Міністерство освіти і науки, молоді та спорту україни

Академія муніципального управління

Економічний факультет

Кафедра «Фінансів підприємств»

Контрольна робота

з дисципліни : „ МЕТОДОЛОГІЯ та організація наукових досліджень ”

Варіант № ­­10

Виконала:

Студентка V-го курсу

Гр. ФКмз-5

Кривогуб Ю. Ю.

Прийняв:

Демківський А. В.

КИЇВ-2013

Зміст

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ 1

Зміст 2

1. Наведіть способи обґрунтування результатів досліджень доказами 3

2. З´ясуйте сутність організації наукової діяльності в Україні та вкажіть напрями її вдосконалення 10

Список використаних джерел 25

1. Наведіть способи обґрунтування результатів досліджень доказами

Доказ — обґрунтування (встановлення) істинності будь-якого твердження за допомогою інших тверджень, істинність яких доведена.

Головною метою методології науки є дослідження тих засобів, методів і прийомів наукового дослідження, завдяки яким суб'єкт наукового пізнан­ня отримує нові знання про реальну дійсність. За допомогою прийомів і методів суб'єкт пізнання виконує певні дії для досягнення заздалегідь по­ставлених цілей, що можуть бути як практичними, так і теоретичними, пі­знавальними. В процесі наукових досліджень переважно вирішуються пі­знавальні проблеми, які, відповідно, можна поділити на емпіричні і теоре­тичні, оціночні, методичні та методологічні. Кожна наукова проблема ви­магає використання відповідних засобів і методів для її вирішення, але це не означає, що в кожному випадку необхідно розробляти особливі нові методи. Потрібно зазначити, що в будь-якій науці можна виокремити пев­ну сукупність засобів, прийомів і методів дослідження, які виправдали се­бе у практичній науковій діяльності. Поряд з цим існують методи дослі­дження, що є загальними для більшості галузей знань. Крім цього, існу­ють універсальні або майже універсальні методи пізнання, до яких нале­жать діалектичний метод, методи формальної логіки і математики.

Методологія науки розглядає найсуттєвіші особливості й ознаки ме­тодів дослідження, тобто розкриває ці методи за їх загальністю і глиби­ною, а також за рівнями наукового пізнання. Отже, вона вивчає насам­перед можливості та межі застосування цих методів у процесі встанов­лення наукової істини.

Під методологічною основою наукового дослідження треба розуміти основні, вихідні положення, на яких воно базується. Методологічні основи науки завжди існують поза нею і не виводяться із самого дослідження.

Необхідно також зазначити, що результати наукової і практичної дія­льності людей залежать не лише від того, хто діє (суб'єкт пізнання) або на що спрямована пізнавальна діяльність (об'єкт пізнання), а й від того, якими способами, прийомами і засобами здійснюється пізнавальний процес. Мова йде про вирішення проблеми методу наукового пізнання або дослідження, котра завжди була і є в центрі уваги науковців. Важли­ву роль методу в науковому дослідженні підкреслювало багато видатних вчених. Зокрема, російський фізіолог І. П. Павлов (1849—1936) зазначав: "Метод - найперша, основна річ. Від методу, від способу дії залежить уся серйозність дослідника. Вся справа в гарному методі. При гарному методі і не дуже талановита людина може зробити багато. А при пога­ному методі й геніальна людина буде працювати марно і не отримає цінних, точних даних".

Головне у науковому дослідженні — вміння до­вести свої судження і спростувати (якщо потрібно) доводи опонентів. Аргументація, побудована на за­конах логіки, допомагає вченому вирішити ці зав­дання.

Аргументація — це сугубо логічний процес, сутність якого полягає в обґрунтуванні істинності судження (тези доказу) за допомогою інших суджень (аргументів або доводів).

Аргументація досягає мети, коли дотримуються правила доказу.

Правило перше. Тезу доказу потрібно формулю­вати ясно і чітко. При цьому не можна допускати двозначності. Наприклад, формулювання тези "За­кони треба виконувати" двозначна, тому що не зро­зуміло, про які закони йде мова: про закони природи чи про закони громадського життя. Перші не зале­жать від волі людей, тоді як юридичні закони зале­жать лише від волі громадян і мають виконуватися.

