Дещо з ономастики

Слово ономастика (від гр. онома — «ім'я») має два значення: сукупність власних назв у словниковому складі мови, а також галузь мовознавства, що вивчає назви країн, міст і сіл та їхніх частин, назви морів, річок, озер, гір та інших ономастичних об'єктів; імена, прізвища й прі­звиська людей тощо.

У цих назвах відбито життєвий шлях мешканців краю від найдавніших часів до наших днів. Топоніми часто зберігають пам'ять про мови народів, що з тих чи тих причин зійшли з історичної арени. Тому в цивілізованих країнах старі назви, як правило, зберігають, а нові дають новим об'єктам. За часів більшовизму на такі речі не зважали. Топонімічне водноманітнення було одним із способів прискорити злиття належних до різних націй і рас людей у нову історичну спільноту — радянський народ. Вулиці, проспекти, майдани, парки Леніна (до 1961 року також Сталіна), Ворошилова, Дзержинського, Карла Мар­кса, Клари Цеткін, Вільгельма Піка та інших діячів комуністичного руху «прикрашали» і міста з кількатисячолітньою історією, і зовсім недавно засновані населені пункти. Доходило до цілковитого безглуздя. Наприклад, столиці колишньої Киргизької РСР дали таку назву (Фрунзе), що киргизи не могли її й вимовити, бо в їхній мові немає звука ф.

Після утворення незалежних держав на уламках імпер­ського Радянського Союзу в галузі ономастики сталося чимало позитивних змін. Фрунзе знову став зватися по-киргизькому Бішкек. Найменування типу Сталінабад, Кіровакан, Цілиноград тощо замінено таджицькими, вір­менськими, казаськими назвами. Відбувається цей процес і в Україні. Повернуто питомі назви таким містам, як Жовква, Луганськ, Маріуполь.

Але досі зберігається Кіровоград. Тут слід зауважити, що не всі назви, які існували колись, варто повертати. Немає сенсу міняти Кіровоград на Єлисавєтград (так він звався до 1934 року). Але з цим містом злився населений пункт із поетичною назвою Златопіль. Гадаю, що це найменування добре пасувало б теперішньому Кіровоградові, розташова­ному серед золотавих українських полів.

Щодо міста на річці Усті, то корінні мешканці завжди звали його Рівне незалежно від примх різних прибульців. Але наша топоніміка (назви населених пунктів), як і антропоніміка (прізвища та імена), зазнавала впливу інших мов. Перебуваючи в складі Польщі, місто офіційно звалося Równe (Рувне). Після возз'єднання з Україною в офіцій­ному вжитку було запроваджено не українську назву, а перекручену російсько-польську, що явно суперечило фонетичним законам нашої мови і здоровому глуздові. Українські мовознавці й історики завжди протестували проти цього. Ще в 60-х роках до Верховної Ради УРСР було подане аргументоване клопотання про повернення Рів­ному, як і іншим населеним пунктам, питомих українських назв. Але тоді саме починався курс на «зближення націй» аж до злиття, і подання мовознавців проігнорували.

Те саме сталося й з містом хіміків на Луганщині. Розташоване на річці Сіверський Донець, воно мало б зватися Сіверськодонецьк, що й зафіксовано в першому виданні Української Енциклопедії (т. 13, с. 153).

У незалежній Україні відновлено назву Рівне. Багато хто цікавиться, як утворити назву області. Якщо йти за гра­матичними правилами, то мало б бути місто Рівне, а область Ровенська, оскільки в першому випадку маємо закритий склад, а в другому відкритий (пор. прикметники гідний — годен, рівний — ровен). Але короткий прикметник ровен у сучасній українській літературній мові вийшов з ужитку, тому Ровенська сприймається як похідне від осо­ружного Ровно. Через те в твірному слові Рівне та в похід­ному від нього відбулося вирівнювання основ, унаслідок чого маємо словосполучення Рівненська область.

Місту хіміків пощастило менше, воно в офіційному мовленні досі вживається здебільшого в перекрученій формі Сєверодонецьк, позаяк його нормальна українська назва Сіверськодонецьк поки що чомусь не затверджена.

Правильна форма назви міста на Сумщині Ромен. Так воно зветься в літописах. У творах класиків української літератури, зокрема в Т. Шевченка: «І книжечок з куншти­ками в Ромні накупила». Форму Ромен обстоювали та обстоюють відомі діячі української культури, життя яких пов'язане з цим містом, — Б. Антоненко-Давидович, Д. Бі­лоус та ін. Але в офіційному вжитку лишається чомусь невмотивована множина — Ромни. Замість питомих українських назв Броварі, Лубні користуємося зіпсованими Бровари, Лубни.

