2. З´ясуйте сутність організації наукової діяльності в Україні та вкажіть напрями її вдосконалення

Організацією науки в Україні займається Державний комітет у справах науки і технологій України, який виз­начає разом з науковими установами напрям розвитку на­укових досліджень та використання їх у народному госпо­дарстві. Державний комітет подає плани розвитку науки Уряду або Верховній Раді України на затвердження та за­безпечення фінансування із державного бюджету або інших джерел.

Державна система організації і управління науковими дослідженнями в Україні дає можливість концентрувати та орієнтувати науку на виконання найбільш важливих завдань. Управління науковою діяльністю будується за територіально-галузевим принципом. Сьогодні науково-дослідну роботу ведуть:

• науково-дослідні та проектні установи й центри Ака­демії наук України (НАН);

• науково-виробничі, науково-дослідні, проектні уста­нови, системи галузевих академії;

• науково-дослідні, проектні установи і центри міністерств і відомств;

• науково-дослідні установи і кафедри вищих навчаль­них закладів;

• науково-виробничі, проектні установи і центри при промислових підприємствах, об'єднаннях;

• ієрархічну вершину цієї сукупності установ, центрів, підприємств завершує Державний комітет України з пи­тань науки і технологій, який забезпечує єдину державну політику в галузі науки та її використання в практиці.

У 2011р. наукові та науково-технічні роботи виконували 1255 організа-

цій, майже половина з яких відносяться до підприємницького сектору економіки, 40,5% – до державного, 14,0% – вищої освіти і 1 організація – до приватного неприбуткового сектору. У розподілі організацій за секторами науки порівняно з 2010р. частка організацій галузевого профілю скоротилася на 1,0 в.п., наукових установ академічного профілю збільшилась на 0,7 в.п. Найбільша кількість організацій підпорядкована Національній академії наук України (194 організації), Українській академії аграрних наук – 108, Академії медичних наук – 35, Академії педагогічних наук – 16, Академії правових наук – 6, та Академії мистецтв – 2 організації.

Вищим державним науковим центром є Національна академія наук України (НАН). Вона очолює і координує разом з Державним комітетом у справах науки та техно­логій України фундаментальні і прикладні дослідження в різних галузях науки. НАН є державною науковою уста­новою, яка об'єднує всі напрями науки та підтримує міжнародні зв'язки з науковими центрами інших країн. При Національній академії наук України створена міжвідомча рада з координації фундаментальних дослід-Очолює НАН України Президент, який обирається загальними зборами вчених. Вони ж обирають трьох віце-президентів, вченого секретаря, Президію і ревізійну ком­ісію. НАН України має в своєму складі відділення з відпо­відних галузей науки, зокрема, математики, інформатики, механіки, фізики і астрономії; наук про землю; хімії, загаль­ної біології, економіки, історії, філософії, літератури, мови та мистецтва тощо.

До складу НАН входять наукові інститути з відповід­них галузей, є територіальні відділення (Донецьке, Захід­не, Південне та ін.) і територіальні філіали.

Відділення НАН об'єднують науково-дослідні інститу­ти (НДІ), які очолюють розвиток науки у певній галузі знань. У них зосереджені провідні наукові сили. Структу­ра управління в НДІ показана на рис. 2.1.

Директор НДІ

Заступники директора з наукової роботи

Вчений секретар

Вчена рада

Керівник тематичної групи

Завідуючий науковим відділом

Завідуючий сектором(лабораторією)

Рис.2.2. Структура організації управління НДІ

Крім НАН в Україні функціонують галузеві академії, наприклад: Академія педагогічних наук України, Українсь­ка академія аграрних наук, у складі якої є НДІ з економі­ки; Академія медичних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України. В туризмі, згідно з Постановою Кабінету Міністрів №1132 від 17 серп­ня 2002 року та наказом Держтурадміністрації України №219 К від 23 жовтня 2002 року, в м. Києві створено Нау­ковий центр розвитку туризму, функціонує науково-гро­мадська організація - Академія туризму України та науковий центр з туризму при КУТЕП. Результати наукових досліджень в індустрії туризму публікуються в спеціаль­них журналах.

У галузевих НДІ окремі підрозділи здійснюють наукові дослідження за темами профілю, переважно прикладного характеру, в яких має потребу галузь, до якої вони вхо­дять.

