Лекція 2. Різномантість сучасного літературного доробку План

1. Специфіка сучасної української літератури

2. Сучасна українська поезія

3. Сучасна українська проза

4. Сучасна літературознавча періодика

1. Специфіка сучасної української літератури

Літературна генерація постепохи – це не розпорошені імена. Поступово вони таки оформлюються в певну систему, з’являються перші спроби її систематизації, і організуючим моментом у ній перш за все стає географія.

За цим географічним принципом виділяється в українській прозі дві школи на мовностильовому рівні:

- київсько-житомирська (В.Медвідь, Є.Пашковський, О.Уляненко, Б.Жолдак, Л.Пономаренко, Є.Кононенко, О.Забужко, В.Діброва), письменникам якої притаманне трагічне світовідчуття;

- галицько-станиславська (Ю.Анрдрухович, Ю.Винничук, Т.Прохасько, Ю.Іздрик), у творчій манері яких присутня гра й іронія .

2. Сучасна українська поезія

На сучасному етапі розвитку української літератури значного розголосу набула творчість літугруповання “Бу-Ба-Бу” (бурлеск-балаган-буфонада) – засноване 17 квітня 1985 року, до якого входили Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець, що своїм приходом констатує присутність карнавальної та міфологічної художності. Їх стиль в іронічно-саркастичному дусі переосмислював, а карнавальна стихія руйнувала соцреалістичний та національно-історичний канони.

Цю традицію підхопили інші літгрупи, серед яких – “Пропала грамота” (Юрко Позаяк, Семен Либонь, Віктор Недоступ), “Лу-Го-Сад” (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський). Таким чином, “високий стиль” цілої епохи потрапив в ігрове коло сучасного „низького стилю”. Сучасні митці декларують свою “традиційність” через цитування класиків, запозичення назв, використовуючи традицію як елемент філологічної гри, де також відчуваються елементи стилізації під Шевченка, Франка, Сосюру, Тичину, а в деяких випадках і пародіювання їхнього стилю і тематики. Ідейний натхненник розгортання карнавалізації Ю.Андрухович називає сучасну епоху Епохою Блазня, за якої людство зі сміхом прощається з самим собою, найнижчою в ієрархічній тріаді після Епохи Бога, Епохи Короля. Така позиція породжує естетику наскрізного деструктивного характеру, що дозволяє лихослів’я, балаган, буфонаду, зухвальство, театральність.

Естетика “бубабізму”, отже, декларує активізм, але позбавлений героїчного сенсу, запозичивши позитивне і негативне начало котляревщини в її синкретичному вигляді. Молоді поети, заховавшись за масками блазнів і взявши на озброєння сміх і пародію, проголосили естетичну потребу очищення й оновлення, пригадали й відсвіжили засоби карнавальної поетики, відомі ще з 1920-х років. Увесь сучасний поетичний арсенал мав на меті виконувати не тільки заперечувальну, а й очищувальну роль, адже залишки тоталітарної системи давалися взнаки і в суспільній свідомості, і в літературному процесі. Поети творчо використовували теорію гри, яка найдокладніше обґрунтована нідерландським філософом, істориком і культурологом Йоганном Гейзингою (1872-1945). Ілюзія інакшої реальності в поетичних текстах створюється за допомогою таких типово карнавальних засобів: бурлеску (жартівливо епатаційний, парадійно знижений тон, мета якого – вказати на невідповідність застарілих літературних цінностей у нових суспільних умовах), буфонади (жарт, блазенство – засоби надмірного комізму, окарикатурення персонажів), балагану (карнавалу) – тяжіння до рольової, персонажної лірики, в якій виступають різні маски й манекени), епатажу (скандальна витівка – провокація узвичаєного).

Класика стає предметом карнавальної гри. Наприклад, бубабіст В.Неборак у своєму вірші “Мені тринадцятий рік минав” творчо використовує цитати з Шевченкових текстів (“Мені тринадцятий минало”, “Причинна”, “Сон”, “Мені однаково...”), інший поет Семен Либонь з “Пропалої грамоти” створює цикл під промовистою назвою “Колекція поетів”, стилізуючи під Шевченка, Франка, Сосюру, Тичину тощо. Замість патріотичних почуттів у поезії молодих авторів зазвучали нотки зневіри, песимізму, заперечення попередніх цінностей та ідеалів. Особливого розголосу набув відомий вірш О.Ірванця “Любіть Оклахому! Вночі і в обід”, що парадіює поезію В.Сосюри “Любіть Україну”. Юрко Позаяк написав поезію “Дядько Онисим не знає англійську”, яку можна сприймати як пародію на вірш Б.Олійника “Про хоробрість”. Стало зрозумілим, що надії на сподіване відродження не справдилися, тож іронічний пафос таких віршів цілком умотивований. У творчості молодих поетів вихлюпнулася справжня лавина непокори, ґрунтом якої стали раніше заборонені “політичні анекдоти”, “чорний гумор”, поширений серед інтелектуалів. Предметом висміювання стали і суспільна депресія в постколоніальний період, і її вияви у психіці людини.