ситуацію ризику, що характеризує природний стан об'єкта страхування й оточення, в якому він знаходиться.

Ризикові обставини дозволяють оцінити можливість настання певної події в майбутньому. Проте тільки одна або декілька ризикових обставин призводять до реалізації ризику, що означає настання страхового випадку.

Страховий випадок – це подія, передбачувана договором страхування або законодавством, яка відбулася, і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій особі або третій особі.

Страховий випадок може мати місце стосовно одного або безлічі об'єктів страхування в межах певної страхової сукупності, що призводить до кумуляції ризику, тобто викликає катастрофічний ризик.

Основні характеристики ризику, які мають важливе значення для страхування відображені на рис. 3.2.

Характеристики ризику

частота настання події щодо місця та часу

важкість наслідків (величина збитку)

Рис. 3.2. Основні характеристики ризику

Частота настання події щодо місця та часу – визначає ступінь настання

страхових випадків за тим чи іншим видом страхування. Розраховується як відношення числа страхових випадків до кількості договорів страхування або кількості застрахованих об'єктів за певним видом страхування;

Об'єкти, що пропонуються на страхування, від­різняються різним ступенем небезпеки. На практиці спостерігаються періоди різкого підвищення страхового ризику, коли значно зростає кількість несприятливих подій із негативними наслідками.

Важкість наслідків (величина збитку) – визначається як матеріальний зби-

ток, нанесений страхувальнику внаслідок страхового випадку. На основі величини збитку (із врахуванням системи страхового забезпечення) виконуються розрахунки страхового відшкодування.

3.2. Класифікація та характеристика ризиків у страхуванні

Сукупність страхових ризиків становить обсяг страхової відповідальності згідно договору страхування, що виражається за допомогою страхової суми договору.

Щоб встановити чи є певний ризик страховики застосовують наступні критерії:

• ризик, що включається в розмір відповідальності страховика, має бути з

високим рівнем ймовірності;

• ризик має виступати як випадковий, тобто небезпека не повинна бути

відома ні в просторі, ні у часі, ні за розміром;

• настання страхового випадку, яке виражається в реалізації ризику, не по-

винно залежати від волевиявлення страховика або інших зацікавлених осіб;

• страхова подія не може мати розмірів катастрофічного лиха, тобто

охоплювати масу об'єктів у рамках величезної страхової сукупності, спричиняючи масові збитки.

Сукупність критеріїв за якими класифікують ризик зображені на рис. 3.3.

Критерії класифікації ризиків

Причина

Об’єкт

Величина

Наслідок

Рис. 3.3. Критерії класифікації ризиків

Згідно з критерієм причини ризики поділяють на природні (злива, ураган, буря, снігопад, землетрус, град, циклон, виверження вулканів, посухи) та антропогенні (пожежі, вибухи, аварії, нещасні випадки, катастрофи).

Згідно з критерієм об’єкта ризики поділяються на майнові та особові (рис. 3.4).

Об’єкти ризиків

Особові

(нематеріальні)

Майнові

(матеріальні)

Нерухоме майно

Здоров’я

Життя

Рухоме майно

Багаж і вантаж

Домошнє мойно

Рис. 3.4. Класифікація ризиків за об’єктами

Згідно з критерієм величини ризики поділяють на великі та масові. До великих ризиків віднесені ті ризики, які генеруються в найбільш ризикогенних галузях господарської діяльності. Це транспортні та повітряні ризики, ризики кредиту і застави, ризики загальної відповідальності та майнові, що виявляють на великих підприємствах. Масовими визначаються такі ризики, які немає підстави відносити до великих.

Згідно з критерієм наслідків ризики поділяють на чисті та спекулятивні. При чистих ризиках наслідок випадкової події завжди альтернативний: збитки або їх відсутність. До чистих ризиків відносять такі: природні, екологічні, транспортні, виробничі, торгові, комерційні. Спекулятивні ризики, як правило, виникають при азартних іграх, лотереях, які не потребують страхового захисту, бо передбачають можливість не лише втрат, а й прибутків. До спекулятивних ризиків відносять: фінансові, інвестиційні, пов’язані з купівлею грошей.

За кількісними параметрами (величиною збитку) ризики можуть утворювати певний ряд (рис. 3.5).

Класифікація ризиків за величиною збитків:

Катастрофічні

Великі

Середні

Малі

Незначні

Звичайні

Рис. 3.5. Класифікація ризиків за кількісними параметрами

Поділ ризиків за їх величиною має важливе практичне значення з точки зору єдиної методології обслуговування ризиків різних категорій. Особливістю катастрофічних ризиків е великомасштабність негативних наслідків, неможливість їх передбачення та розрахунку. Причинами катастрофічних ризиків можуть бути як прояви природних катаклізмів (землетруси, циклони, виверження вулканів, повені та інші стихійні лиха), так і різні види людської діяльності (політичної, економічної, винахідницької та ін.).

У загальному розмежуванні ризиків виділяють такі їх групи:

Політичні ризики пов'язані з непередбачуваними діями, заходами чи акціями законодавчих або виконавчих органів влади, іноземних держав щодо конкретної суверенної держави, підприємств або приватних осіб цієї держави.

Екологічні ризики пов'язані зі забрудненням довкілля і зумовлені діяльністю людини у виробництві.

Транспортні ризики поділяють на ризики каско (страхуванні! різноманітних транспортних засобів) і карго (страхування вантажів, що перевозяться різними видами транспортних засобів).

Технічні ризики проявляються як аварії внаслідок раптового виходу з ладу машин, обладнання, збою в технології виробництва. Вони мають універсальний характер, можуть нанести збитки майну, життю, здоров'ю людей та майновим інтересам юридичних осіб. Технічні ризики можуть проявлятися як промислові ризики, будівельно-монтажні тощо.

3.3. Склад та структура тарифної ставки

Актуарні розрахунки є основою визначення страхових тарифів.

Страховий тариф визначається як ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за визначений період страхування, яка забезпечує страховику формування страхових резервів, достатніх для виплати страхових відшкодувань і страхових сум, та коштів, необхідних для розвитку страхової компанії. Тобто страховий тариф – це ціна страхової послуги.

Розмір страхової премії (страхового платежу, страхового внеску) встановлюється під час укладання договору страхування і залишається незмінним протягом строку його дії, якщо інше не визначено умовами договору страхування. За добровільними видами страхування структуру тарифної ставки визначає сам страховик (як правило, норма витрат на ведення справи складає не більш 50 %), а при проведенні обов'язкових видів страхування існують певні обмеження.

За одиницю страхової суми в страховій практиці прийнято брати 100 грошових одиниць (гривень).

Для зручності опанування сутністю тарифної ставки її можна ототожнювати з відсотками зі страхової суми. Тобто якщо тариф становить, наприклад, 2,56, то цю величину можна трактувати або як 2,56 грн. зі 100 грн. страхової суми, або як 2,56% зі всієї страхової суми.

Тарифну ставку, що становить основу страхового внеску, назива­ють брутто-ставкою. Вона складається з нетто-ставки і навантажен­ня (рис. З.6.).

Рис. 3.6. Структура страхового тарифу

Нетто-ставка виражає ціну страхового ризику і є основною частиною страхового тарифу. Вона призначена для виплати страхового відшкодування і страхових сум та формування страхових резервів. Нетто ставка складається з двох частин – основної частини та ризикової надбавки, яка враховує фактори, які викликають розход­ження в ймовірності збитку.

Якщо умови страхування даної групи ризиків містять кілька видів страхової відповідальності, то сукупна нетто-ставка може складатися із суми окремих нетто-ставок.

Навантаження призначене для відшкодування витрат страховика, пов'язаних з проведенням страхування, а також для забезпечення одержання страховиком прибутку. Навантаження становить меншу частину брутто-ставки (залежно від форми і виду страху­вання становить від 6 до 40%).

Головний елемент навантаження – витрати на ведення справи. (докладно розглянуто в темі 11).

При укладанні договору андеррайтер (фахівець з оцінки ризику), встановлює страховий тариф для конкретного договору страхування. З цією метою він використовує базовий тариф та поправочні коефіцієн­ти до нього, які враховують не тільки рівень ризику, але й умови дого­вору страхування. Процедуру встановлення тарифу для конкретного договору страховики називають «котируванням ризику».

Для кращого розуміння того, як впливають різноманітні ситуації на розмір страхового тарифу, розглянемо кілька прикладів.

1. Будівля, яка страхується від вогню, знаходиться поруч з пожеж­ною частиною. У цьому випадку середня страхова виплата буде мен­шою (пожежники швидше зможуть загасити пожежу, збитки будуть меншими), що відповідно зменшує страховий тариф.

2. Термін дії договору страхування – 6 місяців. Ймовірність настан­ня страхового випадку за півроку менше, ніж за рік, тому страховий тариф буде меншим.

3. Умовами договору страхування передбачено безумовну франшизу. Середня страхова виплата буде менше на цю франшизу, за рахунок чого страхова тарифна ставка зменшується.

4. Чоловік віком 55 років укладає договір страхування здоров'я на випадок хвороби. Ймовірність настання страхового випадку та середня страхова виплата для віку, більшого за середній, збільшуються. Тому тариф повинен бути більшим, ніж середній базовий.

5. Страхова компанія планує збільшити кількість договорів страхування. Це вплине на ризикову надбавку. Вона буде меншою, ніж при невеликій кількості договорів страхування. Більша кількість договорів підвищує надійність страхового портфелю, тому надбавка зменшується. Постійні витрати компанії залишаються практично на тому ж рівні, але на один договір страхування частка цих витрат буде меншою, тому зменшується і навантаження. Таким чином, страхова тарифна ставка буде меншою.

6. Страхова компанія вносить зміни до правил страхування від нещасних випадків. Відсоток виплати за кожен день непрацездатності зменшується з 0,3 до 0,25 відсотків. У цьому випадку зміни торкнуться середньої страхової виплати, тому страховий тариф зменшиться.

Необхідно відмітити, що приклади 5-6 стосуються встановлення актуарієм базового тарифу, а приклади 1-4 – це котирування ризику андеррайтером, при цьому поправки до базового тарифу будуть враховувати рівень ризику (приклади 1 і 4) та умови договору (приклади 2 та 3).

Розрахунок тарифів з ризикових видів страхування

Методика розрахунку тарифів, що подана ділі в страховій практиці застосовується з урахуванням та­ких умов.

• наявність статистики або будь-якої іншої інформації з розгляну­того виду страхування.

• відсутність спустошливих подій, що впливають одна за одною на наявність страхових випадків.

• розрахунок тарифів відбувається при заздалегідь запланованій або відомій кількості договорів, що передбачається укласти зі стра­хувальниками.

Як було зазначеного раніше, страховий тариф, за яким укладається договір страхування, нази­вається брутто-ставкою ( ). Брутто-ставка розраховується за формулою:

, (3.1)

де	Тн – нетто ставка, %; f – доля навантаження у структурі тариф, %.

Нетто-ставка ( ) складається з:

, (3.2)

де	То – основна частина нетто ставки, %; Тр – ризикова надбавка, %.

Основою розрахунку основної частини нетто-ставки ( ) є збитковість страхової суми, яка залежить від ймовірності настання страхової події (q) та важкості шкоди ( ) (див. попередній параграф) та визначається за формулою:

. (3.3)

Ризикова надбавка впроваджується для того, щоб урахувати коливання показника збитковості страхової суми.

Припустимі два варіанти розрахунку ризикової надбавки:

1. За наявності статистики про страхові відшкодування та можливості відрахування середньоквадратичного відхилення при настанні страхових випадків ризикова надбавка розраховується для кожного ризику:

, (3.4)

де	 – середньоквадратичне відхилення страхового відшкодування, грн.

2. При відсутності даних про середньоквадратичне відхилення страхового відшкодування ризикова надбавка визначається:

. (3.5)

де	 () – коефіцієнт, що залежить від гарантії безпеки . Його значення береться з табл. 3.1.

Таблиця 3.1

Значення коефіцієнта , що залежить від гарантії безпеки 

	0,84	0,90	0,95	0,98	0,9986
 ()	1,0	1,3	1,645	2,0	3,0

Приклад: Страховик проводить страхування від нещасних випадків. Ймовірність настання страхового випадку – 0,05. Середня страхова сума 80 тис. грн.. Середнє страхове відшкодування – 30 тис грн. Кількість укладених договорів – 6000. Частка навантаження в тарифній ставці – 24%. Середнє квадратичне відхилення – 8 тис. грн. Визначити тарифну ставку при гарантії безпеки 0,95. Рішення: 1. Визначаємо основну частину нетто-ставки: . 2. Визначаємо ризикову надбавку: . 3. Визначаємо нетто-ставку: . 4. Визначаємо брутто-ставку: .

Приклад: Розрахувати розмір тарифної ставки з майнового страхування при гарантії безпеки 0,95, виходячи з наступної наявної інформації за попередній період діяльності страховика: Всього було застраховане об'єктів: 1500 Розмір страховий суми складав: по 548 об'єктах – 8 тис. грн.; по 725 об'єктах – 11 тис. грн.; по 227 об'єктах – 15 тис. грн.; У результаті страхових подій постраждало об’єктів: 34 Розмір сплаченого страхового відшкодування склав: у 12 випадках (з 548) – 70% від страхової суми; у 15 випадках (з 725) – 50% від страхової суми; у 7 випадках (з 227) – 18% від страхової суми. Частка навантаження в структурі тарифу складає 22%. Рішення: 1. Визначаємо ймовірність настання страхового випадку: . 2. Визначаємо середнє страхове відшкодування на один об’єкт: 3. Визначаємо середню страхову суму на один об’єкт: 4. Визначаємо основну частину нетто-ставки: . 5. Визначаємо ризикову надбавку: . 6. Визначаємо нетто-ставку: . 7. Визначаємо брутто-ставку: .

Особливості розрахунку тарифних ставок зі страхування життя

Розрахунок тарифних ставок зі страхування життя має певні особливості, що пов’язані з об’єктом страхування. Цим об’єктом є життя людини, що постійно перебуває під ризиком різних небезпек, останньою з яких може бути і смерть застрахованого. Тому страхування життя передбачає страховий захист майнових інтересів застрахованої особи (або його вигодонабувача) шляхом страхових виплат при його дожитті до визначеного віку або закінчення терміну дії договору, а також у випадку смерті.

Ймовірність дожити до певного віку або закінчення терміну дії договору залежить в першу чергу від віку застрахованого в момент страхування і терміну дії договору страхування життя.

На підставі масових даних демографічної статистики та теорії ймовірності виявлена залежність смертності від віку, винайдені необхідні формули для розрахунків. За спеціально розробленою методикою з використанням цих формул складаються так звані таблиці смертності. Ці таблиці періодично перераховуються у зв’язку зі зміною показників смертності населення. Вона містить конкретні цифри смертності для кожного віку (в повних роках) в розрахунку на 100 тис. населення с послідовним зменшенням тих, що доживають при переході з однієї вікової групи в іншу, що має вік більший на один рік.

Тобто, таблиці смертності – це впорядкований ряд взаємопов’язаних величин, що характеризують зменшення з віком деякої сукупності народжених унаслідок смертності.

Таблиця смертності має такий вигляд (табл. 3.2).

До основних показників таблиці належать:

х – однорідні вікові групи населення;

l _x – кількість осіб, що доживає до кожного наступного віку;

Для зручності використання до таблиці також включено:

d _x – кількість осіб, що помирає при переході від віку х до віку х +1:

(3.6)

q _x – ймовірність смерті особи при переході від віку х до віку х +1:

(3.7)

p _x – ймовірність дожиття до віку х +1:

(3.8)

Таблиця 3.2

Таблиця смертності (гіпотетичний приклад)

Х	l x	d x	q x	p x
0	100000	1821	0,0182	0,9818
1	98179	179	0,0018	0,9982
…	…	…	…	…
40	88488	722	0,0082	0,9918
41	87766	767	0,0087	0,9913
42	86999	817	0,0094	0,9906
43	86182	872	0,0101	0,9899
44	85310	931	0,0109	0,9891
45	84379	994	0,0118	0,9882
46	83385	1058	0,0127	0,9873
47	82327	1119	0,0136	0,9864
48	81208	1174	0,0145	0,9855
49	80034	1223	0,0153	0,9847
50	78811	1260	0,0160	0,9840
…	…	…	…	…
99	133	59	0,4436	0,5564
100	74	35	0,4730	0,5270

Слід зауважити, що p _x + q _x = 1.

Достовірність та математична точність даних таблиць смертності дозволяє використовувати їх для розрахунку нетто-ставок за видами страхування життя.

Уже було сказано, що особливою рисою договорів страхування життя є їх довгостроковість. Страхувальники сплачують або всю суму страхової премії відразу при укладанні договорів, або (що буває значно рідше) упродовж усього терміну страхування. Таким чином, утворюється великий проміжок часу від моменту надходження страхових платежів до моменту виконання зобов'язань.

Страхова компанія отримує в своє розпорядження значні суми тимчасово вільних коштів страхових резервів, які, згідно з чинним законодавством, можуть використовуватись страховиками у фінансовій та інвестиційній діяльності та забезпечувати додатковий прибуток. Тому при визначенні нетто-ставки страхова компанія повинна врахувати цей доход. Чим вища норма доходності, тим менша нетто-ставка.

У ст. 9 Закону України «Про страхування» зазначено, що в договорі страхування життя величина інвестиційного доходу не повинна перевищувати 4% річних.