Науково-дослідну діяльність прикладного характеру на нижчих рівнях здійснюють в НДІ відділи, лабораторії, сек­тори, а також вищі навчальні заклади (університети, ака­демії, інститути). Останні мають спеціальні підрозділи, які виконують науково-дослідні роботи за рахунок державних бюджетних і госпрозрахункових коштів. Проводять досл­ідження науково-педагогічні працівники із залученням студентів, а також молодих учених, здобувачів кандидатсь­ких і докторських дисертацій за науковою тематикою ви­щих навчальних закладів.

Україна традиційно вважається державою з вагомим науковим потенціалом, визнаними у світі науковими школами, розвиненою системою

підготовки кадрів. Основними формами підготовки наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації є аспірантура і докторантура.

Підготовка кандидатів і докторів наук здійснюється вищими навчальними

закладами третього і четвертого рівнів акредитації та науково-дослідними установами.

Після набуття державою незалежності спостерігається стрімкий розвиток

мережі закладів, що здійснюють підготовку наукових кадрів. За останні

одинадцять років (з 2000р. до 2011р.) кількість аспірантур зросла на 25% (з 418

до 524), докторантур – на 27% (з 209 до 266). Відповідно, зросла і кількість

бажаючих отримати певний науковий ступінь: чисельність аспірантів – на 47%

(з 23 до 34 тис.), докторантів – на 44% (з 1,1 до 1,6 тис.).

Переважна більшість закладів, що здійснюють підготовку аспірантів,

підпорядкована шести міністерствам та академіям наук: Національній академії

наук України – 27%, Міністерству освіти і науки, молоді та спорту – 23%, Українській академії аграрних наук – 7%, Академії медичних наук – 6%, Міністерству охорони здоров'я – 5%, Міністерству аграрної політики та продовольства – 4%. Схожа ситуація спостерігається і з підпорядкованістю

докторантур: Міністерству освіти і науки, молоді та спорту – 38%, Національній академії наук України – 24%, Міністерству охорони здоров'я – 6%, Міністерству аграрної політики та продовольства, Українській академії аграрних наук – по 5%, Академії педагогічних наук – 4%.

Аспірантури та докторантури досить рівномірно розподіляються за типами закладів, при яких вони створені. Так, при вищих навчальних закладах працює 48% (249) аспірантур та 63% (168) докторантур, при науково-дослідних

інститутах, відповідно, 52% (275) та 37% (98).

Найбільше число аспірантів навчається у галузі економічних та технічних

наук. Звертає на себе увагу зростання підготовки аспірантів та незначне зменшення докторантів у галузі державного управління – у 2011р. навчалось

766 аспірантів та 75 докторантів (у 2010р. – відповідно 762 аспіранти та 81

докторант, у 2009р. – 629 та 81).

Як і раніше, переважна більшість майбутніх наукових кадрів навчається за

рахунок державного бюджету, при цьому питома вага аспірантів, які не платять

за своє навчання, щороку зменшується.

Отже, суб'єктами наукової діяльності є: науковці, вчені та науково-педагогічні працівники, а також наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади III -IV рівнів акредитації, громадські організації у сфері науко­вої та науково-технічної діяльності.

Тих, хто постійно займається науковою діяльністю, називають дослідниками, науковцями, науковими пра­цівниками, вченими.

Науковий працівник - це вчений, який за основним місцем роботи та відповідно до трудового договору профес­ійно займається науковою, науково-технічною, науково-організаційною або науково-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфікацію, незалежно від наявності на­укового ступеня або вченого звання, підтверджену резуль­татами атестації.

Суттєвою особливістю розвитку науки є наступність досвіду і знань, єдність традицій і новаторства. Однією з форм її втілення є наукові школи, функціонування яких передбачає боротьбу думок, творчі дискусії та конструк­тивну критику. Науковою школою слід вважати творчу співдружність вчених, які працюють в одній країні або в одному місті в певній галузі науки, об'єднаних спільністю підходів до вирішення проблеми, стилю ро­боти, спільністю наукового мислення, ідей і методів їх реалізації.

