3. Сучасна українська проза

На зламі тисячоліть відбулася переорієнтація людського сенсу “з історичної лінеарності у філософську вертикаль”, історія перестає бути повчальною (І.Андрусяк), символічним для епохи стають приреченість і крах “історичної людини”, відсторонення від соціальної та історичної реальності приводить літературу до пошуків узагальнюючих, підсумкових – все виявилось у сучасній прозі. Прикладом є роман Ю.Андруховича “Перверзії”, у повісті К.Москальця “Куди мені подітися” постає проблема творчої депресії від того, що вже усе відбулося у світовій літератури і український літератор опинився перед можливістю повторення.

У найновішій літературі відбуваються інтенсивні пошуки міфологічної художності. Зупиняючись на есеїстичних текстах і прозових текстах В.Медведя, можна відзначити присутність химерій, реальності бажань, мрій несвідомих шарахань, видінь, одкровень. За визначенням Медведя, сучасний літератор неспроможний опанувати історію, осягнути всю подієво-мисленну перевантаженість трагічного віку, сповнений генетичної стривоженості, трагедійної нездійсненності. На зміну історичному та постмодерністському відчаю прийде митець-філософ. Своєрідним маніфестом нового українського прозового опису є передмова письменника до авторської антології “Десять українських прозаїків. Десять українських поетів”, а його творчість є “посиланням” на органічно-національну традицію письма, світоглядно-споріднену з філософією Гастона Башляра – дослідника ірраціональної “феноменології душі” і так званої поетики марень.

В.Медвідь – це один із творців міфу про особливий статус українського народу. У своїй есеїстиці та художній прозі він піднімає проблему глобальної містичної відповідності між світом та Україною.

У просторі художнього міфомислення помітне місце посідають твори М.Закусила “Плачі за птахом”, “Грамотка скорблячих”, “Чорнобильський щоденник”, що є спробою літописати національну трагедію чорнобильського та постчорнобильського часу. Химерно-трагічний світ страждань, приреченої у “позачассі”, у “мертвому від безнадії часі” людини постає у романах Є.Пашковського, в яких відчутною є біблійна апокаліптична символіка. У романі “Вовча зоря”: буття під знаком фатальної зорі, що наближається, мов світло поїзда в теміні горобиної ночі; у “Безодні”: поєднання образу апокаліптичної зорі з образом кінцесвітнього бездоганного колодязя; “Осені для ангела”: віра, що саме в страшному безчассі людина народжується як духовна істота і пізнає воскресіння мертвих.

4. Сучасна літературознавча періодика

У другій половині 80-х років в українському літературознавстві чимдалі більшого поширення здобуває думка про пріоритет у мистецтві загальнолюдських цінностей; про обмеженість марксистсько-ленінського погляду на суть творчості як повну підпорядкованість її політичним міфам, з’являються статті з серйозною переоцінкою тих чи інших літературних явищ. Проте на рубежі 80-90-х років стався розвал ідеологічно-кон’юнктурного соцреалізму, який понад півстоліття дамокловим мечем висів над головами творців в одній шостій земної кулі. З казематів і спецсховищ почали повертатися раніше арештовані твори й дослідження багатьох письменників і літературознавців – М.Грушевського, С.Єфремова, Б.Лепкого, М.Возняка, Л.Білецького, М.Зерова, П.Филиповича, М.Драй-Хмари, С.Горлинського, Д.Чижевського та інших. Освоєння їх спростовувало понад півстоліття утверджувану думку про безсистемність і ненауковість українського літературознавства дореволюційної пори та першого пореволюційного десятиліття. Так, у 1988 році починає виходити “Українська літературна енциклопедія”, 1989 р. – “Повне зібрання творів Т.Шевченка”, видаються історичні праці М.Грушевського, М.Драгоманова, М.Аркаса, Д.Яворницького, Олександри Єфименко, С.Єфремова та ін., в усіх журналах і видавництвах друкуються досі заборонені твори українських письменників, етнографів, економістів, політологів тощо. Засновується ряд нових видавництв (“Обереги”, “Основи”, “Рада”, ім. О.Теліги, Видавничий дім “КМ Academia”, “Просвіта”, “Абабагаламага” та ін.), починають видаватися журнали в столиці та областях (житомирський “Авжеж”, Івано-Франківський “Четвер”, “Хроніка-2000”, “Соняшник”, ВУС, квартальник “Світовид”, “Тернопіль”, “Чернігів”, “Кур’єр Кривбасу”, полтавська літературно-краєзнавча “Криниця”, кіровоградська “Вежа”, “Пам’ять століть”, “Холодний Яр” в Черкасах, харківський “Український засів” та ін.), газета “Літературний Львів”, змінюють назву й змістове спрямування часописи “Жовтень” (“Дзвін”), “Прапор” (“Березіль”), “Радянське літературознавство” (“Слово і час”) та ін.