Однак у даному випадку діє принципово інша схема нарахування відсотків, ніж нараховують банки своїм клієнтам на депозитні вклади, тобто шляхом приєднання до суми вкладу суми нарахованих відсотків. Страхові компанії діють дещо по-іншому.

Приклад: На підставі таблиці смертності розрахувати для особи у віці 45 років: а) ймовірність прожити ще один рік; б) ймовірність померти впродовж наступного року життя; в) ймовірність прожити ще два роки; г) ймовірність померти впродовж наступних двох років; д) ймовірність померти на третьому році життя у віці 48 років. Рішення: а) ймовірність прожити ще один рік: ; б) ймовірність померти впродовж наступного року життя: ; в) ймовірність прожити ще два роки: ; г) ймовірність померти впродовж наступних двох років: ; д) ймовірність померти на третьому році життя у віці 48 років: .

Вони враховують отриманий страхувальником доходи при укладенні договору страхування життя шляхом попереднього зменшення своїх фінансових зобов'язань. Тому перед страховиків компаніями постає завдання обчислити суму, яка повинна бути внесена на поточний момент для того, щоб через визначений договором термін мати потрібну страхову суму. Визначення невідомої величини здійснюється за допомогою дисконтування, що дає змогу обчислити поточну вартість майбутньої виплати.

Тарифні ставки за договорами страхування життя бувають одноразовими та річними.

Одноразова ставка припускає сплату внеску на початку терміну страхування. При такій формі сплати внеску страхувальник відразу при укладанні договору виконує свої зобов’язання перед страховиком.

Річна ставка припускає поступову сплату фінансових зобов’язань страхувальника перед страховиком. Внески сплачуються раз на рік. Для сплати внесків може також бути надана ще і помісячна розстрочка.

Одноразова нетто-ставка зі страхування на дожиття для особи у віці х-років при терміну страхування років n-років в розрахунку на одиницю (100 грн.) страхової суми (або відсотках) (nEx) визначається за формулою:

(3.9)

де	Lx+n –	кількість осіб, що доживає до віку x+n (за даними таблиці смертності);
	Lx –	кількість осіб, що підлягає страхуванню (які досягли віку x-років зі 100 тис. народившихся;
	Vn –	дисконтний множник, що визначається за формулою:

(3.10)

де	i –	норма доходності інвестицій;
	n –	термін страхування.

Одноразова нетто-ставка зі страхування на випадок смерті на певний термін (nAx) визначається за формулою:

(3.11)

де

dx , dx+1 , dx+n-1 –

кількість осіб, що вмирає при переході від x-років до віку x+n по роках за термін страхування.

На практиці частіше всього договори страхування життя мають змішаний характер, тобто поєднують у собі страхування як на випадок смерті так і на випадок дожиття. Тому одноразова нетто-ставка в цьому випадку дорівнює сумі розрахованих нетто-ставок:

(3.12)

Брутто-ставка визначається за формулою 3.12, тобто:

.

де

f – доля навантаження у структурі тариф, %.

Приклад: Розрахувати одноразову брутто-ставку для страхувальника у віці 45 років, що застрахований за змішаним страхуванням життя терміном на три роки. Норма доходності – 4%. Частка навантаження у брутто-ставці – 5%. Рішення: 1. Визначаємо одноразові нетто-ставки: а)на дожиття: ; б) на випадок смерті: ; в) зі змішаного страхування життя: 2. Визначаємо одноразову брутто ставку при змішаному страхуванні життя:

Одноразовий тариф не завжди є зручним для страхувальника. Більшість із них віддають перевагу довшому терміну виконання своїх зобов'язань. Тому в страхуванні життя використовуються не одноразові нетто-ставки, а нетто-ставки розстроченого характеру (річні, щомісячні, щоквартальні).

Для розрахунку річної нетто-ставки страхові компанії використовують спеціальні коефіцієнти розстрочки, величина яких залежить від норми доходності, віку страхувальника (застрахова­ного) та терміну сплати внесків. При цьому сума річних нетто-ставок буде більшою за суму одноразової нетто-ставки, оскільки страхова компанія отримує у своє розпорядження меншу суму грошей і, як наслідок, втрачає частину інвестиційного доходу.

У правилах страхування страхові компанії вказують щомісячні внески (з урахуванням навантаження), які визначають діленням річних внесків на 12.

На практиці для спрощення розрахунків страхових тарифів використовують спеціальні показники – комутаційні числа, які враховують зв'язок між даними таблиці смертності та дисконтуючими множниками при завданому рівні доходності.

3.4. Управління ризиками

Протягом багатьох років суспільно-господарською практикою вироблено методи і форми ефективної протидії ризикам та ліквідації їхніх негативних наслідків. Водночас відчувалася потреба системного підходу до вибору форм протидії ризикам як детермінантів їхньої оптимізації. Логічна послідовність у здійсненні ефективніших форм антиризикової діяльності була запропонована багатьма спеціалістами ще на початку XX ст. Визначені ними форми обмеження та ліквідації ризиків зводилися до деяких дій (рис. 3.7).

Наведений троїстий поділ антиризикової діяльності був повсюдно визнаний фахівцями за такий, якому властиві ознаки системності та комплексності. Згодом названі методи антиризикової боротьби були трансформовані у специфічні функції страхування.

Форми обмеження та ліквідації ризику

Запобігання появі випадкових подій, які формують ризикові ситуації в суспільному житті.

Подолання (репресія) випадкових подій, появі яких усе ж не вдалося запобігти.

Задоволення потреб, які виникли внаслідок дії ризику (компенсація втрат, збитків).

Рис. 3.7. Форми обмеження та ліквідації ризику у страхуванні

Розвиток економічної, страхової науки засвідчив, що антиризи-кова діяльність має ґрунтуватися на залученні значно ширшого кола інструментів управління. Їхній склад та послідовність застосування визначаються багатьма чинниками, які впливають на господарський процес чи стан суспільного буття.

Найповніша сукупність послідовних заходів антиризикової діяльності, застосування яких має комплексний, системний характер, у сучасній економічній теорії та практиці визначається терміном англомовного походження - "Ризик-менеджмент" (risk management), тобто управління ризиками у його найширшому розумінні. Як система, ризик-менеджмент утворюється з ряду послідовних етапів, які, у свою чергу, складаються з низки різноманітних заходів організаційно-фінансового характеру (рис. 3.8).

Етапи управління ризиком

І. Аналіз ризику

ІІ. Контроль за ризиком

ІІІ. Фінансування ризику

Рис. 3.8. Головні етапи управління ризиком

Аналіз ризику є комплексним етапом, протягом якого передбачається послідовна кваліфікація та квантифікація ризику, а саме:

- діагностика, або ідентифікація, ризиків (кваліфікація);

- оцінювання ризиків кількісними методами (квантифікація);

- визначення послідовності наступних дій на підставі загальної оцінки ризику в даній конкретній ситуації.

Діагностика ризиків будується на послідовно здійсненій ідентифікації та оцінці ризиків. Основними методам кваліфікаційного аналізу ризиків є такі: аналіз спостережень за виробничою діяльністю; аналіз свідчень працівників; аналіз організації об’єкта дослідження; аналіз окремих контрольних перевірок.

Контроль над ризиками здійснюється різними способами: зменшенням ризику; обмеженням ризику; розсіюванням ризику; уникненням ризику.

Фінансування ризику полягає у використанні різних джерел коштів для покриття його наслідків. Фінансування ризиків здійснюється двома методами: самофінансуванням та переданням ризику іншому господарському об’єкту

Управління ризиком (ризик-менеджмент) – процес прийняття і виконання управлінських рішень, які мінімізують несприятливий вплив на організацію або облік збитків, спричинених випадковими подіями.

До ключових слів у цьому визначенні належать такі:

o процес - управління ризиком не є одномоментним актом, воно повинне бути "вбудоване" в загальний процес прийняття управлінських рішень;

o випадкові події - управління ризиком пов'язані з непередбаченими подіями (реалізацією економічного ризику), про настання яких не можна знати заздалегідь з цілковитою достовірністю;

o несприятливий вплив - випадкові події важливі не самі по собі, а лише тоді, коли наслідки цих подій негативно впливають на результати діяльності досліджуваної особи або організації;

o мінімізують - результатом управлінських зусиль повинне бути зниження негативного ефекту, спричиненого не передбачуваними подіями (реалізацією економічного ризику).

Управління ризиками в страхуванні виділяє два основні напрями (рис. 3.9).

Напрями управління ризиками

Управління ризиками страхувальника

Управління ризиками страховика (страхової компанії)

Рис. 3.9. напрями управління ризиками в страхуванні

Особливість управління ризиками страхової діяльності пов'язана з особливістю ризиків, що супроводжують діяльність страховика. Аналіз ризиків свідчить про необхідність різнобічних підходів до розроблення такого управління. Окремо слід виділити управління ризиками страхувальників, особливо на етапі укладання договору страхування (рис. 3.10).

Управління ризиками страхувальника передбачає наступні етапи:

Ідентифікація схильності до ризику

Оцінювання ризику

Вибір методів управління ризиком і їх застосуванням

Рис. 3.10. етапи управління ризиками страхувальника

Ідентифікація ризику слід розглядати, як аналіз зовнішніх і внутрішніх причин виникнення невизначених економічних ситуацій, збитків.

Таким чином, ідентифікація ризику включає два завдання:

1) виявлення ризику (виявлення можливих причин).

2) визначення причин ризиків (виявлення діючих причин).

Виявлення ризику – це визначення можливих причин, що можуть викликати збиток.

Для цього застосовуються засоби:

• аналіз організаційної схеми підприємства;

• аудит бухгалтерських та інших звітів;

• аналіз схем технологічних потоків;

• аналіз взаємодії структурних підрозділів підприємства методом "вхід

— вихід".

Визначення причин ризиків – це виявлення діючих причин, що призводять до ризику, збитку.

Для цього застосовуються засоби:

• розроблення контрольних списків причин ризиків;

• аналіз загроз (розглядаються потенційні джерела збитків і формується пе-

релік можливих загроз для бізнесу);

• аналіз подій — розгляд подій, що можуть спричинити проблеми в бізнесі,

дослідження причин цих подій і наслідків від них.

Страхування та розмір ризику тісно взаємопов’язані. Правильна оцінка розміру ризику дає можливість визначити величину необхідного страхового фонду, а значить, і можливості відшкодування збитків (рис. 3.11).

Для оцінки ризику застосовують такі способи:

Якісні

Кількісні

Аналіз фінансового стану підприємств

Рис. 3.11. Способи оцінки ризику у страхуванні

Якісна оцінка – визначаються можливі види ризику, а також чинники, що впливають на рівень ризику при виконанні визначеного виду діяльності. Зазвичай, якісний аналіз підприємницького ризику проводиться на стадії розроблення бізнес-плану.

Кількісні засоби оцінки ризику:

• статистичний метод,

• метод експертних оцінок,

• метод використання аналогів,

• метод відносного оцінювання ризику.

Перелічені методи дають змогу розрахувати кількісні характеристики ризику – ймовірність його настання та розмір можливого збитку.

Статистичний метод – засновано на розрахунку математичного сподівання

(середньозвішеної величини збитку), дисперсії, стандартного відхилення і коефіцієнта варіації, що дає змогу оцінити ризик, пов'язаний не тільки з конкретною операцією, а й з підприємницькою фірмою загалом, проаналізувавши динаміку її прибутків. Страхові ризики кількісно оцінюються шляхом актуарних розрахунків.

Метод експертних оцінок здійснюється шляхом опрацювання інформації досвідчених спеціалістів. Звичайно, експерти супроводжують свої оцінки даними про можливість виникнення різноманітних втрат та вказують їх розміри.

Метод використання аналогів ґрунтується на застосуванні баз даних про ризики аналогічних бізнес-проектів, що опрацьовуються для виявлення залежностей у завершених проектах із метою врахування потенційного ризику при реалізації нового бізнес-проекту.

Вибір методів управління ризиком і їх застосування — останній етап менеджменту ризиків.

Його мета — на підставі якісних і кількісних характеристик ризиків вибрати методи управління ними, щоб усунути ризик або частково його скоротити.

Доцільно виокремити дві групи методів управління ризиками:

• Організаційно-технічні.

• Фінансово-договірні.

Організаційно-технічні методи управління ризиками мають два напрями: запобігання ризикам і зменшення ризиків. Більш детально ці два напрями будуть розглянуті в питанні 3.5.

Фінансово-договірні методи управління ризиками включають методи самостійного протистояння ризику та передачі ризику у страхування.

Методи самостійного протистояння ризику означають фінансування збитків власним коштом.

До них належать:

• створення спеціального внутрішнього фонду (фонду самострахування);

• організацію галузевої (кептивної) страхової компанії;

• фінансування ризику з поточного бюджету.

Кептивні страхові компанії (captive insurance company) – це компанії, які створюються промисловими, торговельними, банківськими та іншими організаціями з метою задоволення їх потреб у страхових послугах.

3.5. Основні методи зниження і запобігання ризикам

1.Запобігання ризику — це відмова від ризику, тобто від певної діяльності з відповідною втратою прибутку. Цей метод має такі обмеження:

1. запобігання деяким ризикам не можливе (наприклад, ризикам цвіль-

ної відповідальності);

2. запобігання одному виду ризику може призвести до виникнення ін-

ших;

3. можливий обсяг прибутку від здійснення певної діяльності може зна-

чно перевищувати можливі втрати у разі настання ризикової ситуації.

2. Зменшення ризику – націлені на зменшення ймовірності або обсягу збит-

ків та поділяються на:

• організаційні (поділ, об'єднання, диверсифікація);

• технічні;

• навчання персоналу;

• комбінування засобів.

Організаційні методи:

1. Поділ ризиків — це поділ видів діяльності або активів компанії, що за-

безпечує зменшення максимально можливих втрат за одну подію, але при цьому одночасно зростає кількість випадків ризику, які потрібно контролювати.

2. При об'єднанні ризику він розподіляється між кількома суб'єктами економіки, що робить втрати більш передбаченими, оскільки зростає кількість одиниць, схильних до ризику, і вони перебувають під контролем однієї фірми.

3. Диверсифікація – це розподіл діяльності за різноманітними напрямами, безпосередньо не пов'язаними один з одним, тобто об'єднується поділ видів діяльності із подальшим об'єднанням ризиків. Якщо один вид діяльності буде збитковим, то інший може приносити прибуток, і це забезпечує стійке положення підприємства на ринку.

Метод диверсифікації дає змогу скорочувати виробничі, комерційні й інвестиційні ризики, за винятком тих, що пов'язані з очікуванням кризи або підйому економіки загалом; банків­ського відсотка; політичні, військові тощо.

Диверсифікація збільшує ризик у разі вкладення коштів в галузь діяльності, у якій знання, інформація й управлінські підходи компанії обмежені.

Технічні методи використовують процедурні засоби і технічні пристрої. Процедурні засоби включають планування і підготування резервних виробничих потужностей; розроблення заходів на випадок аварії; ліквідацію слабких структурних місць на підприємстві. Технічні пристрої знижують імовірність ризиків і обсяг можливих збитків.

Навчання персоналу є необхідним, оскільки людський чинник часто наявний у ризикових ситуаціях. Добре підготовлений персонал запобігає виникненню збитків, а його усвідомлені дії сприяють зменшенню витрат.

При комбінуванні методів здійснюється комплексне одночасне використання усіх або частини перерахованих вище методів. На період реалізації діяльності або конкретного проекту складається план заходів.

3.6. Постанова від 23 лютого 2011 р. N 131 «Про затвердження Положення про управління ризиками, пов'язаними з наданням державних гарантій, та розподіл таких ризиків між державою, кредиторами і позичальниками»

Це Положення визначає цілі, принципи, механізм управління ризиками, пов'язаними з наданням державних гарантій, та розподілу таких ризиків між державою, кредиторами і позичальниками.

Дія цього положення не поширюється на надання державних гарантій за зобов'язаннями суб'єктів господарювання, що виникають внаслідок запозичень від міжнародних фінансових організацій для реалізації проектів розвитку, та суб'єктів господарювання – резидентів, які залучають кредити (позики) під державні гарантії для виконання загальнодержавних програм з подальшим поверненням і обслуговуванням таких кредитів (позик) за рахунок коштів державного бюджету.

У цьому положенні терміни вживаються у такому значенні:

1) гарантійні зобов'язання - зобов'язання держави за

державною гарантією;

2) гарантовані зобов'язання - боргові зобов'язання позичальника, забезпечені державною гарантією;

3) державна гарантія - спосіб забезпечення державою у повному обсязі або частково виконання боргових зобов'язань позичальника перед кредитором;

4) позичальник - суб'єкт господарювання - резидент, виконання боргових зобов'язань якого забезпечується державною гарантією;

5) ризики, пов'язані з наданням державних гарантій (далі - ризики), - можливість настання непередбачених подій (обставин), що призведе до збільшення витрат державного бюджету на виконання гарантійних зобов'язань;

6) управління ризиками - комплекс заходів, спрямованих на

ідентифікацію та проведення оцінки ризиків, їх мінімізацію, а також на здійснення моніторингу рівня зазначених ризиків для зменшення витрат державного бюджету на виконання гарантійних зобов'язань.

До ризиків належить:

Кредитний ризик - ризик, що пов'язаний з невиконанням гарантованих зобов'язань;

Операційний ризик - ризик, пов'язаний з негативним впливом людського і технічного факторів, обставин непереборної сили;

Ризик ліквідності - ризик, пов'язаний з тимчасовою недостатністю коштів у позичальника для виконання гарантованих зобов'язань.

