2. Тематика та проблематика прозових творів письменників української діаспори

Письменник-емігрант звичайно перебуває у такій суспільній атмосфері, яка спонукає його спостерігати не тільки політичні чи психологічні проблеми свого найближчого оточення, але також групи своїх земляків, свого ґетто. Примусові емігранти звичайно чутливіші до людського горя і нещастя, і то не тільки індивідуального, а й національного. Для людини, яка втратила батьківщину, національна свобода набуває більшого значення, а для письменника відгук на недавні історичні події стає чимось більшим, ніж символічним чи дидактичним елементом. Коли батьківщина-материк втратила свободу, звернення до минулих історичних подій використовується часто для підтримання духовної та культурної тяглості цієї групи, і це стає важливою складовою частиною – майже місією – громадського життя у новій країні. Тому історичні теми так часто порушуються у творах української діаспори – від років Визвольних Змагань, голодомору 1933 р. до більшовицького та нацистського режимів і аж до чорнобильської аварії.

В.Винниченко, перебуваючи в еміграції, пильно стежив за життям Радянської України і збагнув, що літературний процес розвивається в однобічному напрямку. Тому він звернувся з пропозицією до письменників українського зарубіжжя писати на заборонені теми в СРСР: тоталітарна система, репресії та геноцид, голодомор 1933 року (“Марія” У.Самчук, “Жовтий князь” В.Барка, “Тигролови”, “Сад Гетсиманський” І.Багряний, “План до двору”, “Ротонда душогубців” Т.Осьмачка тощо). Відбувається звернення до історичного минулого України, національної ідеї (“Волинь”, “Ост” У.Самчука, “Мазепа” Б.Лепкого, “Шоломи на сонці”, “Шестикрилець” К.Гриневичева, “Во дні они”, “Сон тіні” Н.Королева).

Творчість письменників-емігрантів відображала своєрідність художнього мислення, рівень усвідомлення ними сутності мистецтва, намагання нарешті належно розв’язати традиційні, задавнені проблеми вітчизняного людського життя, що позначилося на індивідуальному стилі митців:

- У.Самчук обрав собі шлях класичного реалізму, суворий й прискіпливий аналітик своєї доби, але сповідував ідеал сильної української особистості більш притаманний романтикам, прагнув бути „літописцем українського простору”;

- В.Барка, романному мисленню якого притаманна розгалужена мережа умовно-асоціативних зв’язків, зумовлена ліричним типом світобачення, виразними ознаками символізму;

- І.Багряний (Лозов’ягін) за своїм світобаченням був романтиком і “невиправним мрійником”, найбільшу популярність здобув у жанрі роману;

- Т.Осьмачка реальний світ вкорінював у містичне задзеркалля, однією з фундаментальних рис творчості було гоголівське мислення, близький до екзистенціалістів.

6. Драматургія української діаспори

Драма в літературі української діаспори більше, ніж будь-який інший жанр, несе на собі відбиток її незвичайної долі, адже ці твори написано поза материком. Драматургічний набуток української діаспори можна розглядати або підсумовувати у трьох специфічних аспектах, які можуть бути естетичними та екзоестетичними:

- певна історична потреба, яка вимагала певного жанру, давала йому змогу розвиватися (так було і з п’єсами діаспори, зокрема першої третини ХХ століття, в яких автори намагались передати масу історичних фактів спраглим рідного слова, яких тоді було дуже багато у Північній Америці;

- психологічна потреба одиниці мати активний вияв на політичному чи творчо-культурному полі, потреба висловитися і діяти з думкою про свою батьківщину;

- потреба естетичного вислову, де з’являються твори радше контемплативні, для роздумувань.

Від початку століття багато українських письменників опинилося поза Батьківщиною: у різні часи, з різних причин і з різних частин України. Це були люди з різними ідеологічними поглядами, суспільним та мистецьким досвідом. У драматургічному доробку діаспори можна знайти приклади всіх літературних напрямків – від символізму (Є.Карпенко, О.Олесь, Л.Мосендз) до реалізму (В.Винниченко), неоромантизму (Ю.Липи, Л.Полтави, Струтинської), романтичного реалізму (Петровського, Багряного, Чапленка, Діми, Понеділка, Тиса), експресіонізму (Косача, Костецького, Коваленко), сюрреалізму (Косача, Мосендза, Липи, Тиса, Вовк); творів з елементами театру абсурду (Косача, Костецького, Бойчука, Тарнавського).

У першій хвилі еміграції на початку століття тільки Карпенко вдавався до різних стилів і пробував використовувати засоби символізму, який пізніше став уже більше поширеним серед представників другої і третьої хвиль (від Костецького, Коваленко, Косача, Тиса, Вовк, Бойчука до Чолгана). А в драматургії третьої хвилі вже ішли крок в крок із розвитком пошуків у театрі Заходу; знаючи іноземні мови, світовий театр, вони краще відчували і передавали дух часу. Ці автори також використовували засоби сатири, щоб звернути увагу на людські слабкості (особливо письменники з першої групи, а пізніше Костецький, Вовк і Тарнавський). Загально філософічні теми виринають у Карпенка, Мосендза, Липи, потім у Костецького, Тиса, Коваленко, Лужицького, Вовк, Барки, Бойчука. Під оглядом тематики часто знаходимо відображення історичних подій і роздуми над ними (Тулевітер, Черкасенко, Вовк), проблеми екзистенціального самоствердження (Коваленко, Костецький, Косач) чи осмислення християнської етики (Вовк, Барка).

Майже всі п’єси української діаспори написані в добу модернізму або постмодернізму, хоча не завжди це на них позначилося. В Україні модернізм був ще міцно пов’язаний із романтизмом і часто виявлялася як протест проти пануючої культури, що гнітила творчі одиниці, які хотіли змінити світ на краще, хотіли боротися за правду. Тому в багатьох драматичних творах діаспори герої – це провідники, які перебували в центрі уваги і готові були за свою справу заплатити життям.

Якщо в інших країнах у творах модернізму часто висловлюється позиція спротиву проти домінантної культури, в українській діаспорній літературі цей спротив спрямований проти чужої влади в Україні і “чужої правди”. Тому в ній стільки історичних творів, тому стільки намагань задокументувати нову історію у правдивому світлі. Українська драматургія діаспори, свідомо чи підсвідомо, певним чином доповнювала драматичний жанр в Україні, даючи такі п’єси, яких там тоді – під оглядом тематичним, філософсько-естетичним і стильовим – не можна було ні писати, ні друкувати.