Головними ознаками наукової школи є:

• наявність наукового лідера - видатного вченого, який володіє умінням підбирати творчу молодь і навчати її мис­тецтва дослідження, створювати в колективі творчу, діло­ву, доброзичливу обстановку, заохочувати самостійність мислення й ініціативу;

• високу наукову кваліфікацію дослідників, згуртова­них навколо лідера;

• значущість одержаних результатів, високий науко­вий авторитет у певній галузі науки та громадському виз­нанні;

• оригінальність методики досліджень, спільність на­укових поглядів.

Широкого визнання набули наукові школи в галузі пе­дагогічної науки, пов'язані з іменами видатних українсь­ких вчених - педагогів В.Сухомлинського, І.Зязюна, Н.Ничкало, О.Савченко, М.Шкіля, М.Ярмаченко та багатьох-багатьох інших.

Тематика дослідження зазвичай формується за профілем вищого навчального закладу, його факультетів та кафедр на договірних засадах з підприємствами, організаціями або у формі державного замовлення. Результати наукових дос­ліджень запроваджуються в практичну діяльність установ, організацій галузі, за їх матеріалами проводяться науко­во-практичні конференції, наукові семінари, захищають­ся кандидатські, докторські дисертації.

У практичній діяльності важливе значення мають також наукові просвітницькі товариства, покликані сприяти по­ширенню наукових знань, досягнень у галузях науки, тех­ніки, виробництва та культури серед населення.

В Україні перейти до нової системи підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації не є можливим, якщо не поєднати навчання і наукові дослідження, що забезпечили свого часу в Берлінському, а затим Оксфордському, Паризькому, Кембріджському та інших так званих дослідницьких університетах. Таких університетів не так вже й багато. Так, у США з 3941 інституту вищої освіти до «дослідницьких університетів» зараховують лише 261 університет (6,6% загальної кількості ВНЗ), які визначають як сучасні, провідні наукові центри. До речі, такі університети дорого коштують — і для того, хто вчить, і для тих, хто вчиться. Так, річна вартість навчання в університетах Гарвардському, Пристонському, Уельському, Стенфордському та ін. — від 4 до 25 тис. доларів. Конкурс в ці університети — 10 — 12 осіб на місце. Саме обсяги фінансування цих навчальних закладів дають змогу одному викладачеві навчати всього 8 — 10 студентів, хоча щорічні витрати на підготовку одного студента в Токійському чи Кіотському університетах Японії нині становлять близько 10 000 дол. За усієї різниці у термінах і особливостях підготовки докторських робіт (Rh.D.) є найбільш характерні і спільні риси цього процесу. Так, залежно від рівня освіти, підготовки пошукача вченої ступені, його наукових напрацювань, термін докторантури сягає від 3 до 5 років, хоча більшість пошуковувачів готують роботи і виходять на захист за 1 — 3 роки. Що ж до терміну навчання, підготовки дисертації, то він майже в кожному університеті поділяється на кілька етапів, серед яких три найголовніші: підготовка певної курсової роботи (1 — 2 роки); завершення навчання та складання кваліфікаційного екзамену; написання (завершення) і захист дисертації. До того ж за час навчання в докторантурі пошуковувач повинен прослухати кілька обов’язкових і факультативних курсів, взяти участь у низці семінарів, конференцій, інших наукових заходів. В окремих ВНЗ, зокрема Світовому інформаційно-розподільчому університеті (WiDU) в США, докторант повинен набрати необхідну кількість балів (credits) — 70 — 120. Якщо врахувати, що середній семестровий курс на одному занятті оцінюється зазвичай в 2 — 3 бали, а за успішний захист дисертації нараховується 25 балів, то в підсумку вийде 15 лекційних курсів і семінарів. Вважається, що цього досить і для набуття досвіду науково-дослідницької роботи, і для підготовки і захисту дисертації. Вартість навчання у докторантурі є різною, залежно від додаткових умов і особливостей, однак у середньому — 5 000 дол. на рік, що для вартості навчання і фінансових можливостей докторів-українців є досить високою. Інша справа, що науковий консультант докторанта за рубежем, на відміну від свого колеги у ВНЗ пострадянського простору, справді відпрацює свої кошти, найперше індивідуально науково-консультаційною роботою з докторантом.