Управління ризиками здійснюється за принципами:

1) безперервності (ідентифікація та оцінка ризиків здійснюються безперервно);

2) економності та ефективності (витрати на управління ризиками не повинні перевищувати можливих витрат державного бюджету на виконання гарантійних зобов'язань);

3) узгодження завдань з управління ризиками із завданнями з управління гарантованим державою боргом;

4) відсутності конфлікту інтересів (не допускається

здійснення відносин, що не відповідають інтересам держави або можуть перешкоджати об'єктивному виконанню обов'язків відповідальної особи);

5) інтеграції (виявлення ризиків забезпечують усі учасники процесу надання державних гарантій);

6) постійного моніторингу (моніторинг рівня ризиків та контроль за результатами виконання заходів з управління такими ризиками здійснюються постійно);

7) повноти характеристики (аналіз явищ, пов'язаних з управлінням ризиками, проводиться всебічно, зокрема із застосуванням статистичних методів);

8) історизму (забезпечення ефективності системи управління ризиками здійснюється шляхом використання результатів порівняльно-історичного аналізу);

9) толерантності (рівень ризику з урахуванням мети надання державних гарантій повинен бути прийнятним для держави);

10) системності (достатність і достовірність інформаційного забезпечення управління ризиками; урахування всіх можливих джерел виникнення ризиків та використання способів впливу на них; розроблення необхідних заходів для вжиття у разі виникнення обставин, що можуть призвести до виконання гарантійних зобов'язань).

Управління ризиками здійснюється з урахуванням відношення гарантованого державою боргу до валового внутрішнього продукту та граничного обсягу надання державних гарантій шляхом:

1) проведення аналізу: доцільності проекту, реалізацію якого передбачається здійснювати за рахунок кредитів (позик), залучених під державну гарантію (далі - проект), з урахуванням його відповідності державним завданням і пріоритетам; самоокупності проекту; фінансового стану позичальника;

2) визначення: частки боргових зобов'язань позичальника, виконання яких забезпечуватиметься державною гарантією; виду та розміру забезпечення виконання позичальником зобов'язань перед державою з відшкодування витрат державного бюджету на виконання гарантійних зобов'язань;

Напрями здійснення моніторингу відображені на рис. 3.12.

МОНІТОРИНГ

стану реалізації проектів;

фінансового стану позичальників протягом строку дії державних гарантій;

розрахунків за гарантованими зобов'язаннями.

Рис. 3.12. Напрями здійснення моніторингу діяльності

Управління ризиками здійснюється Мінфіном:

під час формування основних напрямів бюджетної політики та підготовки проекту закону про Державний бюджет України шляхом встановлення граничних абсолютних та відносних показників гарантованого державою боргу, зокрема, гранично допустимого відношення гарантованого державою боргу до валового внутрішнього продукту та граничного обсягу надання державних гарантій;

у період до надання державної гарантії за кожним проектом за участю Міністерства економічного розвитку і торгівлі та центрального органу виконавчої влади, до сфери управління якого належить позичальник (далі - орган влади);

протягом строку дії державної гарантії за кожним проектом за участю органу влади.

ДО ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ ПРО НАДАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ГАРАНТІЇ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ:

1) ідентифікація та оцінка ризиків, пов'язаних з реалізацією проекту, шляхом: визначення Мінфіном кількісних та якісних характеристик ризиків відповідно до встановленої ним методики та проведення перевірки наявності у позичальника заборгованості перед державою за кредитами (позиками), залученими під державні гарантії, та кредитами з державного бюджету;

подання органом влади Мінфіну і Міністерству економічного розвитку і торгівлі висновку про доцільність реалізації проекту, інформації про фінансовий стан позичальника, його кредитну історію, кредитний рейтинг, відсутність (наявність) заборгованості із сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), можливе забезпечення виконання зобов'язань перед державою та іншої інформації, необхідної для проведення оцінки спроможності позичальника реалізувати проект, разом із підтвердними документами;

подання Міністерством економічного розвитку і торгівлі відповідно до затвердженого ним Порядку проведення експертної оцінки інвестиційного проекту Мінфіну висновку про відповідність проекту державним завданням і пріоритетам, його самоокупність, а також пропозицій щодо необхідного виду та розміру забезпечення виконання зобов'язань перед державою та плати за надання державної гарантії;

2) узгодження Мінфіном з кредитором за результатами ідентифікації та оцінки ризиків частки боргових зобов'язань, виконання яких забезпечуватиметься державною гарантією, та підготовка пропозицій органу влади, який ініціює проект рішення про надання державної гарантії, щодо: мінімізації ризиків шляхом чіткого визначення предмета гарантування, визначення частки боргових зобов'язань, виконання яких забезпечуватиметься державною гарантією, виду, розміру та умов забезпечення їх виконання, розміру плати за надання державної гарантії та умов її внесення; відмови у наданні державної гарантії (у разі неприйнятного рівня ризиків).

РІВЕНЬ РИЗИКІВ ВВАЖАЄТЬСЯ ПРИЙНЯТНИМ У РАЗІ: доцільності реалізації проекту; відповідності його державним завданням і пріоритетам; самоокупності проекту; задовільного фінансового стану позичальника, наявності в нього кредитного рейтингу на рівні, не нижчому за середній спекулятивний (для іноземних кредитів (позик) визнаються кредитні рейтинги, визначені провідними світовими рейтинговими агентствами); відсутності у позичальника простроченої заборгованості перед державою.

Протягом строку дії державної гарантії:

1) орган влади або інший орган, уповноважений Кабінетом Міністрів України:

здійснює контроль за реалізацією проекту, цільовим використанням кредитів (позик), залучених під державні гарантії, фінансовим станом позичальника;

інформує щокварталу протягом місяця, що настає за звітним періодом, Мінфін про стан реалізації проекту, фінансовий стан позичальника та його кредитний рейтинг;

інформує Кабінет Міністрів України та Мінфін про виявлені відхилення фактичних показників проекту від планових, а також виникнення обставин, які загрожують або можуть загрожувати реалізації проекту або спроможності позичальника виконувати

гарантовані зобов'язання, і готує пропозиції щодо усунення зазначених відхилень та нівелювання впливу таких обставин;

2) Мінфін здійснює моніторинг:

- розрахунків за гарантованими зобов'язаннями та виконання позичальником зобов'язань за договором;

- ризиків та у разі потреби готує пропозиції щодо їх мінімізації; інформує орган влади про невиконання або неналежне виконання позичальником зобов'язань за договором для відповідного реагування.

Інформація про гарантований державою борг, платежі за ним, основні умови кредитних договорів (договорів позики, проспекту емісії) та надання державних гарантій, які не належать до комерційної таємниці, відповідність проектів державним завданням і пріоритетам, інвестиційну спрямованість проектів, їх самоокупність, стан розрахунків за гарантованими зобов'язаннями, реалізацію проектів, кредитні рейтинги позичальників, результати аналізу ризиків є публічною та оприлюднюється щокварталу на офіційному веб-сайті Мінфіну протягом строку дії державної гарантії.

Питання для самоперевірки

1. Що таке страховий ризик?

2. Які риси притаманні страховому ризику?

3. Що таке актуарні розрахунки?

4. Які основні завдання актуарних розрахунків?

5. Як класифікують актуарні розрахунки?

6. Що таке страхова статистика?

7. Аналіз яких абсолютних показників здійснюється для статистичного аналізу страхування?

8. Аналіз яких відносних показників здійснюється для статистичного аналізу страхування?

9. Що таке страховий тариф?

10. З яких елементів складається страховий тариф?

11. Що таке нетто-ставка?

12. Для чого потрібне навантаження у структурі тарифу?

13. Які витрати несе страховик на ведення справи?

14. Яким чином розраховуються тарифи з ризикових видів страхування?

15. Яким чином розраховуються тарифи зі страхування життя?

16. Що з себе представляє таблиця смертності та для чого вона застосовується?

17. Що таке страховий платіж?

18. Як класифікуються страхові платежі.

Тема 4

СТРАХОВИЙ РИНОК

Лекція 1

4.1. Поняття страхового ринку

4.2. Організаційна структура страхового ринку

4.3. Основні етапи розвитку страхового ринку України

Лекція 2.

4.4. Страхові посередники та професіонали страхового ринку

4.5. Товариства взаємного страхування

4.6. Об’єднання страховиків

4.1. Поняття про страховий ринок

Перехід до ринкової економіки об'єктивно зумовлює зростання потреби у страховому захисті усіх суб'єктів ринку, а таку потребу у свою чергу, може забезпечити ефективне функціонування страхового ринку.

Єдиним механізмом, який може знизити збиток від впливу різноманітних подій є страхування. При цьому страхові компанії повинні робити суттєвий вплив на акумуляцію вільних грошових коштів і проведенню активної інвестиційної політики. Виконанню всіх цих питань сприяє формування і розвиток стійкого страхового ринку.

В широкому розумінні страховий ринок являє собою сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу страхових послуг, тобто ринок забезпечує зв'язок між страховиками (СК) і страхувальниками при реалізації страхових послуг.

Страховий ринок – це особлива сфера грошових відносин, де об'єктом купівлі-продажу виступає специфічний товар – страхова послуга і на якому формуються попит і пропозиція на неї.

Страховий ринок можна показати як сукупність страхових організацій від кількості діючих на страховому ринку страхових компаній на ньому складаються специфічні умови які і впливають на відносини між страховиками і страхувальниками, рівень і методи державного регулювання, способи надання страхових послуг, організаційно-правові особливості страхових компанії відображають ці відносини. Наприклад: якщо уявити, що на страховому ринку діє замість 414 страхових компаній 2-3, то така кількість страхових компаній потягне за собою зовсім інші взаємовідносини і сформує зовсім інший страховий ринок».

Страховий ринок об’єднює в собі дві неоднозначні категорії: «ринок» і «страхування».

Під ринком розуміють визначені економічні відносини з приводу купівлі-продажу, а також систему інститутів, які організують відносини обміну.

Під страхуванням, як економічна категорія розуміють визначений вид економічних відносин з приводу організації страхового захисту за рахунок створення і використання страхового фонду і інших фондів і ресурсів страховика з ціллю стабілізації економіки, розподілом ризиків, задоволенням потреб страхувальників.

Використовуючи ці два поняття, можна сформувати характеристики страхового ринку (рис. 4.1).

Основні характеристики страхового ринку

це сфера економічних відносин, де об’єктом купівлі-продажу виступає страховий захист;

це форма організації економічних відносин по формуванню і використанню страхового фонду на основі купівлі-продажу страхових продуктів;

це сукупність страховиків, страхувальників, посередників, які беруть участь в реалізації певних послуг;

це сфера, де функціонують страхові компанії – це механізм перерозподілу фінансових ресурсів страховиків і страхувальників.

Рис. 4.1. Характерні ознаки страхового ринку

На підставі Закону України «По фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», страхова послуга належить до категорії фінансових послуг.

Перелік видів страхуван­ня, яким може скористатися страхувальник, становить асортимент послуг страхового ринку.

Об'єктивними умовами існування страхового ринку суспільна потреба у страхових послугах та наявність страховика, здатного її задовольнити. На ринку відбувається суспільне визнання страхової послуги, а його головною функцією є акумуляція та розподіл страхового фонду. А тому страховий ринок ще визначають як інструмент розподілу страхового фонду для забезпечення страхового захисту фізичних та юридичних осіб.

На особливу увагу заслуговує характеристика суб'єктів страхового ринку, яка визначає його елементну структуру. До головних суб'єктів страхового ринку відносять страховиків, страхувальників, страхових посередників. Іншими учасниками страхових відносин є: застраховані особи, об'єднання страховиків, перестраховики, товариства взаємного страхування, органи державного нагляду за страховою діяльністю, професійні оцінювачі ризиків (андеррайтери, сюрвейєри), професійні оцінювачі збитків (аварійні комісари, аджастери, диспашери) та спеціалісти з розрахунку страхових тарифів (актуарії).

Контролює взаємодію цих суб’єктів страхового ринку спеціальний Уповноважений орган державної виконавчої влади з нагляду за страховою діяльністю (рис. 4.2).

Рис. 4.2. Взаємодія учасників страхового ринку

4.2. Організаційна структура страхового ринку

Страховий ринок представляє собою досить складне явище, має зовнішнє оточення та свою внутрішню структурну будову.

Зовнішнє оточення представлено ланками фінансової системи держави та сферою міжнародних фінансів, зв’язок з якими визначається за напрямками руху грошових потоків. 

Внутрішня будова, з одного боку, представлена суб’єктами страхового ринку, з іншого – страховими продуктами, що реалізуються.

Внутрішня структура страхового ринку за суб’єктами страхових відносин представлена трьома основними секторами:

1-й сектор – уповноважений орган державного нагляду за страховою діяльністю; 

2-й сектор – структурні елементи страхового ринку – страховики страхувальники, об’єднання страховиків; 

3-й сектор – елементи інфраструктури – страхові та нестрахові посередники. 

Загальну структуру страхового ринку України можна зобразити у вигляді схеми (рис. 4.3).

Рис. 4.3. Суб'єкти страхового ринку

Суб'єкти страхового ринку є самостійними у своїх рішеннях, між ними існує рівноправне партнерство, розвинена система горизонтальних і вертикальних зв'язків. На ринку забезпечується органічний зв'язок між цими суб'єктами шляхом спільного визнання потреби у страхових послугах, які пропонуються на ньому (рис. 4.4, 4.5).

Посередники

Рис. 4.4. Структурні елементи страхового ринку

Рис. 4.5. Страхові посередники

Об'єктами страхового ринку є страхові продукти – специфічні послуги, що надаються страхувальнику при виконанні договору страхування. Ціна на них формується на основі конкуренції і відображається у страховому тарифі. Купівля-продаж оформляється страховим договором (страховим свідоцтвом або полісом).

Особливості страхової послуги:

• носить нематеріальний характер і пропонується покупцям на ринку як обіцянка, обумовлена великою кількістю застережень;

• віддалена від виконання тривалим строком;

• може бути невиконаною, якщо при ризиковому страхуванні не відбудеться подія, від якої покупець страхувався, внісши платіж.

Специфіку взаємовідносин суб'єктів на страховому ринку визначає рівень розвитку його інфраструктури, яка забезпечує можливість реалізації економічних інтересів страховиків і страхувальників, посилює захищеність усіх сфер економічного життя суспільства, допомагає інтегруватися у світовий економічний простір, сприяє координації усіх суб'єктів страхового ринку, активізує страхову діяльність. Її основними елементами є:

• фінансово-кредитна система;

• аудиторські служби;

• страхова експертиза;

• правове та нормативне забезпечення;

• розвинена система підготовки кадрів;

• наукові дослідження;

• інформаційні технології тощо.

Крім елементної класифікації, страховий ринок структурують за інституціональною, територіальною та галузевою ознаками.

Основу інституціональної та територіальної структури страхового ринку складають страхові компанії, в основу класифікації яких покладено:

• характер власності страховиків;

• їх спеціалізація;

• розмір статутного капіталу;

• територія обслуговування та інше.

Інституціональна структура базується на розмежуванні приватної, публічної і комбінованої форм власності. Відповідно до такого підходу розрізняють ринки акціонерних, корпоративних, взаємних та державних страхових компаній. В Україні їх діяльність регламентується Законом України «Про господарські товариства» з урахуванням вимог Закону України «Про страхування».

За територіальною ознакою виділяють національний, регіональний та міжнародний страхові ринки.

За галузевою ознакою страховий ринок поділяють на:

• ринок страхування життя;

• ринок загальних видів страхування.

Таким чином, страховий ринок є складною, багатофакторною, динамічною, відповідним чином структурованою, відкритою, але залежною від загальної економічної ситуації в країні та активності страховика системою.

4.3. Основні етапи розвитку страхового ринку України

Страховий ринок України в своєму розвитку пройшов 4 етапи:

1 – й етап. 1991 – 1993 рр. на цьому етапі спостерігалась відсутність спеціального законодавства, відповідної методичної бази, нагляду з боку держави, ефективного ринкового механізму виконання страхової діяльності. Для цього етапу характерним був екстенсивний шлях розвитку.

2- й етап. 1993 -1996рр. В цей період починає створюватися страхова галузь як самостійний вид діяльності. Був прийнятий Декрет «Про страхування», держава встановлює нагляд за страховою діяльністю та ін.

3 –й етап. 1996 – 2001рр. Був прийняти Закон «Про страхування», створюються нові організаційні форми на страховому ринку: Моторне транспортне бюро, Морське бюро, Авіаційне бюро.

4 –й етап. З 2001 р. прийнята нова редакція Закону України «Про страхування»

І етап – з 1991 по 1993 рр. Цей етап характеризувався відсутністю методології страхування. Регулювання страхового ринку базувалося на Законі України “Про господарські товариства”. Товариства, які носили назву страхових, не виконували жодної страхової функції. Їх нараховувалось біля 300, що було фактом зруйнування монополії державного страхування.

ІІ етап – з 1993 по 1996 рр. Цей етап характеризувався тим, що страхування в Україні стало набувати ознак цивілізованості та почало формуватись в окрему галузь. Був виданий Декрет КМУ “Про страхування”. Він характеризувався низькими вимогами до реєстрації страховиків, відсутністю стандартів обліку та контролю. У 1993 р. був створений Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю.