Відомо, що державні межі не завжди збігаються з етнографічними. Нерідко частина якогось народу, живучи на своїй споконвічній землі, перебуває за державними кордонами Батьківщини. Так сталося й з українцями, котрі разом зі своєю землею відійшли до Росії, Білорусі, Польщі, Словаччини та інших країн. Географічні назви на тих теренах народ уживає в українській формі, а ось в офіційному мовленні маємо чималі розбіжності. Основ­ною причиною тут є те, що офіційні чинники колишнього Радянського Союзу віддавали перевагу зросійщеним, сполонізованим, пословаченим словам, будь-яким, лише не українським варіантам назв. Ну а ми в Українській державі? Якщо центр української культури в Словаччині звемо по-своєму Пряшів (хоч по-словацькому і, звичайно, по-російському Прешов), то багато українських населених пунктів, які відійшли до Польщі, використовуємо в сполонізованій формі. Місто Холм, яке на початку ХІІІ ст. заснував князь Данило Галицький, величаємо на польсь­кий кшталт Хелм. Старовинний Перемишль іменуємо Пшемисль. Річку Сян теж перехрестили на Сан і пишемо в своїх українських газетах: «На землях за Бугом і Саном». Навіть Галичину окремі українськомовні видання часом називають Галіцією.

Чому б нам не повчитися в наших давніх друзів греків? У них турки ще 1453 року захопили Константинополь, перекрутили його назву на Істамбул (Істанбул) і закріпили її в офіційному вжитку. Проте греки досі (і в офіційному, і в неофіційному мовленні) називають місто по-своєму — Константинуполіс.

Та де нам до греків! Як тільки комусь із керівників Білорусі заманулося, щоб усі називали їхню країну Бєла­русь (краще б там подбали про відродження білоруської мови!), то першими відгукнулися українські засоби масової інформації. Ті, хто каже «Бєларусь», гадають, начебто вони цим виявляють повагу до Білорусі. Але ж не можна цього робити коштом такої самозневаги, нехтуючи власну історію, культуру, традиції свого народу. Адже, скажімо, поляки писали й писатимуть, вимовляли й вимовлятимуть Białoruś (Бялорусь), а греки навіть Левкоросіа (від левкос «білий»). І це аж ніяк не принижує ні білорусів, ні їхньої незалежності. Не варто й нам запроваджувати написань, котрі не відповідають ні лінгвістичним, ні логічним зако­нам. Бо якщо Бєларусь, то тоді треба й бєларуси, бєларуська мова і т. д. Так можна зайти дуже далеко. Аби догодити, наприклад, німцям (бо ж вони не німі!), почнемо називати цей народ дойчами, а їхню країну Дойчляндією або Гер­манією (як нерідко можна почути по Українському радіо й телебаченню).

Та найкраще згадати, що ми народ із давніми історич­ними традиціями, що про білорусів ми дізналися не після Біловезької наради. І називати їх, як і раніше, білорусами, їхню мову — білоруською, а їхню Вітчизну — Білоруссю.

На сторінках преси, в радіо- й телепередачах часто можна прочитати й почути: Бєлгород-Дністровський, Старобєльськ, Венгрія, Словакія, Турція замість Білгород-Дністровський, Старобільськ, Угорщина, Словаччина, Туреччина тощо. Спотворення географічних та інших назв є не тільки демонстрацією мовного невігластва, а й виявом неповаги до мови та історії народу.

Не кращі справи в нас і з мікротопонімікою, тобто з назвами вулиць, майданів, підприємств тощо. У більшості населених пунктів (приємний виняток становлять Івано-Франківська, Львівська й Тернопільська області) досі є вулиці комуністичних вождів, вулиці Петра Великого, Катерини Великої та інших великих і дрібних винищувачів України. На жаль, не є винятком і столиця держави. Правда, дещо зроблено й тут. На мапі міста знову з'явилися вулиці Мала Житомирська, Михайлівська, Софійська, Трисвятительська (помилкові написання Софіївська, Трьохсвятительська), Прорізна, Липська, Шовковична й інші замість Калініна, Постишева, Паризької комуни, Героїв рево­люції (тобто жовтневого перевороту), Свердлова, Рози Люк­сембург, Карла Лібкнехта.

Однак процес декомунізації київського ономастикону йде дуже повільно. Величний образ прадавнього міста досі спотворюють гримаси чужих назв на кшталт вул. Крейсера «Аврора», Більшовицька, пр. 40-річчя Жовтня й под. Якщо окремі київські керівники донині перебувають під чарами стереотипів періоду будівництва «світлого майбутнього», то це їхній особистий клопіт. Але навіщо ці стереотипи нав'язувати решті громадян Києва та цілої України? Старі схеми й без того важко вибивати зі свідомості. Але вибивати треба, бо вони заважають нам будувати справді незалежну Україну.