Принципово має змінитися і сама процедура (технологія) захисту наукових дисертацій. Так, на відміну від колишніх і нинішніх ваківських спеціалізованих рад із захисту дисертацій, Ради із захисту дисертацій докторів філософії не є незмінними, архаїчними. Залежно від специфіки, тематики роботи, що розглядається, до них можуть включатися (для разового захисту) вчені інших галузей і профілів знань. Такі ради, зазвичай, невеликі — голова, 3 — 4 члени ради. Голосування здійснюється відкрито, а рішення підписують усі члени ради. До того ж рішення ради є остаточним. Робота у такий спосіб робить захист дисертації відкритим, демократичним, унеможливлює корупцію, хабарництво.

Як свідчить міжнародний досвід, помітним явищем у підготовці майбутніх докторів філософії є постійне зростання обсягу практичних, тренінгових занять, що завчасно і спеціально орієнтує майбутніх докторів філософії на практичну діяльність у конкурентній галузі, секторі економіки, народного господарства. Так, серед докторантів популярні тренінги: «управління проектами», «складання технічних завдань, написання проектних заявок», «права інтелектуальної власності» та ін. Проблемами вдосконалення системи підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації переймаються окремі держави, міждержавні структури, міжнародні об’єднання та організації. Існує достатньо пропозицій щодо кардинальних змін такої системи. Так одним з найдієвіших проектів, спрямованих на підвищення статусу, авторитету докторських програм, став проект Європейської асоціації університетів (ЄАУ), розпочатий 2004 року (http: // www.eua.be/eua/en/Doctoral Programmes.jspx), в якому взяли участь 49 європейських університетів 25 країн. Мета проекту — максимально вивчити і проаналізувати практику підготовки докторських дисертацій у європейських країнах і зробити такі програми максимально ефективними, взаємовигідними.

Маючи гарний досвід підготовки докторів філософії, МАУП продовжує вдосконалювати систему підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації. Йдеться не лише про розширення діапазону спеціальностей, складу спеціалізованих вчених рад, а й всього процесу роботи з докторантами. Зокрема, у січні ц.р. МАУП уклала угоду про співпрацю зі Столичним університетом штату Луїзіана (США), відповідно до якого, серед інших питань співпраці, передбачається організувати підготовку науково-педагогічних кадрів за взаємоузгодженими планами і програмами. З цією метою створено спільну докторантуру та Спільну Раду з правом підготовки докторів філософії та докторів наук. У такій докторантурі матимуть змогу за індивідуальними планами готувати дисертаційні роботи не лише громадяни України, а й іноземні громадяни. Термін навчання — два роки, а для осіб, що мають науковий ступінь, або склали не менше двох (зокрема іспит зі спеціальності) кандидатських іспитів, термін підготовки може бути скорочений до одного року. Громадяни, що мають науковий ступінь кандидата наук, фаховий стаж науково-педагогічної роботи не менше трьох років, видали підручники, монографії, надрукували не менше десяти статей у наукових журналах, можуть виходити на захист докторського ступеня з науковою доповіддю (без складання іспитів та виконання індивідуального плану).

 За ініціативою Ради Європи і ЮНЕСКО в Європейському регіоні було створено спеціальну міжнародну програму з розвитку єдиного інформаційного простору — «Міст між Сходом і Заходом». Для її реалізації за ініціативою Бельгії засновано Європейську академію інформатизації (АЕЇ, Belgium), яка реалізовує з цією метою спеціальну програму «Глобальна система освіти». Таку програму й було задумано задля певної уніфікації освітніх систем європейських країн. В її основі — дворівнева підготовка вчених наукових кадрів: докторський рівень (Rh.D.), що для нострифікації відповідає рівню кандидата наук, і Гранд доктор Філософії (Grand Rh.D.), що відповідає нашому рівню доктора наук.

Оскільки донині в Україні не вирішено питання валідації західних вчених ступенів, то й не можна відповісти на питання, якому рівню — кандидата чи доктора наук — відповідає ступінь доктора філософії — Rh.D. Важко сказати і про те, як бути далі: автоматично зрівняти по статусу кандидатів і докторів наук навряд чи можна. Дається взнаки різний економічний, соціальний статус таких людей, якщо говорити про посади, фінансово-соціальну, пенсійну забезпеченість, соціальний захист тощо. Друге питання, яке має бути предметом розгляду, пов’язане з тим, що є доктори філософії — дослідники і доктори філософії — фахівці. Перші більше зорієнтовані на наукову діяльність, другі — на практичну (технологічну, виробничу тощо). У нас такого поділу, звісно, не існує, хоча реальна соціальна практика цього потребує.