ІІІ етап – з березня 1996 р. до 2000. Цей етап характеризувався прийняттям Закону України “Про страхування”. Цим законом було заборонено формування статутного фонду за рахунок власних страхових резервів, а для створення компанії розмір статутного фонду повинен був складати 100 тис. ЄВРО. Крім цього, закон передбачав необхідність актуарних розрахунків та наявності актуаріїв у страхових компаніях.

4.4. Страхові посередники та професіонали страхового ринку

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про страхування» страхова діяльність в Україні може проводитись за участю страхових посередників.

Страхові посередники допомагають страхувальникам перекласти витрати у зв'язку з різноманітними ризиками на професіоналів -страховиків.

Страховими посередниками можуть бути страхові та перестрахові брокери, а також страхові агенти.

Діяльність страхових агентів і страхових брокерів дуже схожа між собою, але їхній юридичний статус чітко розрізняється.

Під агентською діяльністю розуміють діяльність суб'єктів підприємницької діяльності, уповноважених діяти від імені та на підставі доручення одного або більше страховиків, рекламування, консультування, пропонування страхувальникам страхових послуг та проведення робіт, пов'язаних з укладанням та виконан­ням договорів страхування (підготовка й укладення договорів страхування, роботи, пов'язані з обслуговуванням договорів), у тому числі оформлення всіх потрібних документів для своєчасної виплати страхових сум або страхового відшкодування, а також здійснення цих виплат.

Брокерська діяльність – це професійна діяльність суб'єктів підприємницької діяльності на користь страхувальника або пере­страхувальника (цедента), спрямована на визначення його потреби в отриманні страхових послуг, консультування, надання допомоги у розробці умов договору страхування, пошук страховиків, які відповідають вимогам страхувальника, ведення переговорів та укладення договорів страхування за дорученням страхувальника, проведення розрахунків за договорами страхування, підготовка документів для врегулювання питання про збитки у разі настання страхового випадку.

Страховими брокерами можуть бути юридичні особи або громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник.

Посередницька діяльність страхових та перестрахових брокерів здійснюється як виключний вид діяльності і може включати:

• консультування;

• експертно-інформаційні послуги;

• роботу, пов'язану з підготовкою, укладанням та виконанням (супроводом) договорів страхування (перестрахування);

• інші посередницькі послуги у страхуванні та перестрахуванні за переліком, встановленим Уповноваженим органом.

До діяльності страхових брокерів застосовують такі обмеження:

• страховий брокер не може проводити інші види діяльності, у тому числі посередницької, крім посередницької діяльності на страховому ринку;

• страховий брокер може укладати договори страхування з одним страховиком на суму страхових платежів, що не перевищує 35 % загальної суми страхових платежів за всіма договорами страхування, укладеними цим брокером протягом року;

• розмір отримуваних страховим брокером - юридичною особою страхових платежів протягом коленого кварталу не повинен перевищувати розмір сплаченого статутного капіталу страхового брокера;

• страховий брокер має право отримувати страхові платежі, якщо він забезпечує набрання чинності договором страхування не пізніше одного дня після отримання ним страхових платежів. В іншому разі такі операції здійснює страховик.

Перестрахові брокери – це юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди зі страховиком, який має потребу в перестрахуванні як перестрахувальник.

Законодавство дозволяє здійснення діяльності страхового та пере-страхового брокера однією юридичною особою за умови виконання вимог щодо здійснення такої діяльності.

Страховими агентами можуть бути громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності (укладання договорів страхування, одержання страхових платежів, виконання робіт, пов’язаних з виплатами страхових сум і страхового відшкодування).

Тобто страхові агенти, на відміну від страхових (перестрахових) брокерів, які є уповноваженою особою покупця, тобто страхувальника (перестрахувальника) як їхній представник чи консультант, є представниками продавця - страховика і діють в його інтересах за винагороду згідно з агентською угодою (договором доручення).

Термін "страховий агент" і "страховий брокер" потрібно розуміти не тільки як фізичну особу, а й страхові агентства, які є структурним підрозділом страхової компанії з певною кількістю агентів, і брокерські контори з найманим персоналом. У страховій практиці посередницькі функції можуть виконувати також банки, туристичні агентства, транспортні підприємства, відділення зв'язку, нотаріальні контори, казначейства, універмаги, будівельні компанії та ін.

Водночас, незважаючи на те, що основною загальною функцією страхових агентів і страхових брокерів є сприяння продажу страхових послуг, їм притаманні свої, специфічні функції [14] (табл. 4.1).

Таблиця 4.1

Функції страхових посередників

Страховий агент	Страховий брокер
Від імені та за дорученням страховика укладає договори страхування та продає страхові поліси	Визначає об'єкт страхування та страхові ризики, які необхідно застрахувати страхувальнику
Оформляє страхову документацію	Проводить порівняльний аналіз послуг і фінансового стану страховиків
Має право проводити страхові Виплати	Підбирає клієнту кращого, зі своєї точки зору, страховика
Виконує представницькі функції	Оформляє договір страхування
Забезпечує своєчасне перерахування страхових внесків страховику	Здійснює контроль за своєчасним надходженням внесків

Страхувальники через мережу посередників можуть довідатися про ту чи іншу страхову компанію та скористатися її послугами. Посередники, як правило, оперативно реагують на зміни ринкової кон'юнктури страхових послуг, що дозволяє страховику пропонувати такі види страхування, які користуються найбільшим успіхом на ринку.

За допомогою посередників страховик отримує можливість користуватися джерелом первинної інформації про те, чого прагнуть страхувальники, як вони сприймають ті чи інші види страхування, що пропонують їм посередники. Це дає змогу страховій компанії розширити коло страхувальників та удосконалити страхові продукти.

З метою створення відповідних умов та розвитку брокерської та агентської діяльності в Україні створено Асоціацію професійних страхових посередників.

У країнах з розвиненою ринковою економікою роль посередника все частіше виходить за межі простого встановлення контактів між страховиком і страхувальником. Страховий посередник здійснює вивчення ризику, аналіз необхідних гарантій, формулювання умов договору, обробку статистичних даних тощо.

До професіоналів страхового ринку відносять:

• спеціалістів з оцінювання ризику (андеррайтерів та сюрвейерів);

• спеціалістів з оцінювання збитків (аварійних комісарів і диспашерів);

• спеціалістів з розрахунку страхових тарифів (актуаріїв);

Андерайтер – висококваліфікована й відповідальна особа страховика, уповноважена виконати необхідні процедури з розгляду пропозицій і прийняття ризиків на страхування (перестрахування). Андерайтер оцінює ризик, визначає ціну та інші умови страхування.

Сюрвейер – експерт, який оглядає судна, вантажі та інше майно, що приймається на страхування. На підставі висновку сюрвейера страховик приймає рішення про укладання договору страхування.

Аварійний комісар – особа, яка на доручення страховика з'ясовує причини настання страхового випадку та розмір збитків (у страхуванні переважно транспортних ризиків). За наслідками роботи аварійний комісар складає аварійний сертифікат, в якому фіксуються можливі причини, характер і розмір збитку, зумовленого страховим випадком.

Диспашер – фахівець у галузі морського права, який здійснює розрахунки з розподілу витрат при аварії між заінтересованими сторонами: власником судна, вантажу і фрахтівником.

Актуарій – офіційно вповноважена особа, котра, маючи відповідну фахову підготовку, з допомогою методів математичної статистики обчислює страхові тарифи (докладно було розглянуто раніше).

У 1999 р. було утворене Українське актуарне товариство, яке об'єднує фізичних осіб – спеціалістів з актуарної та фінансової математики, які мають відповідну кваліфікацію і можуть займатися актуарними розрахунками.

4.5. Товариства взаємного страхування

Громадяни та юридичні особи з метою страхового захисту своїх майнових інтересів можуть створювати товариства взаємного страхування в порядку і на умовах, визначених законодавством України (ст. 14 Закону України «Про страхування»).

Взаємне страхування є специфічною некомерційною формою організації страхових операцій, при яких страховий фонд створю­ють на неприбутковій основі.

Взаємне страхування – це взаємний обмін ризиками, при якому не переслідують ціль отримання прибутку. Форма проведення взаємного страхування – товариства взаємного страхування.

Страхування – це перерозподіл збитків кількох осіб між багатьма. Є два види розподілу – наступний та попередній. Пер­шим понад 4 тис. років тому виник наступний перерозподіл: вар­тість знищеного (пограбованого) товару розподіляли між купцями, які уклали відповідну угоду. З часом зрозуміли, що збитки завда­ються нерівномірно, розміри платежів кожний раз неоднакові. У зв'язку з цим виник попередній розподіл: зацікавлені особи ство­рювали страховий фонд, який потім поступово використовували для відшкодування своїх збитків. Небезпека ризику була перене­сена з плечей зацікавлених осіб, або страхувальників, на окрему організацію – страхове товариство. Одночасно виник і специфіч­ний ризик страхової діяльності – можливість невідповідності величини створеного фонду реальному розміру збитків. Є два способи вирішення цієї проблеми: ризик неадекватності величини страхового фонду фактичним збиткам може бути покла­дений або на страхувальників (взаємне страхування), або на тре­тіх осіб – страховиків (комерційне страхування).

Відмінність між взаємним та комерційним страхуванням полягає у праві власності на страховий фонд. Товариства взаєм­ного страхування – організації оригінальні, оскільки їхні клієнти є їхніми власниками: страхувальник, купуючи поліс, стає спів­власником страхового товариства, тобто страховиком.

Страховий фонд може перевищувати величину фактичних збитків. Це перевищення є прибутком страховика. Навпаки, в товариствах взаємного страхування таке перевищення є влас­ністю страхувальників і розподіляється між ними або залиша­ється у товаристві. Отже, безприбутковий, або некомерційний характер операцій є відміною рисою взаємного страхування.

Остання важлива особливість взаємного страхування – одно­рідність складу учасників товариства взаємного страхування. Не може бути взаємного обміну збитками між власниками авіапідприємства і нафтопереробного заводу, тому що характер їхньої діяльності сильно відрізняється і тому важко визначити критерії створення адекватного страхового фонду.

Отже, взаємне страхування – це проведення страхувальни­ками, що мають схожі майнові інтереси та ризики в господар­ському житті, діяльності зі створення й управління страховим фондом у специфічній формі товариств взаємного страхування, які функціонують на безприбутковій основі.

На історичній сцені взаємне страхування виникло в тран­спортному страхуванні та страхуванні життя. Перший вид відно­сили до страхування «гуртового», яке сьогодні називають страху­ванням юридичних осіб, другий – до так званого роздрібного страхування.

В Україні громадяни та юридичні особи з метою страхового захисту своїх майнових інтересів можуть створювати товариства взаємного страхування в порядку і на умовах, визначених чинним національним законодавством.

Товариство взаємного страхування є юридичною особою – страховиком, створеною відповідно до Закону України «Про страху­вання» з метою страхування ризиків членів цього товариства. Члени товариства взаємного страхування є учасниками товариства.

Страхувальниками товариства взаємного страхування можуть бути члени товариства – юридичні та дієздатні фізичні особи, якщо це передбачено його установчими документами.

Відповідальністю товариства взаємного страхування є зобов'я­зання щодо виплати страхових сум і страхових відшкодувань чле­нам цього товариства у разі настання страхових випадків. Загальні зобов'язання товариства взаємного страхування визначають як суму зобов'язань щодо страхових ризиків усіх членів цього товариства, страхування яких передбачено договором між ними. Відповідно до цього, страховою сумою є сума, в межах якої проводять виплати у разі настання страхових випадків для кожного із членів товариства.

Страховим платежем (внеском, премією) члена товариства є кошти, внесені ним до товариства взаємного страхування у роз­мірах, визначених керівним органом товариства як плата за стра­хування своїх страхових ризиків у цьому товаристві. Сплата стра­хового платежу відбувається за рахунок чистого прибутку, що залишається у розпорядженні члена товариства, крім випадків, передбачених чинним законодавством України. Страховий платіж члена товариства на кожну конкретну дату може не відповідати страховому ризику цього члена, за умови, що сума загальних внесків усіх членів товариства забезпечує можливість створення необхідних страхових резервів, які відповідають загальним зобов'язанням товариства взаємного страхування.

Рішення про розмір та терміни сплати страхового внеску кож­ного окремого члена товариства визначають у порядку, визначе­ному керівним органом товариства взаємного страхування, і залежно від фінансового становища кожного члена товариства відповідно до умов, визначених в укладеному між членами това­риства та товариством взаємного страхування договорі.

Кожний член товариства взаємного страхування, незалежно від суми страхового внеску, за умови виконання у повному обсязі всіх зобов'язань перед товариством, має право повністю отримати потрібне страхове відшкодування у разі настання страхового випадку.

Члени товариства укладають з товариством взаємного страху­вання договір страхування, в якому об'єкти страхування, страхові суми, порядок їх виплати та порядок внесення страхових плате­жів визначають з урахуванням особливостей кожного члена това­риства. У разі виходу одного зі страхувальників зі складу цього товариства або його ліквідації договір між іншими його членами не втрачає чинності.

Товариство взаємного страхування розробляє правила страху­вання і включає їх до договору, формує загальні страхові резерви для виплати з них майбутніх страхових сум і страхових відшкодувань за зобов'язаннями всіх його членів. Після виплати страхової суми або страхового відшкодування розмір резерву повинен бути відновлений і відповідати страховим зобов'язанням.

4.6. Об'єднання страховиків

Страховики можуть утворювати спілки, асоціації та інші об'єд­нання для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних програм, якщо їх утворення не суперечить законодавству України (ст. 13 Закону «Про страхування»).

Об'єднання страховиків діють на підставі статутів і набувають прав юридичної особи після державної реєстрації.

Найбільш відомими об’єднаннями страховиків що діють в Україні є:

• Ліга страхових організацій України;

• Авіаційне страхове бюро;

• Моторне (транспортне) страхове бюро;

• Морське страхове бюро;

• Ядерний страховий пул;

• Українське медичне страхове бюро.

Ці об’єднання страховиків створені для спільної дії їх членів та взаємодопомоги у «титульних» галузях, є юридичними особами, має відокремлене майно, самостійний баланс, печатку, розрахунковий та інші рахунки в установах банків.

Фінансування діяльності цих об’єднань страховиків здійснюється за рахунок вступ­них і членських внесків та інших надходжень, не заборонених законодавством.

Як добровільне об'єднання страховиків Ліга страхових організацій України здійснює:

• захист прав та інтересів учасників ринку страхових послуг, що є членами Ліги;

• сприяння формуванню та вдосконаленню правової бази страхової діяльності;

• сприяння підвищенню кваліфікації та професіоналізму керівників та спеціалістів учасників ринку страхових послуг;

• ознайомлення громадськості з діяльністю учасників ринку страхових послуг та їх роллю в економічному житті України;

• сприяння реалізації антимонопольного законодавства у сфері страхової діяльності;

• утвердження взаємної довіри, надійності, порядності та ділового партнерства у взаємовідносинах між: учасниками ринку страхових послуг та споживачами страхових послуг.

На регіональному рівні діє Харківський союз страховиків, а за галузевою ознакою - Асоціація страховиків в аграрному секторі економіки.

Авіаційне страхове бюро є юридичною особою, яка діє на під­ставі Положення «Про авіаційне страхове бюро» та установчого договору, погодженого з Міністерством фінансів України та дер­жавною авіаційною адміністрацією. Бюро має відокремлене майно, самостійний баланс, розрахунковий, валютний та інші рахунки в установах банків, набуває майнових та особистих немайнових прав, має право виступати в суді, виконувати будь-які дії відповідно до угод, що не суперечить законодавству України, Положенню «Про авіаційне страхове бюро» та установчому договору.

Бюро створюється страховиками, які мають ліцензію на проведення обов'язкового авіаційного страхування та зареє­стровані в Державній авіаційній адміністрації відповідно до Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення безпеки авіації України», орган управ­ління яких прийняв рішення про вступ до Бюро за умови вико­нання вимог Положення «Про авіаційне страхове бюро».

Бюро може бути ліквідованим тільки після вибуття з нього всіх членів.

Основні завдання Авіаційного страхового бюро:

• координація діяльності національних страховиків у галузі страхування авіаційних ризиків;

• дослідження та прогнозування національного ринку страхо­вих послуг у галузі авіації;

• організація співпраці з підприємствами, їхніми об'єднан­нями та іншими організаціями, які експлуатують та обслу­говують засоби авіаційного транспорту;

• підготовка та внесення на розгляд державних органів про­позицій стосовно законодавчих та інших нормативних актів з обов'язкового авіаційного страхування, розроблення реко­мендацій з методології проведення відповідних видів авіа­ційного страхування;

• сприяння впровадженню прийнятих у міжнародній прак­тиці умов авіаційного страхування та форм уніфікованих полісів;

• збір, аналіз та опублікування статистичних даних щодо збитків, завданих авіаційними подіями;

• розроблення програм і методів страхування авіаційних ризиків, заходів щодо запобігання страховим випад­кам;

• організація та проведення консультацій з технічних, еконо­мічних і юридичних питань, пов'язаних з класифікацією страхових випадків, визначенням розміру збитків та стра­хового відшкодування;

• організація та проведення науково-практичних заходів з питань страхування авіаційних ризиків, забезпечення мето­дичними матеріалами, інформаційне забезпечення страхо­виків і страхувальників;

• видання бюлетенів і довідників; проведення навчання, під­вищення кваліфікації; організація конференцій, семінарів тощо;

• представництво інтересів страховиків-членів Бюро у між­народних об'єднаннях страховиків.