На рубіж 80-90-х років припадає активізація контактів літературознавців України та української діаспори. Досвід дослідників із української діаспори тут виявився особливо повчальним, оскільки в ньому відсутнє запобігання перед ідеологічними догмами, але наявне постійне прагнення тримати в полі зору всі складові, всіх учасників літературного процесу, бачити його в контексті світових художніх систем і в зв’язках саме з національною психологією мистецької творчості. Зробили свій помітний внесок у пропаганду української культури й літератури видавництва “Сучасність” у Мюнхені, “Смолоскип” ім. В.Симоненка, яке перемістилося в Україну, “Пролог”, “Українське слово” в США й Канаді, “Червона калина” в Нью-Йорку (тепер у Львові) та ін. У 1961 р. почав видаватися журнал “Сучасність”, який з 1991 р. уже друкується в Україні.

Публікації літературознавців зарубіжжя відзначалися передовсім ґрунтовною розробкою конкретних проблем літературного процесу й конкретних постатей минулого й сучасного. Таке враження, принаймні, справляють статті й рецензії, друковані в цей період у журналі “Сучасність” (США), збірники й монографічні студії Ю.Шереха (Шевельова), Б.Кравціва, І.Фізера, Ю.Бойка-Блохина, І.Лисяка-Рудницького, П.Одарченко, Г.Грабовича, С.Козака, Б.Рубчака, Я.Пеленського, Ю.Луцького, Л.Рудницького, О.Черненко, Л.Онишкевич, Я.Розумного, М.Нервлого, М.Мушинки, М.Молнара та інших авторів із українського зарубіжжя, зокрема молодшого покоління (О.Ільницького, Н.Пилип’юк, В.Мокрого, М.Тарнавського, М.Павлишина, М.Шкандрія). Серед їхніх публікацій (деякі з’явилися спочатку англійською чи німецькою мовами) переважають по-справжньому добротні студії окремого якогось питання. Так, наприклад, збірники статей Ю.Шереха “Друга черга” (1978) й “Третя сторожа” (1991), які разом із попереднім збірником “Не для дітей” (1964) утворюють своєрідну критичну трилогію автора, містять власне трактування багатьох явищ української літературної історії.

Йдеться, отже, про потребу новіших підходів до літературних явищ та їхньої історії, що цілком зрозуміло з погляду прогресу, але не в усьому виправдано з позицій конкретного моменту в історії конкретного, постсоцреалістичного (пострадянського) українського літературознавства. Дослідження молодих докторів філології В.Агеєвої, С.Андрусів, М.Бондаря, О.Галича, Г.Гундорової, Ю.Коваліва, О.Ковальчука, М.Кодака, Б.Криси, В.Нарівської, В.Мельника, В.Моренця, С.Павличко, С.Пригодія, Г.Сиваченко, П.Рудякова, В.Соболь, М.Сулими, О.Турган, Б.Мельничука та інших засвідчують, що визначальним у них є науково обґрунтований погляд на сам феномен літературної творчості й уявлення про літературу як суверенну галузь духовної діяльності людини. Завдяки цьому не множаться чергові міфи про класове чуття письменника чи „партійну його відданість”, а міцніють естетична самодостатність літератури, її здатність через душу й серце людини пробитись до самої себе, головних істин земного буття.