Постає і третє, надто принципове питання: хто має займатися нострифікацією вчених ступенів? У Російській Федерації це робить Вищий Атестаційно-Кваліфікаційний Комітет (ВАКК), зареєстрований 1999 року. В Україні це питання донині залишається відкритим: хто, у який спосіб має нострифікувати зарубіжні дипломи ще треба визначити, оскільки йдеться про відповідні, високопрофесійні нострифікаційні комісії, які навряд чи можуть існувати при тому ж МОН України, яке досі, власне, такою нострифікацією і займається. Радше «нострифікувати» треба ВНЗ, який видав диплом про вчену ступінь, тобто підтверджувати статус такого вищого навчального закладу, його право видавати диплом, що автоматично і буде визнанням правомірності конкретного диплома. А коли це так, то нострифікувати міжнародні дипломи мали б вже не ВНЗ (кафедри, вчені ради), які такі ступені присуджують і є авторитетами з відповідних наукових дисциплін і напрямів.

Отже, щоб робити конкурентні, радикальні кроки у цій надто відповідальній справі, треба: а) зберегти увесь напрацьований в Україні досвід підготовки наукової зміни вищого гатунку; б) максимально врахувати кращий європейський, світовий досвід такої діяльності. Не потребує дискусій лише одне питання: чи необхідно нині в Україні радикально змінювати систему підготовки науковців високої кваліфікації. Треба, і якомога швидше.

Головним напрямом реформування системи підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації в Україні має стати приведення у відповідність мережі її осередків до реального процесу виконання наукових і науково-технічних робіт.

По-друге, загрозою для розвитку якісного наукового потенціалу є існування аспірантур, докторантур і спеціалізованих вчених рад, які в достатній мірі не забезпечені керівним, консультативним та експертним науковим потенціалом вищої кваліфікації.

Аналіз стану справ з науковим керівництвом аспірантів в різних секторах наук свідчить, що у вузівському секторі науки ця загроза особливо небезпечна. Так,. в 2004 році в вузівському секторі науки кожний фахівець вищої кваліфікації , який виконував наукові та науково-технічні роботи, мав керувати 8-9 аспірантами на рік. Але це не тільки не реально ( не кожний фахівець вищої кваліфікації має право бути науковим керіником), але і фізично не можливо для того, щоб плідно здійснювати керівництво. Безумовно, в таких умовах сподівання на високу якість наукового та науково-педагогічного потенціалу, підготовленого у вищих навчальних закладах, безпідставні.

Другим напрямом реформування системи підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації є акредитація її осередків тільки в тих наукових закладах, які виконуючи наукові та науково-технічні роботи з певних наукових напрямків, забезпечені належним чином відповідним науковим потенціалом вищої кваліфікації, який за прийнятими нормами має право здійснювати наукове керівництво, консультування та експертизу дисертаційних робіт.

По-третє, почастішали випадки відхилення від норм наукової етики. Плагіат і недостовірність результатів досліджень - це прямий результат двух попередніх вад існуючої системи підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації. До того ж не рідко недостатньо висока відповідальність наукових експертів і членів спеціалізованих вчених рад при прийнятті рішень щодо присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань, які також бувають поза науково-дослідним процесом відповідного наукового напрямку, сприяють цим явищам.

Спроби ВАК України розв'язати проблему належного рівня підготовки та атестації наукових кадрів шляхом створення нових формальних перепон не дають бажаних результатів. Найчастіше такі перепони важко долаються сумлінними науковцям і практично не стають на заваді імітаторами науки. Це викликає пропозиції щодо ліквідації ВАК України та державного контролю за підготовкою наукових кадрів вищої кваліфікації, передачі функцій присудження вчених ступенів та присвоєння вчених звань спеціалізованим вченим радам наукових установ. Проте, виходячи з вищенаведених фактів, ясно, що такі заходи для нашої країни частково можливі, але в повному обсязі передчасні.