Моторне (транспортне) страхове бюро (МТСБ) – юридична особа, створена згідно з чинним законодавством і діє на основі свого Статуту, погодженого і затвердженого у визначеному зако­нодавством порядку. Страховики можуть входити до МТСБ як повні або асоційовані члени.

Повні члени МТСБ зобов'язані виплачувати страхові відшко­дування у разі настання страхового випадку, який спричинили їхні страхувальники на території інших держав, з уповноваженими організаціями по страхуванню цивільної відповідальності власни­ків транспортних засобів яких МТСБ уклало угоду про взаємне визнання договорів такого страхування. Якщо страхове відшкоду­вання виплачувало МТСБ, то повні члени відшкодовують (компен­сують) йому всі витрати, яких воно зазнало, і сплачують пеню.

Основні завдання Моторного (транспортного) страхового бюро:

• гарантування платоспроможності страховиків-членів Мото­рного (транспортного) страхового бюро щодо страхових зобов'язань;

• управління з централізованими страховими резервними фондами;

• співробітництво з відповідними організаціями інших дер­жав у галузі страхування цивільної відповідальності, коор­динація обов'язкового страхування цивільної відповідаль­ності нерезидентів власників (водіїв) транспортних засобів у разі в'їзду їх на територію України;

• збирання потрібної інформації про обов'язкове страхування цивільної відповідальності, підготовка рішень та пропозиції з цього питання;

• розроблення форм страхових полісів і договорів обов'язко­вого страхування цивільної відповідальності;

• затвердження тарифів за додатковими договорами обов'яз­кового страхування цивільної відповідальності в порядку, визначеному законодавством.

Морське страхове бюро (МСБ) є юридичною особою, яка діє на підставі Положення «Про морське страхове бюро» та установ­чого договору, погодженого з Державним департаментом мор­ського та річкового транспорту. Бюро має відокремлене майно, самостійний баланс, розрахунковий, валютний та інші рахунки в установах банків, набуває майнових та особистих немайнових прав, має право виступати в суді, виконувати будь-які дії відповідно до укладених угод, що не супер­ечать законодавству України.

Фінансування діяльності МСБ відбувається за рахунок вступ­них та членських внесків його членів та інших дозволених видів комерційної діяльності. МСБ створюється страховиками, які мають ліцензію на проведення морського страхування та обов'язкового страхування пасажирів від нещасних випадків, що виникають під час морського перевезення, орган управління яких прийняв рішення про вступ до Бюро.

Основні завдання Морського страхового бюро:

• координація діяльності національних страховиків у галузі страхування на морському транспорті;

• дослідження та прогнозування національного ринку страхо­вих послуг у галузі торговельного мореплавства;

• організація співпраці з підприємствами, їхніми об'єднан­нями та іншими організаціями, які експлуатують або обслу­говують засоби морського транспорту;

• підготовка та внесення на розгляд державних органів пропо­зицій стосовно законодавчих та інших нормативних актів з морського страхування, розроблення рекомендацій з методо­логії проведення відповідних видів морського страхування;

• сприяння впровадженню прийнятих у міжнародній практиці умов морського страхування та форм уніфікованих полісів;

• збір, аналіз та публікування статистичних даних щодо збит­ків на морському транспорті;

• розроблення програм та методів страхування морських ризиків, заходів щодо запобігання страховим випадкам;

• організація та проведення консультацій з технічних, еконо­мічних і юридичних питань, пов'язаних з класифікацією страхових випадків, визначенням розміру збитків та стра­хового відшкодування;

• організація та проведення науково-практичних заходів з питань страхування на морському транспорті, забезпечення методичними матеріалами, інформаційне забезпечення страховиків та страхувальників;

• видання бюлетенів і довідників, проведення навчання, під­вищення кваліфікації, організація конференцій, семінарів тощо;— представництво інтересів страховиків-членів МСБ у міжна­родних об'єднаннях страховиків.

Ядерний страховий пул – це об'єднання страховиків-резидентів України, які в установленому порядку отримали ліцензію на проведення обов'язкового страхування цивільної відповідаль­ності за ядерну шкоду. Пул є юридичною особою, яка утворюється і діє відповідно до установчого договору, його статуту і Положення про Ядерний страховий пул.

Основні завдання Ядерного страхового пулу:

• організація співстрахування на принципах солідарної від­повідальності у рамках Пулу;

• організація перестрахування за страховими ризиками, стра­хові обов'язки за якими перевищують фінансові можливості членів Пулу щодо страхового покриття цих ризиків влас­ними активами;

• впровадження єдиних для всіх членів Пулу зразків догово­рів страхування, документів, у тому числі стандартів, і пра­вил поведінки на страховому ринку, інших правил та поло­жень, спрямованих на захист прав страховиків і запобігання порушенням та зловживанням;

• участь у розробленні проектів актів законодавства, що спри­яють досягненню цілей Пулу;

• забезпечення представництва Пулу у відносинах з органами державної влади, страхувальниками, іншими страховиками, об'єднаннями страховиків і громадськими організаціями, захист інтересів членів Пулу;

• установлення та підтримання зв'язків з іноземними фахів­цями страхової діяльності, координація взаємовідносин з ядерними пулами інших країн;

• виконання представницьких функцій, пов'язаних з досяг­ненням цілей Пулу, за дорученням фізичних та/або юридич­них осіб як на території України, так і поза її межами;

• аналіз і узагальнення досвіду страхування у сфері викорис­тання ядерної енергії;

• сприяння проведенню експертизи безпеки ядерних устано­вок і розміру ядерної шкоди;

• організація навчання і підвищення кваліфікації працівни­ків страхових компаній, інших підприємств, установ та орга­нізацій, проведення семінарів, конференцій з питань стра­хової діяльності;

• поширення інформації про діяльність Пулу, ведення реклам­ної діяльності в його інтересах;

• утворення філій, представництв та інших відокремлених підрозділів як на території України, так і поза її межами;

• організація наукового та методологічного супроводження діяльності Пулу.

Метою діяльності Українського медичного страхового бюро є сприяння розвитку відкритого та рівнодоступного медичного страхового ринку в Україні шляхом впровадження єдиних правил, вимог та стандартів діяльності, забезпечення необхідної допомоги страховим компаніям у прова­дженні медичного страхування, організація юридичного захисту прав страховиків та страхувальників, координація зусиль страхо­виків на ринку послуг медичного страхування і забезпечення рів­них умов для всіх страхових компаній в Україні.

Українське медичне страхове бюро здійснює таку діяльність:

• представляє інтереси своїх членів у відносинах з держав­ними органами України, міжнародними організаціями та ін.;

• розробляє методологію медичного страхування, стратегію і тактику його впровадження в Україні;

• сприяє формуванню розвинутої інфраструктури медичного страхового ринку в Україні;

• аналізує стан і перспективи розвитку медичного страху­вання в Україні та за її межами;

• аналізує чинне законодавство України з питань страхової діяльності та охорони здоров'я;

• залучає членів Асоціації до участі у виконанні програм з питань удосконалення медичного обслуговування населення з використанням медичного страхування;

• сприяє залученню іноземних інвесторів для розробки і впро­вадження програм медичного страхування;

• проводить конференції, семінари та інші заходи науково-практичного характеру;

• пропагує ідеї страхової медицини серед широких верств населення України тощо.

Питання для самоперевірки

1. Що з себе представляє страховий ринок і яку він має структуру?

2. Що становить собою страхова послуга?

3. Хто є суб’єктами страхового ринку?

4. Хто може виступати страховими посередниками?

5. Чим принципово відрізняється брокерська діяльність від агентської?

6. Яку роль виконують професіонали страхового ринку?

7. Що являють собою товариства взаємного страхування?

8. Які існують об’єднання страховиків?

Тема 5

СТРАХОВА ОРГАНІЗАЦІЯ (КОМПАНІЯ)

Лекція 1.

5.1. Організаційна структура страхової компанії

5.2. Форми страхових компаній

5.3. Органи управління страхової компанії

Лекція2.

5.4. Ресурси страхової компанії.

5.5.Порядок створення та функціонування страхових компаній

5.6.Процедура ліквідації страхових компаній

5.1. Організаційна структура страхової компанії

Під структурою компанії розуміються насамперед зв'язки, що існують між різними частинами організації для досягнення її мети. Це поділ роботи на окремі завдання, що виконуються керівництвом, галузевими та функціональними управліннями (департаментами), відділами, секторами й іншими підрозділами центрального офісу та регіональної мережі компанії.

Організаційна структура набирає таких форм, як поділ праці, створення спеціалізованих підрозділів, ієрархія посад, внутрішньоорганізаційні процедури.

Структура управління компанією може будуватись за такими принципами:

Принцип лінійного підпорядкування. Це означає, що вищі керівники наділяються правом давати розпорядження підлеглим співробітникам з усіх питань, що випливають з їхньої діяльності.

Наприклад, указівки керівника страхової компанії є обов'язковими для всього персоналу. Такий порядок, коли підлеглим структурам доводиться вирішувати справи виключно через "верхи", забезпечує відповідний рівень контролю за діями структурних підрозділів компанії. Проте в разі додержання лише функції лінійного підпорядкування центральний апарат, і особливо керівництво, перевантажується розглядом порівняно дрібних питань. Внаслідок цього управління втрачає оперативність, найкваліфікованіші працівники відволікаються від опрацювання перспективних, глобальних проблем розвитку компанії.

Принцип функціонального підпорядкування. Право давати розпорядження надається щодо виконання конкретних функцій, незалежно від того, хто їх виконує.

Наприклад, головний бухгалтер може дати вказівки з обліку матеріальних і грошових цінностей, що перебувають у розпорядженні будь-якого підрозділу компанії. Носій функцій може отримувати вказівки від кількох керівників відділів чи інших функціональних підрозділів і має, у свою чергу, звітувати перед ними про виконання тих чи інших видів робіт. Це не поширюється на дисциплінарну відповідальність. Накласти стягнення або матеріально заохотити працівника може керівник компанії або та особа, якій делеговані ці права.

Принцип лінійно-штабного підпорядкування. Це, здебільшого, "мозкові" центри (штаби), які виконують консультаційні функції у процесі стратегічного планування, підготовки рішень з інших найважливіших питань роботи компанії. До них, крім штатних працівників, нерідко залучають консультантів і експертів з вузів, наукових лабораторій та інших установ. Такі фахівці опрацьовують ті чи інші питання та подають керівництву свої висновки і пропозиції. Консультанти не наділяються правом давати розпорядження працівникам компанії.

Страхові компанії, формуючи свої організаційні структури, використовують, зазвичай, усі три принципи. Важко уявити, наприклад, Національну акціонерну страхову компанію (HACK) "Оранта" без урахування можливостей раціонального поєднання лінійного та функціонального підпорядкування підрозділів, їх співробітників. Що ж до принципу лінійно-штабного підпорядкування, то він у багатьох компаніях довго недооцінювався.

Найбільшою страховою організацією в Україні за низкою параметрів і досі лишається HACK "Оранта". Структура цього страховика доволі складна. Вона охоплює чотири рівні управління: центральний офіс (Правління компанії), обласні (Київську і Севастопольську міські) дирекції, міські та районні відділення й філії. Ця компанія - наступниця колишнього Укрдержстраху. До 1994 року вона мала свої відділення в усіх районах України. Згодом зі складу HACK "Оранта" виокремилися як самостійні юридичні особи деякі обласні дирекції. Так утворилися відкриті акціонерні товариства "Крим-Оранта", "Оранта-Дніпро", "Оранта-Донбас", "Оранта-Лугань", "Оранта-Січ". Останніми роками HACK "Оранта" відкрила низку філій і відділень в областях, де функціонують названі щойно самостійні страховики.

Типову структуру страхової компанії подано на на рис. 5.1.

Багато компаній мають розгалужену мережу дирекцій, філій, відділень та представництв.

Філія страховика – це відокремлений підрозділ, що не є юридичною особою. Він може мати власну назву, яку дозволяється використовувати згідно Положенням про філію, має відокремлений баланс та здійснює страхову діяльність за видами, на які страховик отримав ліцензії і право на здійснення яких було надано філії загальними зборами учасників страховика. Таке право може бути надане повністю або з обмеженнями.

Зі світової практики відомі три системи організації роботи страхових компаній з філіями. Кожна з них має свої переваги і недоліки. Вибір тієї чи іншої системи роботи з філіями залежить від конкретних обставин.

Централізована система. Вона передбачає прийняття всіх рішень, що стосуються андеррайтингу та відшкодування збитків, на рівні центрального офісу (головної контори). Тут підписуються поліси, здійснюються розрахунки, пролонгуються поліси. На філії покладаються видача бланків, отримання і перевірка анкет на страхування та покриття збитків.

Рис. 5.1. Типова структура страхової компанії.

Ці документи пересилаються до центрального офісу для прийняття рішень. Переваги цієї системи полягають у тому, що вона вимагає менше висококваліфікованих фахівців, скорочуються витрати на ведення справи. До недоліків слід віднести те, що працівники філій мають малі перспективи для кар'єри, на прийняття рішень витрачається багато часу, причому рішення не завжди враховують місцеві умови.

Децентралізована система. За цієї системи більшість рішень, що стосуються укладення договорів і відшкодування збитків, приймаються у філії. Остання самостійно поновлює договори і веде облік. Звичайно, що рішення філії мають узгоджуватися з політикою, що її проводить компанія в цілому. Перевагою є те, Що у філії працює більш кваліфікований персонал, ніж при централізованій системі, клієнти мають можливість оперативно отримати більше послуг. До недоліків можна віднести недостатній обсяг роботи для кваліфікованих працівників, ускладнення Щодо перестрахування ризиків.

Регіональна система. За такої системи серед філій виокремлюються головні для даного регіону. У них зосереджується група фахівців з андеррайтингу, оцінювання та відшкодування збитків. Вони обслуговують потреби кількох філій, що працюють у даному регіоні. Це компромісний варіант, де враховуються переваги і недоліки централізованої і децентралізованої систем.

У філіях зосереджується великий обсяг інформації про поліси, страхові внески, відшкодування збитків, заробітну плату, комісійні винагороди. Для опрацювання цієї інформації використовуються комп'ютери. Існує тісний зв'язок між філіями і головним офісом. Завдяки високій швидкості роботи факсів, комп'ютерів, принтерів, ксероксів, електронної пошти прискорилося оформлення страхових послуг. Відпала потреба в рутинній ручній роботі, що її виконували різні службовці.

Представництво страховика – це відокремлений підрозділ останнього, який не є юридичною особою, діє згідно з Положенням про представництво, не маючи права безпосередньо продавати страхові поліси, а також здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність. Представництво виконує функції і завдання, які сприяють організації та здійсненню статутної діяльності страховика, виступає від імені страховика і фінансується ним. Представництва можуть бути створені на території як України, так і іноземних держав. Вони мають такі завдання: збір інформації, реклама, пошук клієнтів страховика в даному регіоні або країні, виконання репрезентативної функції, надання консультацій.

Також можуть діяти агентства страхових компаній, які надають представницькі послуги, виконуючи водночас деякі операції, пов'язані з підготовкою проектів страхових договорів, обстеженням наслідків страхових випадків.

Створення регіональної мережі - справа вельми витратна. З певним розвитком посередницьких структур компаніям, можливо, стане вигідніше користуватися послугами страхових агентів і брокерів, щоб підтримувати необхідні зв'язки з віддаленими від центрального офісу страхувальниками.

Зарубіжний досвід показує, що останніми роками структури управління спрощуються. Так, у Великій Британії є чималі за нашими мірками компанії, які мають всього два-три структурні функціональні підрозділи. Багато компаній практикують періодичне переміщення співробітників з одного підрозділу до іншого. Це сприяє підвищенню їхньої кваліфікації, допомагає оволодіти знаннями з ведення справи й на інших ділянках роботи компанії. Працівники сприймають такі заходи позитивно, як один із способів боротьби із закостенінням організаційної структури.

5.2. Форми страхової компанії

Страховики (страхові компанії, страхові товариства) – суб'єкти страхування (страхового ринку), котрі відповідно до отриманої ліцензії беруть на себе зобов'язання за певну плату відшкодувати стра­хувальникові або іншим учасникам страхового ринку завданий страховим випадком збиток або виплатити страхову суму. В Україні відповідного до чинного законодавства страховиками визнаються фінансові установи, утворені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України «Про господарські товариства» з урахуванням особливостей страхового законодавства, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика повинно бути не менше трьох. Законодавство із страхування передбачає також можливість утворення державних страхових організацій, а також товариств взаємного страхування.

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Страховики мають право займатися тільки тими видами страхування, які визначені в ліцензії.

Сукупність страховиків, що функціонують у певному економічному середовищі, утворює страхову систему, головне завдання якої в економіці ринкового типу – надання страхових послуг, що забезпечують надійний страховий захист юридичним і фізичним особам.

Страховики можуть розрізнятися за належністю на приватні і державні (публічні).

Публічні страховики створюються і керуються, здебільшого, від імені держави (уряду). Їх створення може відбутись шляхом засновництва з боку держави або націоналізації акціонерних страхових компаній і перетворення їх майна в державну власність. Приватними страховиками можуть бути індивідуальні особи, акціонерні та інші страхові товариства.