Вимога, щоб у формулюванні тези не було двознач­ності, є дуже важливою, оскільки будь-яка помилка у виборі слова, можливість двоякого тлумачення фра­зи, нечітка форма викладу думки — усе це може бути використане опонентами проти вас.

Аргументація – логічний процес, сутність якого в тому, що в ньому обґрунтовується істинність певного судження за допомогою інших суджень

Правила доказу

Вимоги до ТЕЗИ

1) тезу потрібно формувати ясно і чітко;

2) у ході доказу теза повинна залишатися

Вимоги до АРГУМЕНТУ

1. як аргументи можуть виступати лише ті положення істинність яких була доведена або взагалі ні в кого не викликають сумніву,аргументи мають бути істинними

2. аргументи мають бути доведені незалежно від тези, тобто обов’язково слід дотримуватися правила їх автономного обґрунтування

3. аргументи мають бути несуперечними

4. аргументи повинні бути достатні, тобто у своїй сукупності мають бути такими, щоб з них випливала теза, яка доводиться

Рис. 1.1. Логічна схема побудови аргументації

Правило друге. У ході доказу теза повинна за­лишатися незмінною, тобто має доводитись те саме положення. Таким чином, протягом усього доказу не можна відступати від початкового формулюван­ня тези.

До аргументів, щоб вони були переконливими, висуваються такі вимоги: по-перше, як аргументи можуть виступати лише ті положення, істинність яких була доведена або вони взагалі не викликають сумніву, тобто аргументи мають бути істинними; по-друге, аргументи повинні бути доведені незалеж­но від тези — має виконуватись правило автономно­го обґрунтування; по-третє, аргументи не повинні суперечити один одному; по-четверте, аргументи мають бути достатніми.

Розглянемо ці вимоги більш детально.

Вимога істинності аргументів викликана тим, що вони виконують роль фундаменту, на якому будуєть­ся весь доказ. Аргументи мають бути такими, щоб вони не викликали сумніву в безперечності або були доведені раніше. Досвідченому критику досить по­ставити під сумнів хоча б один аргумент, як відразу ставиться під загрозу весь хід доказу.

Вимога автономності аргументів означає, що ар­гументи мають бути доведені незалежно від тези. Інакше самий аргумент треба буде доводити. Тому перед тим, як доводити тезу, варто перевірити аргу­менти.

Порушення вимоги достатності аргументів час­то полягає в тому, що в ході доказу використовують аргументи, які логічно не пов'язані з тезою і тому не є істинними.

У науковому дослідженні часто доводять не іс­тинність, а хибність судження, тобто неправильність доказу інших дослідників, що має назву спростуван­ня доказів.

Залежно від цілей критичного розгляду воно мо­же бути виконано трьома способами: критикою тези; критикою аргументів; критикою демонстрації.

Перший спосіб спростування — критика тези. Його мета — довести неспроможність (хибність або помилковість) висунутої тези. Спростування такої тези може бути пряме або непряме. Пряме спросту­вання будується у формі міркування, яке отримало назву "зведення до абсурду". Аргументація в цьому випадку будується так: спочатку умовно припуска­ють істинність висунутого положення і поступово логічно доходять протилежного висновку. Таким чи­ном, у процесі аргументації пряме спростування ви­конує руйнівну функцію. За його допомогою доводять неправильність тези, не пропонуючи замість неї жод­ної іншої ідеї. Непряме спростування будується іншим шляхом: можна не прямо аналізувати тезу протилежної сторони, не перевіряючи аргументи та демонстрацію, а зосередити увагу на ретельному і всебічному обґрунтуванні власної тези. Якщо власна теза достатньо обґрунтована, то це спричиняє другий крок — висновок про хибність першої тези. Таке спро­стування можливе лише у тому випадку, коли теза й антитеза регулюються принципом "третього не дано", тобто правильним може бути лише одне твердження.