Враховуючи, що присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань у нашій країні є форма визнання державою наукової квліфікації вчених, необхідно акцентувати, що визначення рівня наукової кваліфікації вимагає високої наукової компетентності. Тому наступним напрямом реформування системи державної атестації має бути демократізація процесу формування спеціалізованих вчених рад наукових установ, експертних рад та Президії ВАК України, посилення їх відповідальності, підвищення прозорості всіх процедур атестації, забезпечення їх постійного зв'язку з науковим співтовариством.

До основних функцій ВАК України мають належати оптимізація мережі осередків здобуття наукових ступенів, акредитація спеціалізованих вчених рад та контроль за їх діяльністю, присудження найвищих наукових ступенів і присвоєння найвищих вчених звань державного рівня та видача відповідних документів.

Все вищенаведене закладено в запропонованому в ЦДПІН НАН України проекті Закону України "Про підготовку та державну атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації", в якому також зроблено ряд уточнень функцій органів управління розвитком науково-технологічної сфери, передбачені заходи для стимулювання підвищення кваліфікації молодими науковцями, зафіксована можливість видачи дипломів англійською мовою тощо.

Основні концептуальні засади запропонованого проекту Закону полягають у наступному:

• підготовка та атестація наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації здійснюється під патронатом держави;

• держава доручає ВАК України виконання функцій загальної організації системи та процесу підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

• держава визнає наукову громадськість ( спеціалізовані вчені ради, експертні ради) головним осередком у проведенні атестації;

• науковими ступенями вищої кваліфікації вважаються ступені доктора наук та атестованого доктора наук, а вченими званнями - звання асоційованого професора та професора;

• основною формою організованої підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації є докторантура ( очна та заочна); самостійною формою підготовки атестації є здобувацтво;

• підготовка та атестація наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації мають бути органічно пов'язані з процесом виконання наукових і науково-технічних робіт та не можуть бути організовані у відриві від нього;

• право на організовану підготовку наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації надається виключно тим науковим установам і вищим навчальним закладам IV рівня акредитації різного підпорядкування і всіх форм власності, які постійно проводять наукові дослідження за державно зареєстрованою тематикою та мають розвинуті наукові школи та наукові напрямки досліджень у відповідних галузях науки;

• докторантури, спеціалізовані вчені ради із визначеним науковим профілем і статусом створюються за рішенням ВАК України в наукових установах та вищих навчальних закладах 1У рівня акредитації різного підпорядкування і всіх форм власності, які здійснюють фундаментальні, прикладні дослідження та науково-технічні розробки за державно-зареєстрованою тематикою і мають в своєму складі певний науково-кадровий потенціал;

• науковий ступінь доктора наук і вчене звання асоційованого професора остаточно присуджується та присвоюється спеціалізованою вченою радою наукової установи, де відбувся процес атестації; науковий ступінь атестованого доктора наук та вчене звання професора присуджується та присвоюється спеціалізованою вченою радою наукової установи, де відбувся процес атестації, підтверджується ( не підтверджується) експертною радою та затверджується (не затверджується) Президією ВАК України;

• за ВАК України закріплюються функції: відповідальність за створення нормативних документів, регламентуючих організацію системи підготовки та атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

• оптимізація мережі докторантур та спеціалізованих вчених рад в наукових установах; контроль за діяльністю спеціалізованих вчених рад; організація діяльності експертних рад; затвердження рішень експертних рад, видача відповідних дипломів та атестатів.

Для впровадження запропонованого закону необхідно внести зміни в відповідні нормативні документи ВАК, МОН, НАН України, галузевих державних академій. Міністерств і відомств, а також розробити та затвердити в КМ України нові нормативно-правові документи, а саме: Положення про ВАК України, Перелік наукових галузей та спеціальностей, за якими відбувається підготовка та атестація наукових кадрів вищої кваліфікації, Положення про докторантуру та здобувачів наукових ступенів, Порядок присудження наукових ступенів в Україні, Порядок присвоєння вчених звань в Україні.

Впровадження запропонованого закону не потребує додаткових витрат з Державного бюджету України.

Запропонований правовий режим підготовки та атестації наукових кадрів вищої кваліфікації дасть можливість усунути існуючі недоліки системи підготовки та атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, буде сприяти на законодавчому рівні підвищенню якості наукового потенціалу української науки та удосконаленню управління науково-технологічним розвитком країни.