Унікальною формою об'єднання приватних індивідуальних страховиків виступає англійська корпорація "Ллойд". Виникла ще у XVII ст. Сьогодні " Ллойд" налічує понад 26 000 членів, об'єднаних майже в 400 синдикатів. Синдикат "Ллойда" має свій порядковий номер і переважно назву одного із провідних членів синдикату - агента-керуючого. Кожен страховик називається в практиці "Ллойда" андеррайтером. Він безпосередньо здійснює страхову діяльність "на свій ризик", виходячи із власних фінан­сових можливостей, несе пропорційну відповідальність індивідуально і не відповідає за інших членів. Синдикат не є юридичною особою. Це форма об'єднання членів для спільного ведення справ по страхуванню і перестрахуванню. В "Ллойді" переважно сконцентровані чотири основні види страхування: морських, неморських, авіаційних і автомобільних ризиків. Створення страховиків такого типу значного поширення не набуло.

Співвідношення між державними і приватними формами страховиків залежить від суспільного устрою країни та економічної політики держави. Так, у колишньому СРСР до поч. 90-х років існувала монополія держави у страховій галузі. Усі страхові операції здійснювала єдина державна організація - Держстрах СРСР, а в Україні - Укрдержстрах, які підпорядковувались Міністерству фінансів. Така монополія існувала в свій час і в Царській Росії. Сьогодні в деяких країнах з ринковою економікою ще зберігається монополія на страхову справу (Ірландська Республіка, Індонезія). У Франції більшість страхових організацій створеніна основі приватного капіталу окремих фізичних та юридичних осіб.

У зв'язку з переходом до ринкової економіки в Україні змінилась загальна соціально-економічна ситуація, розширився попит на страхові послуги, що призвело до активної перебудови організації страхування, демонополізації страхової справи, створення комерційних страхових компаній. Укрдержстрах на поч. 90-х рр. був реорганізований спочатку в Українську комерційну страхову компанію "Укрдержстрах", а пізніше (в 1994 р.) на його базі була створена Національна акціонерна страхова компанія (НАСК) "Оранта".

У цілому ж основним критерієм створення різних страховиків була база, на якій вони створювались. Відповідно до цього виділяють 4 типи страховиків:

перший тип – відносно великі страхові компанії (колись союзного значення) з широкою мережею периферійних філій, що згодом перетворилися на самостійних юридичних осіб;

другий тип - комерційні страхові організації, що створені на базі розміщених в Україні установ системи колишнього Держстраху СРСР і Індержстраху СРСР. Цей процес відбувався поступово і певною мірою опосередковано, що зумовило перехід кваліфікованих працівників цих установ до інших компаній;

третій тип – страхові компанії, що створені комерційними, торго­вельними, банківськими та іншими підприємницькими структурами. Перші роки самостійної української держави характеризувалися заснуванням багатьох банків, торговельних корпорацій, інвестиційних компаній, котрі, розвиваючи свій бізнес, доходили висновку про необхідність здійснення страхування системних ризиків;

четвертий тип – "кептивні" страховики, створені при галузевих міністерствах, відомствах, підгалузях, сферах виробництва. Характерною особливістю цих компаній був великий вплив на їх роботу відповідних міністерств, відомств, державних корпорацій.

Страхові компанії складають основу інституційної та терито­ріальної структури страхового ринку.

3а інституціональною ознакою страхові компанії можуть бути створені як акціонерні товариства, товариства з додатковою відпо­відальністю, товариства з повною відповідальністю, командитні товариства та товариства взаємного страхування.

В Україні, як і в багатьох інших державах, основу страхової системи становлять страхові компанії у формі акціонерних товариств. Акціонерне страхове товариство (корпорація) – це тип компанії, яка створюється і діє зі статутним капіталом, поділеним на певну кількість часток – акцій.

Оплачена акція дає право її власникові на участь в управлінні товариством і отримання частини прибутку у формі дивідендів. У самій основі акціонерного товариства закладені переваги цього виду компанії. Акціонерна форма нагромадження статутного капіталу дає змогу залучити до страхового бізнесу багатьох юридичних і фізичних осіб, зацікавлених вигідно розмістити інвестиції. У разі несприятливих наслідків діяльності конкретного страховика втрата відносно невеликих внесків до компанії не потягне за собою банкрутства самих акціонерів. Акціонерні товариства бувають закритого і відкритого типу. В Україні у страховому бізнесі переважають акціонерні товариства закритого типу. Це пояснюється кількома мотивами.

По-перше, створення відкритих акціонерних товариств тривалий час стримувалося низькими вимогами до розміру статутного фонду страховика і відсутністю розвиненого ринку цінних паперів.

По-друге, українське законодавство не передбачає можливості створення страхової компанії у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ).

По-третє, статус закритого товариства дає змогу контролювати поширення акцій серед певної категорії учасників страхової компанії, що може відповідати інтересам засновників.

По-четверте, процедура створення закритого акціонерного товариства істотно спрощена, що дозволяє економити час і кошти.

Перспективнішими для страхового бізнесу є відкриті акціонерні товариства. Це компанії, що орієнтуються на великі обсяги страхових послуг. Вони вимагають пошуків коштів у багатьох власників, які здебільшого не схильні до активної участі в керівництві фірмою. Залучати кошти таких осіб удається завдяки продажу компаніями акцій на фондовому ринку.

В Україні поняття "товариство" і "компанія" нерідко ототожнюються, не розрізняючи на практиці страхових товариств і страхових компаній. Це пов'язано з поширенням і у нашій країні міжнародної страхової термінології, де страховика часто називають страховою компанією. У закордонній практиці страхова компанія – це юридично оформлена одиниця підприємницької діяльності, яка бере на себе зобов'язання страховика і має на це відповідну ліцензію. Проте насправді не кожного страховика можна вважати товариством. Не всі страховики набирають вигляду страхової компанії. Товариство, як правило, не створюються в формі державної власності. Водночас у багатьох країнах до компаній не включають поширені там товариства взаємного страхування (ТВС).

Товариство з додатковою відповідальністю – один з видів господарських товариств, статутний капітал якого поділений на частки, визначені статутними документами. Учасники відповідають за його зобов'язаннями своїми внесками в статутний фонд, а у випадку недостатності цих коштів –додатково майном.

Товариство з повною відповідальністю – це об'єднання кількох осіб, які особисто беруть участь у справах товариства, і кожен з них несе повну відповідальність згідно з зобов'язаннями товариства не тільки вкладеним капіталом, а й усім своїм майном.

Командитне товариство передбачає об'єднання кількох осіб для здійснення підприємницької діяльності, в якій одні учасники (повні члени) несуть відповідальність згідно із зобов'язаннями товариства як своїм вкладом, так і усім своїм майном, а інші (командисти або вкладники) відповідають тільки своїм вкладом.

Однією з форм страхового захисту сьогодні є товариства взаємного страхування (ТВС), які створюються на основі централізації коштів пайової участі його членів (докладно розглянуто в попередній темі).

Серед вітчизняних страхових компаній вирізняються кептивні стра­хові компанії, сферою діяльності яких є захист інтересів засновників. Як правило створюються кептиви потужними виробничими підпри­ємствами, корпораціями або промислово-фінансовими групами, пред­ставленими банками, пенсійними та інвестиційними фондами та іншими фінансовими та кредитними установами.

Переваги їх в тому, що вони охоплюють великий потенційний сегмент страхового ринку, який обслуговується корпоративним страховиком, а проникнення конкуруючих страхових компаній на цей сегмент є майже неможливим. Основний недолік – однорідний склад страхового портфеля, що спричинює негативний вплив на фінансову стійкість страховика.

За територією обслуговування (географічною ознакою) страхові компанії можна поділити на: місцеві, регіональні, національні та транснаціональні (міжнародні).

В Україні досі немає транснаціональних страхових компаній. Досвід країн Європейського Союзу показує, що на вищому етапі свого розвитку страхування об'єктивно потребує виходу за межі країни. Це вигідно для страховиків – адже ризики територіально розосереджуються, зростає обсяг продажу полісів, а отже, можливість одержати прибуток.

За характером виконуваних операцій (спеціалізацією) виділяють:

• спеціалізовані страхові компанії, котрі спеціалізуються на певних видах страхування: страхування наземного транспорту, медичного страхування тощо;

• універсальні, котрі здійснюють різні види страхування, наприклад, майнове, авіаційне, від нещасних випадків, та ін. (єдино, що заборонено – поєднувати страхування життя з іншими видами страхування);

• перестрахувальні, котрі здійснюють перестраховування найбільш великих і небезпечних ризиків.

За розміром (величиною) статутного капіталу та іншими техніко-економічними показниками, які визначають місце страхових компаній на ринку, виділяють: великі, середні та малі страхові компанії.

Сьогодні для оцінки страхових організацій використовують різні рейтинги, оскільки єдиної методики оцінки поки що не розроблено. У світовій практиці для визначення рейтингу страховика найчастіше користуються послугами всесвітньо відомих рейтингових агентств Стандарт енд Пурс і Мудіс Сервіс.

У вітчизняній практиці визначення рейтингу страховиків здійснюється переважно за такими показниками: власні кошти; страхові резерви; страхові платежі; рівень виплат; обсяг страхової суми, переданої в перестрахування; рівень платоспроможності; кількість діючих договорів страхування.

5.3. Органи управління страхової компанії

Органи управління страховою компанією визначаються залежно від того, на яких засадах створено організацію. Як зазначалося, на українському страховому ринку переважна більшість страхових компаній має статус акціонерного товариства.

Згідно із Законом України "Про господарські товариства" найвищим органом управління акціонерним товариством є загальні збори акціонерів, їх скликають засновники компанії після фундаментальної підготовчої роботи.

До компетенції загальних зборів акціонерів належать:

• затвердження статуту компанії і всіх змін до нього, включаючи розмір статутного фонду;

• прийняття рішення щодо виду, кількості та вартості акцій, що підлягають продажу або викупу;

• затвердження річного звіту, зокрема розподіл прибутків і порядок покриття збитків компанії;

• обрання наглядової ради, ревізійної комісії, голови та членів правління товариства;

• прийняття при потребі рішення про зміну статусу акціонерного товариства (із закритого на відкрите або навпаки);

• прийняття рішення про ліквідацію товариства.

Наглядова рада обирається з числа акціонерів у кількості від трьох до дев'яти осіб. Цей орган контролює стан справ у компанії в період між загальними зборами акціонерів.

За наявності певних повноважень, наданих загальними зборами акціонерів, наглядова рада може приймати рішення про призначення і відкликання голови та членів правління, затверджувати річний звіт, вирішувати ряд інших важливих питань, що не є виключною прерогативою загальних зборів.

У деяких компаніях за прикладом західноєвропейських страховиків створюється Рада директорів. До її складу входять керівники, обрані загальними зборами акціонерів, що мають повноваження, визначені статутом.

До складу Ради залучаються також директори з числа керівників компанії, окремих інфраструктур останньої і зовнішні директори - здебільшого радники або провідні акціонери (директори без портфеля). Вони часто мають незалежний і добре аргументований погляд з питань, що розглядаються Радою директорів. Завдяки цьому рішення зазначеного органу стають більш обґрунтованими та позитивно впливають на роботу компанії.

Правління страхової компанії є виконавчим органом, який керує роботою компанії згідно з повноваженнями, визначеними статутом компанії і положенням про правління. Робота правління має будуватися з додержанням принципу колегіальності.

Спектр питань, які вирішуються правлінням, дуже широкий. Це планування діяльності, розставляння відповідальних кадрів, у тому числі затвердження генерального директора або головного менеджера компанії (у переважній більшості товариств ця посада окремо не вводиться, а її функції виконує голова правління), а також кошторису, інвестиційної політики компанії.

Голова правління може виконувати водночас функції і голови Ради директорів. Дозволяється також поєднувати в одній особі посади голови правління і головного менеджера.

Якщо такого поєднання немає, то функції голови правління здебільшого обмежуються організацією міжнародних контактів і координацією взаємодії компанії з органами влади тощо.

Президент – це посада, що за ієрархією йде після голови правління. Важлива особливість: якщо президент є одночасно і головним менеджером, то за рангом він може бути вищим за голову правління.

Залежно від того, на кого покладені функції управління оперативною діяльністю компанії – голову правління чи президента, – призначаються їхні заступники або віце-президенти, їх кількість і розподіл обов'язків визначаються потребами кожної компанії.

У Західних країнах оперативне керівництво компанією, як правило, здійснює головний менеджер. На нього покладаються дуже важливі функції. Насамперед такі: організація виконання рішень загальних зборів акціонерів, наглядової ради, ради директорів та правління компанії, внесення пропозицій щодо планів діяльності компанії, затвердження функціональних обов'язків посадових осіб. Можна прогнозувати, що зі збільшенням обсягів роботи й українські страховики частіше вводитимуть цю посаду до штатного розкладу.

При керівних органах компанії є секретаріат, на який покладаються важливі функції з контролю за виконанням їхніх рішень. Секретар ради веде облік акціонерів, а також книгу протоколів засідань цього органу.

У багатьох компаніях, які переймають повчальний зарубіжний досвід менеджменту, чергове засідання наглядової ради, Ради директорів або правління розпочинається з інформації про остаточну редакцію попередніх рішень і стан їх виконання. При секретаріаті є група працівників, які встановлюють зв'язки з громадськістю, інформуючи її про діяльність компанії.

Ревізійна комісія – контрольний орган страховика, що відстежує виконання статуту, рішень загальних зборів акціонерів, додержання чинного законодавства.

Останніми роками ревізійні комісії контактують з аудиторами, що дає змогу підвищувати професійний рівень перевірок і висновків.

Ефективність діяльності страхової компанії залежить, насамперед, від можливостей добору талановитих, чесних керівників, які знаються на страховій справі. Але такі особи повинні мати належно забезпечені мотиви до продуктивної праці. І в розвинених країнах відповідні мотиви створюються.

Таких працівників усіляко заохочують: крім достатньо високої заробітної плати вони мають ще й інші блага. Наприклад, у США, коли відповідальний працівник страховика звільняється, виходячи на пенсію, йому виплачують вихідну допомогу в розмірі трирічної заробітної плати. А оскільки середній річний заробіток відповідального працівника страхової галузі перевищує 40 тис. доларів, то зрозуміло, яку відчутну матеріальну підтримку одержує такий пенсіонер.

У Німеччині керівний склад компанії нагороджують найбільш престижними автомобілями. У Великій Британії увійшла в практику оплата за рахунок компанії сімейних турне.

Робити такі щедрі подарунки керівникам і відповідальним працівникам компаній українські страховики ще не мають матеріальної змоги. Зауважимо, що нині середня страхова компанія в ЄС збирає за рік понад 110 млн. євро страхових премій. Це близько 20 % загального обсягу страхових премій, зібраних в Україні.

Спільним у практиці багатьох країн є виділення для штатного керівного складу певної кількості (приблизно до 5 %) акцій своєї компанії. Вони можуть бути передані безплатно, зі знижкою до ціни або в борг. Це стимулює керівний персонал до ефективної роботи компанії. Такий спосіб заохочення працівників із додержанням чинного законодавства прийнятний і для України.

Дієвим стимулом, що не потребує значних грошових витрат, є своєчасна і, по можливості, об'єктивна рейтингова оцінка діяльності страховиків.

5.4. Ресурси страхової компанії

Комерційна діяльність не може здійснюватися без наявності необхідних факторів, а саме: основних і оборотних засобів, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів. Їх сукупність і раціональна структура визначають потенціал фірми.

У діяльності страхових компаній вирішальними є розміри грошових фондів і наявність кваліфікованого персоналу. слід, проте, пам’ятати, що успіх роботи часто залежить від «найвужчого» складника потенціалу. Крім того, нерідко стає можливим і доцільним підсилити один фактор за рахунок послаблення іншого. Отже, створюючи чи розвиваючи страховий бізнес, потрібно звертати увагу на раціональне формування кожного компонента потенціалу компанії. Ресурси страхової компанії зображені на рис. 5.2.

Ресурси страхової компанії

матеріальні

фінансові

трудові

інформаційні

Рис. 5.2. Ресурси страхової компанії

До матеріальних ресурсів належить нерухоме і рухоме майно – будівлі транспорт, обчислювальна та офісна техніка, меблі.

До фінансових ресурсів відносяться власні кошти і кошти, що перебувають в управлінні компанією – статутний фонд, вільні резерви, нерозподілений прибуток, гарантійний фонд, страхові резерви. Фінансові ресурси, що забезпечують надійність виконання зобов’язань страхової компанії, складаються насамперед із грошової частини сплаченого статутного фонду і системи страхових резервів. Вони характеризуються значною специфічністю формування та використання.

До трудових ресурсів відноситься персонал компанії, кваліфікація котрого повинна бути достатньою для ефективної діяльності підприємства.

До інформаційних ресурсів відносяться масиви даних про страхувальників, діючі страхові договори та зобов'язання згідно них, довідкова, законодавча, нормативна інформація, статистичні дані і дані бухгалтерського обліку.

Капітал страхової організації за джерелами його походження складається із власного і залученого. Головним елементом власного капіталу страховика є статутний капітал, а залученого - страхові резерви.

Статутний капітал у страховій діяльності має дещо інше призначення, ніж у інших підприємств. Він не тільки забезпечує статутну діяльність страхової організації (як у інших суб'єктів господарювання), а й є джерелом покриття страхових виплат у разі недостатності інших коштів. Оскільки статутний капітал від самого початку заснування страхової організації формує основу її фінансової стійкості, його розміру і структурі приділяється дуже велика увага з боку як страховиків, так і наглядових органів. Тому початкові (мінімальні) розміри статутних капіталів страхових організацій є законодавчо встановлюваними та контрольованими.