Інший спосіб руйнації доказу має назву "крити­ка аргументів". Якщо вдається довести хибність або сумнівність аргументів, то істотно послабляється по­зиція гіропонента, оскільки це засвідчує необґрун­тованість тези.

Критика аргументів може відбуватись через вка­зування на неточний виклад фактів, двозначність процедури узагальнення статистичних даних, сумнів у авторитетності експерта тощо. Обґрунтовані сум­ніви в достовірності доказів переносяться на тезу, яка випливає з таких доказів і тому вона теж розцінюєть­ся як сумнівна.

Критика демонстрації — третій спосіб спросту­вання. У цьому випадку показують, що у міркуваннях пропонента немає логічного зв'язку між аргу­ментами і тезою. Теза, яка не випливає з аргументів, є необґрунтованою.

Як критика аргументів, так і критика демонст­рації самі по собі лише руйнують доказ. Наголошува­ти на тому, що тим самим спростовується і теза про­тилежної сторони, не можна. Про неї можна лише сказати, що вона вимагає нового обґрунтування, тому що спирається на непереконливі докази або такі, які не мають прямого відношення до тези.

Досить велике значення для науковця також мають правила побудови логічних визначень. Щоб дати правильне визначення будь-чому, треба дотри­муватись правила домірності, яке вимагає, щоб по­няття були тотожними. Якщо при визначенні понят­тя ми застосовуємо інше, яке, у свою чергу, визна­чається за допомогою першого, то таке визначення містить у собі коло або тавтологію, де визначальне поняття повторює обумовлене.

Достовірність - це достатня правильність, доказ того, що названий результат (закон, сукупність фактів) є істинним, правильним. Достовірність результатів і висновків обґрунтовується експериментом, логічним доказом, аналізом літературних та архівних джерел, перевірених на практиці. Є три групи методів доказу достовірності: аналітичні, експериментальні, підтверд­ження практики.

Практика показує, що в процесі обміну думками люди не пасивно сприймають і передають один одному думки і поняття про навколишній світ і власні дії. У бесіді, в спорі, в дискусії, в ході обговорення будь-яких питань виробництва, науки і життєвого ужитку люди переконують слухачів, читачів, співбесідників і опонентів в правоті своїх поглядів, захищають, відстоюють і доводять істинність своїх думок і понять, спростовувавши погляди, думки і поняття, які вони вважають помилковими. Багатовіковий досвід переконує, що обгрунтованість, доведенність - важлива властивість правильного мислення.

Термін "доведення" уживається в кількох значеннях.

1. Під доведенням розуміють факти, за допомогою кот­рих обґрунтовується істинність того чи іншого положення.

2. Словом "доведення" позначають джерела даних про факти, наприклад літописи, оповіді очевидців, мемуари тощо.

3. Доведення — це процес мислення, логічний процес об­ґрунтування істинності одного судження за допомогою інших суджень. У формальній логіці термін "доведення" уживаєть­ся саме в цьому значенні. Логіка вивчає доведення як мисленний процес.

Доведення — це процес думки, що полягає в обґрунту­ванні істинності якогось положення за допомогою інших положень, істинність котрих установлена раніше.

Доведенням називають логічну процедуру, в ході якої встановлюється істина якого-небудь положення за допомогою інших положень, істинність яких уже вста­новлена. Доведення є, фактично, центральною процеду­рою логіки.

Спосіб (форма) доведения — послідовний логічний зв'язок аргу­ментов і тези. Інакше кажучи, це логічно обґрунтовані форми умовиводів.

Основні способи доведения збігаються з різними формами умовиводів: по-перше, це дедукція (рух знань від більш загального до менш загального, або одиничного знания); по-друге, індукція (рух знань від менш загального до більш загального знания); по-третє, аналогія, в якій засновки і висновки представлені судженнями однакового ступеня загальності (як правило, рух знань відбувається від одиничного знания до одиничного).

Будь-який доказ припускає наявність доводжуваного по­ложення (тези). Якщо відсутня теза, то й доводити нічого. Теза може бути сформульована як на початку доказу, так і в будь-який інший його момент.