Власний капітал страхової організації також містить додатковий та резервний капітал, нерозподілений прибуток минулих років та поточного року, цільові надходження та фінансування, непокриті збитки минулих років та поточного року.

Власний капітал страхової організації формується за рахунок внесків засновників, відрахувань з прибутків від страхової діяльності та доходів від інвестиційної діяльності страхової організації, а також від додаткової емісії акцій.

Структура залучених коштів страхової організації насамперед зумовлюється специфікою страхової діяльності й включає страхові резерви, сформовані за рахунок частини страхових внесків страхувальників і призначені для страхових виплат (страхові резерви становлять найбільшу частину залучених коштів), кредиторську заборгованість за операціями страхування, співстрахування і перестрахування та кредиторську заборгованість, безпосередньо не пов'язану зі страховою діяльністю.

Доходи страхової організації – це сукупна сума грошових надходжень на її рахунки в результаті здійснення нею страхової чи іншої, законодавчо не забороненої, діяльності. Страховик може отримувати доходи від страхової діяльності та інші доходи, в тому числі від інвестиційної діяльності (рис. 5.3).

Доходи від страхової діяльності формуються за рахунок страхових премій, отриманих за укладеними договорами страхування і перестрахування, відшкодування частини збитків за ризиками, переданими у перестрахування, за рахунок комісійних і брокерських винагород у разі, якщо страхова організація є посередником у страхуванні, за рахунок повернення страхових резервів, а також за рахунок інших доходів від страхових операцій.

Рис. 5.3. Доходи страхових компаній

Доходи від інвестиційної діяльності страхової організації формуються за рахунок інвестування коштів страхових резервів і власних вільних коштів. Страхові інвестиції повинні здійснюватися в обсягах, за строками і в просторі, які узгоджені зі взятими страховими зобов'язаннями. Доходи страхової організації від інвестиційної діяльності можуть бути використані на виконання зобов'язань з надання інвестиційного доходу вигодонабувачам за довгостроковими договорами страхування життя чи на покриття недостатніх страхових резервів для відшкодування збитків. Інвестиційний дохід також може бути джерелом приросту власного капіталу страхової компанії, який використовується в надзвичайних ситуаціях для покриття страхових зобов'язань.

Страховик також може мати інші доходи, не пов'язані зі своєю основною діяльністю, зокрема:

- доходи від здавання майна в оренду (здійснення фінансового або оперативного лізингу, оренди землі, житлових помешкань тощо);

- доходи від надання консультаційних послуг;

- доходи від реалізації прав регресної вимоги страховика;

- доходи у вигляді безкоштовної фінансової допомоги страховику і безкоштовно переданих страховику товарів (надання послуг);

- доходи від продажу (відчуження) окремо цінних паперів і окремо деривативів протягом звітного періоду;

- доходи від індексації і передачі (відчуження) основних фондів і нематеріальних активів;

- курсові різниці;

- штрафи, пені та інші доходи.

Склад і структуру витрат визначають два взаємозалежних економічних процеси - погашення зобов'язань перед страхувальниками і фінансування діяльності страхової організації, тому у страхуванні застосовується така класифікація витрат:

- витрати, пов'язані з виконанням страхових зобов'язань і проведенням страхових операцій (виплати страхових відшкодувань і страхових сум; відрахування до запасних фондів і резервів внесків; відрахування на попереджувальні заходи та ін.);

- витрати на проведення інших операцій (витрати на одержання доходів від інвестування і розміщення тимчасово вільних власних коштів страховика, сформованих ним страхових резервів та інших видів доходів);

- витрати на ведення справи.

Резерви страхові - фонди, які створюються страховими організаціями для забезпечення гарантій виплат страхового відшкодування і страхових сум та використовуються, якщо сума виплат страхувальникам або операційний період перевищує поточні надходження страхових платежів, а також в інших обумовлених випадках".

Деякі вітчизняні вчені ототожнюють поняття "страхові фонди" та "страхові резерви": "фонд страховий (страхові резерви) - це сукупність фінансових ресурсів для попередження, локалізації та відшкодування збитків, завданих страхувальнику в результаті страхових подій".

5.5. Порядок створення та функціонування страхових компаній

Страхові організації переважно утворюються в два етапи. На першому відбувається утворення компанії як юридичної особи, її реєстрація в місцевих органах влади і реєстрація першого випуску акцій. На другому етапі відбувається експертиза бізнес-плану та правил страхування, на підставі чого компанія реєструється як страховик і отримує ліцензію на право здійснення страхової діяльності.

У зв'язку з тим, що страховики переважно існують в формі колективних підприємств, їх утворення розпочинається з організації ініціативної групи котра виступає засновником товариства. Членів такої групи повинно бути не менше трьох(юридичних або фізичних осіб). Після досягнення домовленості між собою про утворення компанії вони проводять перші, так звані "установчі" збори, на котрих приймається рішення утворити страхову компанію, затвердити її назву і статут, адресу, величину статутного фонду і призначити директора та головного бухгалтера. На цих же зборах підписується установча угода про заснування компанії.

Після зборів керівні особи компанії відкривають в банку тимчасовий рахунок і розпочинають продаж акцій. Після того, як не менше половини акцій буде продано і за них надійдуть кошти, страхову компанію реєструють в райдержадміністрації або виконкомі міської чи районної в місті ради депутатів. На підставі постанови про реєстрацію обласне управління статистики видає свідоцтво про реєстрацію компанії з необхідними кодами. Тепер компанія реєструється як платник податків і внесків з усіх видів обов'язкового соціального страхування та виготовляє печатку і штамп. Після цього рахунок в банку міняється на постійний і завершується продаж акцій. Коли перша оголошена емісія закінчена, здійснюється її реєстрація в Державній комісії з цінних паперів і фондового ринку в Києві.

Для другого етапу страхова компанія розробляє правила страхування і страхові тарифи, а також бізнес-план на 3 або 5 років діяльності. Ці документи, а також установчі документи, список акціонерів, копія реєстраційного свідоцтва та свідоцтва про реєстрацію першого випуску акцій, довідки банків або висновки аудиторів про підтвердження розмірів сплаченого статутного фонду, інформація про керівників страхової компанії та їх освіту представляють в Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України. Спеціалісти комісії перевіряють документацію на відповідність чинному законодавству, після експертизи заносять компанію в Єдиний державний реєстр страховиків України і видають їй відповідні ліцензії. Тільки після цього компанія набуває прав страховика і може розпочинати діяльність.

Фінансовою основою діяльності страховика є його статутний фонд, котрий формується тільки грішми.

Діяльність страховика полягає в укладенні договорів страхування і виконанні зобов'язань згідно них, а також в управлінні грошовими і матеріальними активами.

5.6. Процедура ліквідації страхових компаній

Як і інші господарські суб'єкти, страхові компанії можуть ліквідовуватись (повністю припиняти діяльність), реорганізовуватись (зливатись з іншими або приєднуватись до інших) та сануватись (оздоровлюватись, тобто зміцнювати фінансовий стан). Повна ліквідація може здійснюватись згідно рішення акціонерів або ухвали господарського суду (у випадку банкрутства).

Одночасно з прийняттям рішення про ліквідацію компанії призначається ліквідаційна комісія, котра керує процесом закриття підприємства. Вона складає перелік діючих договорів страхування і визначає зобов'язання згідно них, виявляє усіх дебіторів і кредиторів та здійснює розрахунки з ними. Для цього використовуються наявні грошові кошти, а при необхідності продається майно компанії. Після розрахунків з застрахованими і кредиторами сплачуються усі належні податки та збори і здійснюються розрахунки (розподіл коштів) з акціонерами. Наприкінці цих робіт складається завершальний (ліквідаційний) баланс котрий підтверджується аудитором, в міліцію здаються печатки і штампи, а в реєструючий орган подається заява з проханням виключити компанію з реєстру підприємств та організацій України.

Процедура реорганізації компанії шляхом приєднання або злиття з іншою відбувається дещо по-іншому. Їй передує досягнення домовленості між учасниками процесу реорганізації про умови злиття чи приєднання, зміну структури компанії, розподіл посад та інше. Після цього одна з компаній, як правило, слабша або менша, ліквідується. За рахунок її статутного фонду купуються (отримуються) акції компанії, котра залишається. Їй же передаються страхові резерви і відповідальність за діючими договорами від ліквідованої компанії.

Законом України "Про страхування" (редакція 2001 р.) передбачено також реорганізацію страховика згідно рішення органів нагляду за страховою діяльністю. Така реорганізація можлива шляхом:

– перетворення в страхового посередника;

– об'єднання кількох страховиків в одну компанію з визначенням порядку передачі страхових зобов'язань за умови, що на це погодяться власники страховиків;

– залучення до числа учасників страховика інших страховиків (у тому числі іноземних страховиків) за умови здійснення ними розрахунків згідно зобов'язань та боргів страховика, строк сплати яких уже настав.

Примусова санація може призначатися органом нагляду за страховою діяльністю у разі:

1) невиконання страховиком зобов'язань перед страхувальниками протягом трьох місяців;

2) недосягнення страховиком визначеного законом розміру статутного фонду;

3) в інших випадках, передбачених діючим законодавством.

Примусова санація передбачає:

1) проведення комплексної перевірки фінансово-господарської діяльності страховика, в т.ч. обов'язкової аудиторської перевірки;

2) визначення органом нагляду за страховою діяльністю управляючої особи (тимчасового адміністратора компанії), котрим здійснюється фінансове, господарське і кадрове управління страховиком;

3) встановлення заборони на вільне користування майном страховика та прийняття страхових зобов'язань без дозволу органу нагляду.

Кожна страхова компанія має матеріальні, фінансові, трудові та інформаційні ресурси.

Питання для самоперевірки

1. У яких формах дозволено створювати страхову компанію?

2. Які види діяльності дозволено виконувати страховим компаніям?

3. Як класифікуються страховики за інституційною ознакою?

4. Охарактеризуйте сутність організаційно-правових форм, у яких дозволено створювати страхову компанію.

5. Як класифікуються страховики за територію обслуговування, характером виконуваних операцій та за розміром?

6. За якими принципами може будуватися організаційна структура страхової компанії?

7. Чим відрізняють функції філій, представництв та агенцій страхової компанії?

8. Які існують системи роботи страховика зі своїми філіями?

9. Які функції належать до загальних зборів акціонерів?

10. Охарактеризуйте основні функції головних органів управління та посадових осіб страхової компанії.

Тема 6

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТРАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Лекція 1.

6.1 Функції, права та обов'язки Комітету в справах нагляду за страховою діяльністю

6.2. Методи державного регулювання страхової діяльності

Лекція 2.

6.3. Ліцензування страхової діяльності в Україні

6.4. Шляхи наближення законодавчої нормативної бази зі страхування до міжнародних стандартів.

6.1. Функції, права та обов'язки Комітету в справах нагляду за страховою діяльністю

Страховий нагляд за діяльністю суб'єктів страхових відносин у кожній країні забезпечується відповідною системою органів з нагляду за страховою діяльністю.

Так, у Росії створена Федеральна служба з наг­ляду за страховою діяльністю, у Латвії – Державна страхова інспекція, у Франції – Комісія з контролю за страхуванням, в Італії – Державний інститут контролю за діяльністю страхових компаній, у Нідерландах – Палата страхових справ тощо.

В Україні до 2000 року з боку держави наглядом і кон­тролем у страхуванні займався Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю (Укрстрахнагляд), який був створений з метою забезпечення реалізації державної страхової політики. Комітет підпорядковувався Кабінету Міністрів України.

Після 15 березня 2000 року до 26 квітня 2003 року на підставі Указу Президента України "Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади" цю функцію виконувало Міністерство фінансів України (Департамент фінансових установ та ринків). Структурні підрозділи Департаменту займались загальним регулюванням, законодавчим забезпеченням, ліцензуванням і контролем за небанківськими фінансовими установами: кредитними спілками, недержавними пенсійними фондами, інвестиційними компаніями, страховими організаціями.

З прийняттям нової редакції Закону України «Про страхування» (2001 р.) державний нагляд у сфері страхування здійснюється Уповноваженим органом держави та його органами на місцях. До 2003 р. функції цього Уповноваженого органу продовжувало виконувати Міністерство фінансів України, а з прийняттям Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та виданням указу Президента України «Про положення про державну комісії з регулювання ринків фінансових послуг України» функції Уповноваженого органу за нагляду за страховою діяльністю (поряд з наглядом за іншими сферами фінансових послуг) покладено на Державну комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (скорочено – Держфінпослуг).

Державний нагляд за страховою діяльністю в Україні здійснюють з метою дотримання вимог законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспро­можності страховиків і захисту інтересів страхувальників.

Уповноважений орган забезпечує проведення державної політики у сфері страхування. У своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства, у визначеному порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень Уповноважений орган організовує виконання актів законодавства і систематично контролює їхню реалізацію.

Крім спеціального органу державного контролю, постановою Кабінету Міністрів України (1996 р.) було створено Експерту Раду з питань страхування при Кабінеті Міністрів України. Функціонування Експертної ради дозволяє розглядати питання та вирішувати проблеми страхування вже на стадії розробки законів, а не після їх прийняття, тобто реально впливати на захист інтересів страховиків та інших суб'єктів страхового ринку. Державно-правове регулювання діяльності на страховому ринку України здійснюють також органи законодавчої, виконавчої та судової влади.

У зв'язку з демонополізацією страхування в Україні органи державної влади й управління не здійснюють безпосереднього керівництва страховою діяльністю. До їхньої компетенції входить створення правового середовища для страхового ринку шляхом прийняття та видання законів, постанов, інструкцій та інших нормативних актів, а також здійснення контролю та нагляду за дотриманням законодавства у сфері страхування. До таких органів входять: Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України.

Функції, що виконує Уповноважений орган відповідно до покладених на нього завдань виконує зазначені у статті 36 Закону України «Про страхування». Функції уповноваженого органу відображені на рис. 6.1.

Основні функції уповноваженого органу:

Видача ліцензій на проведення страхової діяльності

Контроль за платоспроможністю страховиків щодо виконання своїх зобов’язань перед страхувальниками

Ведення єдиного державного реєстру страховиків

(перестраховиквів)

Встановлення правил формування, обліку та розміщення страхових резервів

Розробка нормативних і методичних документів з питань страхової діяльності

Участь у здійсненні заходів щодо підвищення кваліфікації кадрів для страхової

діяльності

Узагальнення практики

страхової діяльності

Розробка та подання

пропозицій щодо розвитку

у й удосконалення страхового законодавства

Рис. 6.1. Функції органу, що здійснює нагляд за страховою діяльністю

Законом України «Про страхування» також визначено основні права Уповноваженого органу, які зазначені у ст. 37 Закону:

1) одержувати в установленому порядку від страховиків звітність про страхову діяльність, інформацію про їх фінансове становище та необхідні пояснення щодо звітних даних, а від підприємств, установ (у тому числі банків), організацій і фізичних осіб - інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань;

2) проводити перевірку щодо правильності застосування страховиками законодавства України про страхову діяльність і достовірності їх звітності за показниками, що характеризують виконання договорів страхування, не частіше одного разу на рік призначати проведення за рахунок страховика додаткової обов'язкової аудиторської перевірки з визначенням аудитора;

3) відкликати ліцензію на провадження страхової діяльності філією страховика-нерезидента, якщо страховика-нерезидента позбавлено ліцензії на провадження страхової діяльності або якщо його ліквідовано/оголошено банкрутом у країні, в якій його зареєстровано;

4) видавати приписи страховикам про усунення виявлених порушень вимог законодавства про страхову діяльність, а у разі їх невиконання зупиняти чи обмежувати дію ліцензій цих страховиків до усунення виявлених порушень або приймати рішення про відкликання ліцензій та виключення з державного реєстру страховиків (перестраховиків);

5) проводити тематичні перевірки діяльності страховика у випадках необхідності перевірки фактів, викладених у скаргах, заявах, зверненнях страхувальників, достовірності показників звітності, виконання вимог раніше наданих приписів, за дорученням правоохоронних органів або органів державної влади, зустрічні перевірки достовірності і правильності укладених договорів страхування та перестрахування та у разі надходження інформації від страхувальників про порушення;

6) одержувати від страхових та перестрахових брокерів установлену звітність про їх діяльність та інформацію про укладені договори, а також необхідні пояснення щодо цих даних;

7) видавати приписи страховим посередникам про усунення виявлених порушень законодавства, а у разі їх невиконання приймати рішення про виключення страхового або перестрахового брокера з державного реєстру страхових та перестрахових брокерів;

8) одержувати в установленому порядку від аварійних комісарів інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань, у тому числі інформацію про обставини і причини настання страхового випадку та заподіяну шкоду;

9) здійснювати контроль за достовірністю та повнотою інформації, що надається учасниками страхового ринку;

10) одержувати безоплатно від органів виконавчої влади інформацію та статистичну звітність, необхідну для виконання покладених на нього завдань;

11) звертатися до суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика (перестраховика) або страхового посередника у випадках, передбачених законом.

Основнимі завдання уповноваженого органу у сфері страхування відображені на рис. 6.2.

Основні завдання уповноваженого органу у сфері страхування

розроблення основних напрямів розвитку страхової діяльності та посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні;

проведення заходів щодо забезпечення розвитку страхової справи та здійснення державного нагляду за страховою діяльністю;

регулювання в межах своїх повноважень взаємовідносин страховиків зі страхувальниками, а також страхових брокерів зі страхувальниками і страховиками;

проведення роботи з удосконалення методів фінансової діяльності страховиків;

участь у міжнародному співробітництві з питань страхування і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні.

Рис. 6.2. Завдання уповноваженого органу у сфері страхування

До системи органів регулювання входять ще:

• Національний банк України (здійснює валютне регулювання);

• Державна податкова адміністрація (податкове регулювання);

• Антимонопольний комітет (антидемпінгове та антимонопольне регулювання);

• Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва (регуляторну політику);

• Фонд державного майна України (управління частками державного майна);

• Господарський суд (розгляд спірних питань у страхуванні).

Відповідно до Закону України "Про страхування" інститутами - регуляторами, що здійснюють інституційно-правове регулювання на страховому ринку визнані об’єднання страховиків: Моторне (транспортне) страхове бюро України, Авіаційне страхове бюро, Морське страхове бюро, Ядерний страховий пул.

6.2. Методи державного регулювання страхової діяльності

Головною метою державного регулювання страхової діяльності є забезпечення формування страховиками достатнього обсягу коштів, за рахунок яких вони зможуть виконати свої зобов'язання перед .

Державне регулювання розвитку страхового бізнесу здійснюється у певних напрямах (рис. 6.3).

Напрями державного регулювання

пряма участь держави у становленні системи страхового захисту майнових інтересів;

законодавче регулювання (прийняття державою базових законів та НПА)

здійснення спеціального нагляду за діяльністю відповідно до інтересів страхувальників та загальнодержавних потреб.

Рис. 6.3. Напрями державного регулювання страхової діяльності

Цілісний механізм державного регулювання страхової діяльності включає прямі і непрямі методи впливу держави та її втручання у здійснення страхової діяльності та розвиток страхового ринку.

До ринкових, тобто непрямих методів державного регулювання відносяться проведення державою спеціальної податкової (фіскальної) політики, а також тарифної, цінової, кредитної, грошової та інвестиційної політики.

Пряме державне втручання в механізм функціонування страхового бізнесу здійснюється за допомогою законодавчої бази та нагляду за страховою діяльністю. Надання страхових послуг передбачає індивідуальні конкретні страхові відносини між страховиком і страхувальником, реалізація яких потребує наявності системи правового регулювання страхової діяльності (рис. 6.4).

Система законодавства щодо регулювання страхової діяльності складається з:

загального законодавства

спеціалізованого страхового законодавства

підзаконних актів.

Рис. 6.4. Законодавче регулювання страхової діяльності

Норми та принципи правового регулювання страхової діяльності визначені Конституцією України, міжнародними угодами, законами та постановами Верховної ради України, указами та розпорядженнями Президента України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, інструкціями, методиками, наказами, листами міністерств і відомств, нормативними актами Уповноваженого органу, що здійснює нагляд за страховою діяльністю (Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг в Україні).

Основою системи законодавчого регулювання страхового ринку є Закон України «Про страхування».

Певні принципи здійснення страхування викладені в Господарському кодексі України.

Законодавство визначає обов'язки та права суб'єктів страхового ринку, договірні відносини між сторонами, порядок та умови здійснення страхових виплат, страхового відшкодування, форми страхування, перелік добровільних та обов'язкових видів страхування, систему державного регулювання, повноваження органів державного регулювання, умови ліцензування страхової діяльності, вимоги до правил страхування, умови забезпечення платоспроможності страховика, вимоги до його статутного капіталу, формування страхових резервів, правила і напрями розміщення коштів страхових резервів тощо.

Загальні аспекти державного регулювання страхового ринку харак­теризують такі основні законодавчі акти:

• Закон України «Про господарські товариства»;

• Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг ";

• Розпорядження Кабінету Міністрів України "Про схвалення концепції розвитку страхового ринку України до 2010 року».

Нормативні акти міністерств та відомств деталізують ті чи інші зако­нодавчі норми.

Так, склад податків, які сплачуються страховиками, визначається Законами України "Про систему оподаткування" і "Про оподат­кування прибутку підприємств", а порядок їх сплати – відповідними наказами, інструкціями Міністерства фінансів України, Державної податкової служби України.

Нормативними документами міністерств та відомств регулюються діяльність страхових посередників, механізм проведення операцій з перестрахування, особливості функціонування товариств взаємного страхування, діяльність аварійних комісарів тощо.

Система заходів прямого державного регулювання – нагляду за страховою діяльністю відображена на рис. 6.5.

Порядок реєстрації страховиків визначений "Положенням про єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків) України".

Єдиний державний реєстр страховиків України – це система збору, обліку, нагромадження та зняття з реєстру даних, що стосуються ліцензування страхової діяльності і нагляду за страховою діяльністю страховиків.

Система заходів прямого державного регулювання

складається з:

реєстрацію страхових

компаній;

видачу ліцензій на проведення певних видів страхування

здійснення контролю за діяльністю страховиків

Рис. 6.5. Заходи прямого державного регулювання страхової діяльності

У Реєстр заносяться дані про страховиків, які одержали ліцензію на здійснення страхової діяльності. Ліцензія є обов'язковою. Вона видається на проведення конкретних видів страхування і перестрахування.

Порядок реєстрації, ліцензування та контролю за діяльністю страховиків визначений в Законі України "Про страхування" та в іншій нормативно-законодавчій базі зі страхування.

Від організації державного страхового нагляду, його функціонування залежить подальший розвиток страхової діяльності, її спрямованість на вирішення економічних проблем в державі, адже страхові компанії, збираючи та накопичуючи значні грошові кошти, живлять своїми вкладеннями банківську систему, надають страховий захист великій кількості фізичних та юридичних осіб, мають можливість широкого та довготривалого використання страхових коштів і тим самим вирішувати інвестиційні потреби суб'єктів господарювання. Державне регулювання також важливе для проведення послідовної політики стосовно форм, методів і масштабів участі іноземного капіталу в страховому бізнесі.

Взаємовідносини страховика й держави будуються на таких принципах:

• страховик не відповідає за зобов'язаннями держави, а держава – за зобов'язаннями страховика;

• не допускається, за винятком обов’язкових видів страхування, страхування життя, майна громадян, перестрахування, страхування експортно-імпортних поставок під гарантію держави та діяльності страхових посередників, будь-яке централізоване регулювання (уніфікація, обмеження, обов'язковість тощо) розмірів страхових платежів (тарифів) і страхових сум (страхового відшкодування), умов укладання страхових договорів, взаємовідносин страховика та страхувальника, якщо вони не суперечать законодавству України;

• держава гарантує дотримання й захист майнових та інших прав і законних інтересів страховиків, умов вільної конкуренції в здійсненні страхової діяльності;

• утручання в діяльність страховиків з боку державних та інших органів забороняється, якщо воно не пов'язано з повноваженнями органів, які здійснюють державний нагляд та контроль за діяльністю страховиків.

6.3. Ліцензування страхової діяльності в Україні

Ліцензування страхової діяльності є одним з головних методів регулювання процесу формування страхового ринку. Призначенням ліцензування є перевірка підготовленості страхової компанії до проведення страхової діяльності.

Ліцензування страхової діяльності здійснюється відповідно до ст. 8 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" та постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку органів ліцензування" на підставі Ліцензійних умов проведення страхової діяльності, затверджених Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Міністерства фінансів України.

Ліцензування страхової діяльності здійснює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України, видаючи ліцензію на проведення конкретних видів страхування та перестрахування, передбачених Законом України "Про страхування".

Установчі документи (статут та установчий договір) повинні містити ті види діяльності, якими дозволено займатися страховику.

Для одержання ліцензії страховик подає до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України заяву. Заява подається за встановленою формою, в якій повинні бути вказані:

1. найменування страховика;

2. юридична адреса (місцезнаходження);

3. форма та види страхової діяльності;

4. місце здійснення страхової діяльності;

5. розмір сплаченого статутного фонду;

6. поточний рахунок, найменування та юридична адреса банку, у якому від-

криті рахунки страховика.

До заяви додаються:

• копії установчих документів та копія свідоцтва про реєстрацію;

• довідки банків або висновки аудиторських фірм, що підтверджують розмір сплаченого статутного фонду;

• довідка про фінансовий стан засновників страховика, підтверджена аудитором (аудиторською фірмою), якщо страховик створений у формі повного чи командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю;

• правила (умови) страхування;

• економічне обґрунтування запланованої страхової (перестрахувальної) діяльності;

• інформація про учасників страховика, голову виконавчого органу та його заступників, копія диплома голови виконавчого органу страховика або його першого заступника про вищу економічну або юридичну освіту, копія диплома головного бухгалтера страховика про вищу економічну освіту, інформація про наявність відповідних сертифікатів у випадках, передбачених Держфінпослуг.

Термін розгляду ліцензійної справи – 30 днів з часу одержання усіх передбачених документів.

Підставою для відмови у видачі юридичній особі ліцензії може бути невідповідність документів, що додаються до заяви, вимогам чинного законодавства України.

Суперечки щодо відмови у видачі або відкликанні ліцензії вирішуються у судовому порядку.

Страховики, які отримали ліцензію на страхування життя, не мають права займатися іншими видами страхування. Ліцензії на проведення страхування життя видаються без зазначення в них строку дії. Кабінет Міністрів України встановлює розмір плати за видачу ліцензій на проведення конкретних видів страхування.

Для здійснення діяльності страховими брокерами їм необхідно мати сертифікат на таку діяльність, який видається згідно з «Інструкцією про порядок сертифікації страхових брокерів, ведення державного реєстру брокерів та регулювання їх діяльності».

Допустити страхову компанію на ринок, видати їй ліцензію – цим контроль не вичерпується. Поточна діяльність страхової компанії контролюється на підставі звітності.

Перевірку дотримання вимог щодо публікації балансу, контроль за правильністю відображення даних у звітності здійснюють представники державних органів шляхом різного роду перевірок страхових організацій за такими напрямами:

• комплексні перевірки страхових компаній;

• перевірки філій страхових компаній;

• камеральні перевірки діяльності страховиків на підставі поданих балансових та інших звітів;

• перевірки іншими контролюючими органами.

Перевірки можуть здійснюватися планово й позапланово – якщо необхідно – при наявності порушення законодавства з боку страхової компанії.

Особлива увага сьогодні приділяється контролю за:

• платоспроможністю страховиків щодо виконання ними страхових зобов'язань перед страхувальниками;

• розміщенням страхових резервів;

• розробкою нормативних і методичних документів з питань страхової діяльності;

• реалізацією Концепції розвитку страхового ринку України до 2010 року.

Однією з головних умов належного виконання страховиком прийнятих на себе зобов'язань є фінансова надійність страховика. Чинниками, які забезпечують фінансову надійність страховиків є:

• розмір власних коштів страховика;

• правильно розраховані тарифні ставки;

• збалансований страховий портфель;

• величина страхових резервів, адекватна сумі взятих страховиком на себе зобов'язань;

• розміщення страхових резервів;

• перестрахування.

Загальні положення забезпечення платоспроможності страховиків наведено у ст. 30 Закону України "Про страхування":

• наявність сплаченого статутного фонду та гарантійного фонду страховика;

• створення страхових резервів, достатніх для майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань;

• перевищення фактичного запасу платоспроможності страховика над розрахунковим нормативним запасом плато­спроможності (докладно – у темі 12).

Мінімальний розмір статутного фонду страховика, який займається видами страхування, крім страхування життя, установлюється в сумі, еквівалентній 1 млн. євро, а страховика, який займається страхуванням життя, – 1,5 млн. євро за валютним обмінним курсом валюти України. Особливості формування статутного фонду страховика наведено в ст. 2 Закону.

Загальний розмір внесків страховика до статутних фондів інших страховиків України не може перевищувати 30 відсотків його власного статутного фонду, у тому числі розмір внеску до статутного фонду окремого страховика не може перевищувати 10 відсотків. Ці вимоги не поширюються на страховика, який здійснює види страхування, крім страхування життя.

У разі створення страховика або збільшення зареєстрованого статутного фонду статутний фонд повинен бути сплачений виключно в грошовій формі. Дозволяється формування статутного фонду страховика цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України, але не більше 25 відсотків загального розміру статутного фонду.

Також забороняється використовувати для формування статутного фонду страховика векселі, кошти страхових резервів, а також кошти, одержані в кредит, у позику, під заставу і вносити нематеріальні активи.

Стосовно товариств із додатковою відповідальністю Закон лише вказує на необхідність створення ними статутного фонду, проте ніяк не визначає його розмір.

Страховики можуть припинити свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації, з урахуванням особливостей щодо забезпечення правонаступництва щодо укладених договорів страхування, встановлених Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України.

При ліквідації страховика він виключається з Єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків).

Може бути здійснено реорганізацію страховика (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення). Згідно ст. 13 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" реорганізація (ліквідація) страхових організацій здійснюється з додержанням вимог відповідних законів України та нормативно-правових актів державних органів з питань регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, зокрема, Законів України "Про страхування" та "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Виключення страховика з державного реєстру суб'єктів підпри­ємницької діяльності місцевими органами влади у зв'язку з його ліквідацією або реорганізацією здійснюється тільки після внесення відповідних змін у єдиний Державний реєстр страховиків (пере­страховиків).

6.4. Шляхи наближення законодавчої нормативної бази зі страхування до міжнародних стандартів.

Розвиток світової економіки і міжнародних економічних відносин, входження України до системи світових господарських зв'язків та перебудова національної економіки потребують розвитку страхового ринку України з урахуванням світового досвіду відповідно до національних особливостей, що зумовлює проведення наукового дослідження міжнародного ринку страхування та вироблення рекомендацій щодо використання світового досвіду в галузі страхування для подальшого розвитку національного страхового ринку в період переходу до ринкової економіки.

Аналіз сутності страхування в ринковій економіці свідчить про необхідність розвитку страхування та його величезну роль як надійного механізму захисту підприємств різних форм власності та громадян від можливих ризиків, зростання яких останнім часом спостерігається в усьому світі як важливого чинника стабільності суспільного виробництва, неперервності та безперебійності процесу відтворення, ефективного засобу реалізації інвестиційної політики держави.

Історичний аналіз становлення національного ринку страхування, комплексне системне дослідження його сучасного стану та структури свідчать про якісні зміни, що відбуваються останнім часом у розвитку страхування в Україні. Спостерігається стійка тенденція збільшення частки страхування в загальному обсязі валового внутрішнього продукту. Темпи зростання страхування перевищують темпи зростання валового внутрішнього продукту. Спостерігається збільшення обсягів страхових послуг, перевищення темпів зростання обсягів страхових резервів над темпами зростання страхових платежів, збільшення обсягів сплачених статутних фондів та інші позитивні тенденції. За умов спаду виробництва промислової й сільськогосподарської продукції, негативного впливу інфляційних процесів розвиток страхового ринку України протягом перехідного періоду порівняно з іншими галузями національної економіки характеризується високими темпами зростання.

Процеси ринкової трансформації економіки України потребують здійснення адекватних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту населення, та впровадження нових методів з урахуванням світового досвіду відповідно до особливостей національної системи. Вивчення досвіду медичного страхування та пенсійного забезпечення у країнах із ринковою економікою, аналітично-порівняльне дослідження реформ системи соціального забезпечення у країнах із перехідною економікою Центральної та Східної Європи, Латинської Америки дозволяють, враховуючи зарубіжний досвід та національні особливості, виробити шляхи впровадження медичного й пенсійного страхування в Україні. Першочергового вирішення потребує питання вдосконалення законодавчої та нормативної бази, зокрема прийняття законів, що регламентували б права та обов'язки ринкових суб'єктів та визначили механізми здійснення медичного й пенсійного страхування.

Питання для самоперевірки

1. Що включає в себе законодавство щодо регулювання страхової діяльності?

2. На яких принципах будуються відносини страховика і держави?

3. Які основні положення державної політики у сфері страхування?

4. Які державні органи виконували функції нагляду за страховою діяльності? Який орган здійснює ці функції зараз?

5. Які заходи передбачені з ліцензування страхової діяльності?

6. Які функції та права має Уповноважений орган?

Тема 7

Особисте страхування

Лекція 1

1. Сутність та особливості особистого страхування.

2. Класифікація особистого страхування.

3. Страхування життя.

1. Сутність та особливості особистого страхування

Особисте страхування є самостійною галуззю страхової діяльності, в якій об’єктами виступають майнові інтереси громадян пов’язані зі здоров’ям, життям та пенсійним забезпеченням. Основною метою його є надання послуг фізичним особам для страхового захисту їхнього життя та здоров’я.

Часто особисте страхування не цілком коректно прирівнюють до соціального страхування, яке насправді його доповнює.

Таблиця 7.1

Відмінності між особистим і соціальним страхуванням

Критерій	Особисте страхування	Соціальне страхування
Джерела формування страхових фондів	індивідуальні доходи, а кошти підприємств, організацій та установ – лише у випадках, коли особисте страхування є обов’язковим	кошти підприємств, організацій, установ і лише частково – індивідуальні доходи
Форми проведення	Добровільна і обов’язкова	Обов’язкова

Особисте страхування пов'язане з відтворенням робочої сили і зумовлене ризиковим характером діяльності людей різних професій, підвищеним ступенем ризику, пов'язаним із погіршенням довкілля, зростанням питомої ваги людей похилого віку у загальній кількості населення тощо.

Особисте страхування – це страхування майнових інтересів, що не суперечать законодавству України і пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи.